Коли почалася агресія Росії проти України – тисячі відданих українських синів і дочок пішли на фронт добровольцями. Ті, хто з власної волі став зі зброєю на захист держави, залишивши сім’ю, роботу, навчання, згодом склали ідеологічну основу нової української армії.
Цьогоріч 14 березня країна вперше відзначила День українського добровольця. День установлений 17 січня 2017 року Верховною Радою України з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві, посиленню суспільної уваги та турботи до учасників добровольчих формувань та на підтримку ініціативи громадськості.
Віталій Величко з села Підманове – перший у Шацькому районі військовий доброволець. У 2014-му, з початком воєнних дій на Сході, 58-річний захисник пройшов жорсткий відбір і вишкіл у навчальному військовому центрі «Десна» і став бійцем окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Солдат потрапив у список тих, хто найкраще опанував мистецтво ведення бойових дій в умовах АТО.
– Серед тих, кого «забракували», були значно молодші за мене. Одні за станом здоров’я не підійшли, інші не виконали нормативи чи мали завеликий живіт. Я ж у повному обмундируванні, бронежилеті, з автоматом без особливих труднощів долав 30-кілометрові відстані, вкладаючись у час, – згадує Віталій Васильович.
Далі – ще один період посиленої підготовки під Донецьком. І, нарешті, передова – нездоланна висота для сепаратистів, якою став аеропорт з його героями кіборгами. Зразу, зі слів солдата, було туго зі зброєю. Але буквально через місяць він уже мав автомат, гранати. Була потреба лише у приладах нічного бачення, тепловізорах. Волонтери, які доїжджали до бійців, забезпечували теплим одягом, взуттям.
Поки боєць на псевдо Джон дібрав собі теплі, легкі і зручні берці, намучився з тими, які видали в Луцьку: по 5 кг кожний, халява – до колін. У такому взутті заледве міг ногами ворушити. Мав тоді Віталій Величко легкого 8-кілограмового бронежилета з захистом для шиї і плечей, каску – вже четверту. Три попередніх, які забував пристебнути, були збиті осколками чи вибуховими хвилями.
Пригадує Донецький аеропорт періоду 2014 року. Все навкруги розбомблене, злітна смуга знищена, танки буквально плавляться під шквалом вогню, життя кожного бійця – на волосині.
– Не наступали тоді, тільки утримували позиції – така була команда. Сепари били по нас з різного виду зброї, постійно орудували снайпери, часто навіть голову не можна було підняти. А ми – їм у відповідь. Я хоч з математикою не дуже дружив у школі, проте швидко навчився робити на карті розрахунки, пристрілювати пушку і бити точно, на будь-яку відстань, у бік ворога. Яка тільки є зброя, я всю опанував, умію водити танк, – ділиться воєнним досвідом солдат.
В той час велику допомогу солдатові надавали волонтери з Шацька «Небайдужі». Пересилали маскувальні сітки, рації для хлопців, продукти, одяг.
– Ніколи не забуду телефонні дзвінки від волонтера Каті Бондаренко. Вона запитувала про самопочуття, про здоров’я, про потреби, завжди вміла підтримати, підбадьорити. Дякую їй і всім, хто допомагав.
Кожні 2-3 дні в аеропорту відбувалася ротація військових. Виснажені бійці отримували можливість виспатися, поїсти гарячих страв, поранені – підлікуватися. Серед кіборгів не було ні випадкових людей, ні боягузів. Терористи готові були давати за голову кожного по 10 тисяч доларів. А кіборги чекали наказу йти в наступ.
– Так, сили були нерівні. Проте ми стояли за Україну і готові були на все заради перемоги, – згадує боєць. – А з якими людьми мене звела там доля! Пліч-о-пліч воював із юним героєм-кіборгом Сєвєром. Ходили на позиції із Сергієм Мокренком з Шацька. Найкращих синів України війна забрала…
Згадуючи Сергія, який загинув наприкінці лютого в бою за Світлодарську дугу, Джон розповідає, що він був відчайдухом, нічого не боявся, рвався на «передок» і горою стояв за своїх побратимів.
– Пам’ятаю, як Сергій просив мене, щоб я допоміг йому потрапити в Донецький аеропорт у розпал бойового протистояння. І він таки добився свого. 10 днів у самому пеклі війни – довше ніхто з бійців не витримував. Потім були Піски, з яких я вивозив Сергія. Казав йому – досить із тебе війни, боявся за нього, молодий, має жити, а не під кулі себе підставляти. Після Нового року телефонував йому, хотіли зустрітися, поговорити про створення в Шацьку «Варти порядку». Не судилося. Хай земля буде пухом герою.
Сам Віталій Величко після аеропорту 3,5 місяці служив у Пісках. Контузія, осколкове поранення, як наслідок – травмоване око, розбита колінна чашечка. Здавалося, що війна для бійця, який втратив праве око і переніс складну операцію на нозі, закінчилася. Проте інвалід війни 3 групи, підлікувавшись і набравшись сил, повернувся в свій 5-й батальйон. Як старійшина, воїн із досвідом, який володіє всіма видами зброї, знає все про військову техніку, Віталій Васильович вчить молодих усіх тонкощів воєнного ремесла. На даний час перебуває в військовому резерві і за потреби готовий у будь-яку мить стати на захист України.
Вдома теж не сидить склавши руки, очолив Шацьке громадське формування «Варта порядку». Зі слів бійця, як тільки організація отримає транспорт, відразу приступить до виконання своїх обов’язків. Каже, у мирному, проте корумпованому Шацьку, роботи вистачить. Спільно з прикордонниками і представниками поліції охоронятимуть громадський порядок, запобігатимуть злочинам і викриватимуть їх, здійснюватимуть рейди.
Віталій Величко нагороджений медалями «За оборону рідної держави», «За вірність українському народу», «За оборону Донбасу».
Вітаю українського добровольця Віталія Величка зі святом. Дякую за мужність, жертовність і готовність боронити Україну!
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
