Головна Військо Боєць на псевдо Джон – перший у Шацькому районі доброволець

Боєць на псевдо Джон – перший у Шацькому районі доброволець

5497

Коли почалася агресія Росії проти України – тисячі відданих українських синів і дочок пішли на фронт добровольцями. Ті, хто з власної волі став зі зб­роє­ю на захист держави, зали­шивши сім’ю, роботу, навчання, згодом склали ідеологічну основу нової української армії.

Цьогоріч 14 березня країна вперше відзначила День україн­ського добровольця. День уста­новлений 17 січня 2017 року Вер­ховною Радою України з ме­тою вшанування мужності та героїзму захисників незалеж­ності, суверенітету та терито­ріа­­льної цілісності України, сп­рияння дальшому зміцненню патріотичного духу в сус­пі­льс­т­ві, посиленню суспільної уваги та турботи до учасни­ків добро­вольчих формувань та на підт­римку ініціативи громадськості.

Віталій Величко з села Під­ма­­нове – перший у Шацькому ра­йоні військовий доброволець. У 2014-му, з початком воєнних дій на Сході, 58-річний захисник прой­шов жорсткий відбір і виш­кіл у навчальному військовому центрі «Десна» і став бійцем ок­ремого батальйону Доброво­ль­чого Українського Корпусу «Пра­вий сектор». Солдат пот­ра­пив у список тих, хто найкраще опа­нував мистецтво ведення бо­йо­вих дій в умовах АТО.

– Серед тих, кого «забраку­вали», були значно молодші за мене. Одні за станом здоров’я не підійшли, інші не виконали нор­мативи чи мали завеликий живіт. Я ж у повному обмунди­ру­ванні, бронежилеті, з авто­ма­том без особливих трудно­щів долав 30-кілометрові відс­тані, вкладаючись у час, – зга­дує Віталій Васильович.

Далі – ще один період поси­леної підготовки під Донецьком. І, нарешті, передова – нездо­ланна висота для сепара­тис­тів, якою став аеропорт з його героями кіборгами. Зразу, зі слів сол­дата, було туго зі зброєю. Але буквально через місяць він уже мав автомат, гранати. Була потреба лише у приладах ніч­ного бачення, тепловізорах. Волонтери, які доїжджали до бійців, забезпечували теплим одя­гом, взуттям.

Поки боєць на псевдо Джон дібрав собі теплі, легкі і зручні берці, намучився з тими, які ви­дали в Луцьку: по 5 кг кожний, халява – до колін. У такому взут­­ті заледве міг ногами вору­шити. Мав тоді Віталій Величко лег­кого 8-кілограмового броне­жи­лета з захистом для шиї і пле­чей, каску – вже четверту. Три попередніх, які забував прис­теб­нути, були збиті оскол­ками чи вибуховими хвилями.

Пригадує Донецький аеро­порт періоду 2014 року. Все навкруги розбомблене, злітна смуга знищена, танки буква­льно плавляться під шквалом вогню, життя кожного бійця – на волосині.

– Не наступали тоді, тільки утримували позиції – така була команда. Сепари били по нас з різного виду зброї, постійно ору­дували снайпери, часто на­віть голову не можна було підняти. А ми – їм у відповідь. Я хоч з математикою не дуже дружив у школі, проте швидко навчився робити на карті розрахунки, пристрілювати пушку і бити точно, на будь-яку відстань, у бік ворога. Яка тільки є зброя, я всю опанував, умію водити танк, – ділиться воєнним досві­дом солдат.

В той час велику допомогу солдатові надавали волонтери з Шацька «Небайдужі». Пере­силали маскувальні сітки, рації для хлопців, продукти, одяг.

– Ніколи не забуду телефонні дзвінки від волонтера Каті Бон­даренко. Вона запитувала про самопочуття, про здоров’я, про потреби, завжди вміла підтри­мати, підбадьорити. Дякую їй і всім, хто допомагав.

Кожні 2-3 дні в аеропорту від­бу­валася ротація військо­вих. Виснажені бійці отриму­ва­ли можливість виспатися, поїс­ти гарячих страв, поранені – підлікуватися. Серед кіборгів не було ні випадкових людей, ні боягузів. Терористи готові були давати за голову кожного по 10 тисяч доларів. А кіборги че­кали наказу йти в наступ.

– Так, сили були нерівні. Про­­те ми стояли за Україну і го­то­ві були на все заради пере­моги, – згадує боєць. – А з яки­ми людьми мене звела там доля! Пліч-о-пліч воював із юн­им ге­роєм-кіборгом Сєвє­ром. Хо­дили на позиції із Сергієм Мок­рен­ком з Шацька. Найкращих си­нів України війна забрала…

Згадуючи Сергія, який заги­нув наприкінці лютого в бою за Світлодарську дугу, Джон роз­повідає, що він був відчайду­хом, нічого не боявся, рвався на «передок» і горою стояв за своїх побратимів.

– Пам’ятаю, як Сергій просив мене, щоб я допоміг йому пот­ра­пити в Донецький аеропорт у розпал бойового протис­тоян­ня. І він таки добився свого. 10 днів у самому пеклі війни – дов­ше ніх­то з бійців не витримував. По­тім були Піски, з яких я виво­зив Сергія. Казав йому – до­сить із тебе війни, боявся за нього, молодий, має жити, а не під кулі себе підставляти. Після Нового року телефонував йому, хотіли зустрітися, поговорити про ст­во­­рення в Шацьку «Варти по­рядку». Не судилося. Хай земля буде пухом герою.

Сам Віталій Величко після аеро­порту 3,5 місяці служив у Пісках. Контузія, осколкове по­ранення, як наслідок – травмо­ване око, розбита колінна ча­шечка. Здавалося, що війна для бійця, який втратив праве око і переніс складну операцію на нозі, закінчилася. Проте інвалід війни 3 групи, підлікувавшись і набравшись сил, повернувся в свій 5-й батальйон. Як старій­шина, воїн із досвідом, який во­лодіє всіма видами зброї, знає все про військову техніку, Віта­лій Васильович вчить молодих усіх тонкощів воєнного ре­месла. На даний час перебуває в військовому резерві і за пот­реби готовий у будь-яку мить стати на захист України.

Вдома теж не сидить склав­ши руки, очолив Шацьке гро­мад­ське формування «Варта по­ряд­ку». Зі слів бійця, як тільки органі­зація отримає транспорт, відразу приступить до вико­нання своїх обов’язків. Каже, у мир­ному, про­те корумпованому Ша­цьку, робо­ти вистачить. Спі­льно з прикор­донниками і предс­тав­никами полі­ції охороняти­муть гро­мадський порядок, за­по­бі­гатимуть злочи­нам і викри­ва­ти­муть їх, здій­с­ню­ва­тимуть рейди.

Віталій Величко нагородже­ний медалями «За оборону рід­ної держави», «За вірність ук­раїн­ському народу», «За обо­рону Донбасу».

Вітаю українського доброво­льця Віталія Величка зі святом. Дякую за мужність, жертов­ність і готовність боронити Україну!

Мирослава ЦЮП’ЯХ.