Роту особливого призначення «Світязь» почали формувати у червні минулого року, а вже в липні бійці після проходження місячного курсу підготовки приймали присягу та стали спецпідрозділом МВС. Відтоді «Світязь» постійно на передовій, в епіцентрі бойових дій. Спочатку був Іловайськ, на звільнення якого були направлені бійці роти «Світязь». 40 міліціонерів опинилися в оточенні, але мужньо відбивали атаки противника. Перші втрати понесли під час виходу із Іловайського котла, коли повірили бойовикам та російським військовим в існування так званого «зеленого» коридору. Колону української армії, в якій перебували і бійці «Світязя», розстріляли впритул з усіх можливих видів зброї. З волинського спецпідрозділу загинули семеро хлопців.
Після чотирьох місяців пошуків тіла полеглих повернули на рідну землю. А коли відспівували героїв, їхні побратими знову були на передовій у м. Вуглегірськ. Тоді вони ще не знали, що знову опиняться в епіцентрі бойових дій. Безкінечні обстріли, атаки сепаратистів і знову оточення, і знову наказ: «Тримайтеся!».
– І ми трималися, як могли, – розповідає В’ячеслав Моніч (на фото ліворуч), уродженець смт Шацьк, старший інспектор взводу №3 роти «Світязь», колишній радник голови Любомльської райдержадміністрації Ігоря Торби. – Коли почалися активні бойові дії, наш командир прийняв рішення зайняти для оборони два стратегічних об’єкти. Перший – це наше постійне місце дислокації – інтернат, а другий – місцевий Будинок культури. З нього проглядалася дорога, по якій ми очікували наступу бойовиків. Коли вони посунули, ми їх зустріли шквальним вогнем. Атаки не припинялися декілька днів. Причому, вдень атакують, а вночі обстрілюють з артилерії. Пізніше з’ясувалося, що наш командир, обираючи об’єкти для оборони, прийняв правильне рішення. І воно було не єдиним у цих боях за Дебальцевський плацдарм.
Нагадаємо, що російсько-терористичні війська протягом січня-лютого цього року намагалися будь-якою ціною захопити Дебальцеве, а також утворити новий «котел», в якому хотіли оточити окремі частини української армії. Місто Вуглегірськ знаходилося на правому фланзі позицій наших військових в районі Дебальцевського виступу, і саме там бойовики планували здійснити прорив нашої оборони та замкнути кільце оточення. На перешкоді цього стали героїчні дії наших бійців, в тому числі роти «Світязь».
– Наш командир віддав наказ вести вогонь з усього, що стріляє, боєприпасів не шкодувати (запасів було в достатній кількості, ще й частину довелося замінувати при відході), – продовжує розповідь В’ячеслав Моніч. – Кожен новий наступ противника проводився більшими і більшими силами, і стримувати їх ставало все важче. Коли «сепари» полізли з усіх сторін, командир зрозумів, що чергову атаку відбити навряд чи вийде. Допомогти могла тільки артилерія. В телефонну трубку полинули координати для обстрілу. Після короткої тиші, на другому кінці почулося: «Це ж ваші координати?..». «Саме так, викликаю вогонь на себе!..», – прокричав командир. Секундна тиша. Всі спрямували погляд на командира і ствердно кивнули. «Давайте, мужики, постарайтеся, дайте їм нормально, – знову він артилеристам, – а ми, якось тут намагатимемося вижити, з Божою поміччю».
Господь Бог ще багато разів допомагав бійцям «Світязя» у цих боях. Не інакше, як Божою поміччю називає підполковник Моніч сам вихід з оточення, коли їх обстрілювали з усіх сторін, і танки гатили прямою наводкою. Командир отримав повідомлення, що українськими військовими здійснюватиметься відволікаючий маневр, і за цей час, а це буквально півгодини, потрібно покинути Вуглегірськ. Але вогонь був настільки щільним, що вийти із укриття ніяк не вдавалося. Час спливав і разом із ним – надія на порятунок. В один момент танк бойовиків покинув позицію, щоб поповнити боєкомплект. Цим і скористалися бійці роти «Світязь», покинувши своє укриття. Дорогу довелося прокладати вогнем. А потім – довгий рейд підконтрольною сепаратистам територією. Вивели за собою понад тридцять військовослужбовців Збройних Сил України. Цього разу втрат серед особового складу не було, за винятком поранень трьох бійців.
За успішне виконання завдання рота особливого призначення «Світязь» була нагороджена урядовими та міністерськими відзнаками. Усім бійцям позачергово присвоєно спеціальні звання.
Про перебування у Вуглегірську мій співрозмовник розповідав настільки детально, що через певний час я вже досить добре орієнтувався у всіх деталях оборони цього міста та діях наших бійців. Цього, напевне, й добивався В’ячеслав Вікторович, оскільки наприкінці нашої розмови запропонував переглянути відео про ці жорстокі бої. Я дивився і нічого не розумів: «А де ви, де ваші позиції, де ця місцевість, і будинки, про які ви розповідали?».
– Так в цьому й полягає вся підлість і цинізм гібридної війни Росії, – пояснює офіцер. – Вони понад місяць витратили, щоб зайняти місто, а коли там з наших нікого не було, зробили постановку бою і зняли фільм про доблесні російські війська, міць яких змушує усіх боятися і втікати.
Там же згадується не тільки українська армія, а й війська НАТО, поляки, литовці, німці, які нібито воюють на східноукраїнських землях і яким обіцяють помститися за підтримку України, завоювавши їхні столиці. Один із росіян погрожує: «А єслі надо будєт – дойдьом і до Вашингтона».
Ось так і дурять весь світ москалі, воюють з усіма, хто не вірить у їхні казки, чи має іншу, відмінну від кремлівських ідеологів, думку. Та забувають ординські нащадки, що ми «народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була», а славні його сини віками боронили рідну землю і ніколи не претендували на інші території. Тому, найімовірніше, Павло Тичина сьогодні свій вірш продовжив би словами: «Московіє! Мене ти пожирала, як убивала України дочок, синів і як залізо, хліб та вугіль крала… О, як твій дух осатанів!».
Сергій БОЯРЧУК.
