– Три війни пережити – то вам не коники ліпити. Як ото розказують люди про Страшний суд, таке і в нас робилося. Прийде німець, підстрелить усіх, хто є в хаті, саму хату підпалить – і горять люди живцем. З тих, хто бачив це жахіття, тільки я одна живу, – так починає розповідати про свій, вкритий тернями, життєвий шлях жителька Шацька Оксана Софронівна Гінайло. Вона, що 23 січня відсвяткувала 100-річний ювілей, стала першою в своєму роду довгожителькою.
– Послав мені Бог таке довге життя тому, що я ніколи ні з ким не сварилася, – випереджаючи моє запитання, веде далі розповідь бабця Оксана. Після кількох хвилин спілкування розумію, що переді мною повністю неконфліктна людина, з відсутністю будь-яких негативних емоцій, з величезним багажем добрих справ і неймовірно працьовита. От вам і рецепт довголіття. Додам лише найголовнішу складову – безмежну любов до людей. І ще одну, не менш важливу: у щоденний раціон Оксани Софронівни обов’язково входить мед і часник.
У 1914-му в Шацьку запахло порохом. Батьки з півторарічною Оксаною на руках переїхали жити в Пензенську губернію Росії. Коли повернулися, в селі вже панували поляки. Тато мав золоті руки і був великим трудягою. Виготовляв з дерева усе, що було необхідне сільському господарю, і навіть меблі. Помаленьку будував хату – на той час простору і з великими вікнами (в ній і живе Оксана Софронівна). Інші ж хатинки були маленькі, з однією кімнатою, вікнами-щілинами, земляною долівкою. Спали, де кому приходилося. З хатнього начиння сім’я мала лише стіл, дві лавки і кросна, щоб ткати полотно на сорочки. Садили городину, сіяли льон, коноплю, тримали чимале господарство: 3 корови, 4 ялівки, 15 овечок, гуси. Роботи було дуже багато, тому маленька Оксана закінчила тільки два класи польської школи, а далі стала працювати нарівні з батьками. Заміж вийшла молоденькою. Чоловік був фронтовиком, без руки. За совєтів трудилася в колгоспі, де за трудодень платили 20 копійок.
– Думали, що не розживемося, такі були голі й босі. Сіяли цибулю-сійку і ходили напєши в Заболоття її продавати. Торгували і в Бресті. Не було тоді в людей ні грошей, ні вельми щось купити. Як порівняю своє життя і ваше, то зараз для вас, дітоньки, мід.
Не розжилися і тоді, бо в село знову ввірвалася війна – Велика Вітчизняна. Не стало худоби, загинули від рук фашистів рідні.
– З одного боку на Шацьк падали бомби, з другого стріляла орудія. А могилу яку велику зробили для вбитих людей – завбільшки з дві мої хати. Наклали трупів рівненько з землею. Там і брат мій старший лежав… Не дай Бог комусь таке пережити, – спогади по воєнні жахіття раз по раз каламутили плесо мирних думок бабці Оксани.
Вже 30 років Оксана Софронівна живе в хаті одна. Чоловік, вимучений фронтовими болячками, помер. Не дожили до славного маминого ювілею і двоє синів. Один лишився – Петро, а є ще 7 внуків і 7 правнуків, є доброї душі сусіди, яких ювілярка називає рідними, бо і води в хату принесуть, і смачненьким пригостять. На всіх вистачає її любові і тепла, добрих слів.
– Мама боїться стати для нас тягарем, тому ніколи ні про що не просить, не скаржиться. Принесемо продукти з магазину – вона зварить їсти, наносимо дров – затопить хату. В кімнатах у мами завжди чистота і порядок. Восени вона ще й картоплю сама копала, хоча потреби в її садінні нема, – розповідає син Петро Михайлович.
– А що ж я буду робити в теплу пору року? Я в свято посиджу півдня без роботи, то потім ледь розворушуся. Мушу рухатися, хоч і в ногах сили нема, і рук не можу підняти. Так і викопала сидячи всю картоплю. Не носила її, правда, допомогли. Так і проходить день: ходжу подвір’ям, щось роблю, часто буває, що впаду. Сусіди побачать, піднімуть мене – я знову берусь до роботи, – не погоджується з сином Оксана Софронівна, для якої рух – це життя.
Зранку і ввечері бабця Оксана немало часу присвячує молитвам. Знає такі старовинні, що рідні навіть хочуть записати їх і лишити на пам’ять нащадкам як духовну цінність. З вуст найстаршої представниці роду молодші записали імена родичів із чотирьох поколінь, створивши генеалогічне дерево роду. Знаково, що ювілярка пам’ятає імена всіх: і живих, і тих, хто упокоївся. За всіх їх і молиться, а ще за керівників країни:
– Тепер на землі – рай. Є що їсти, є в людей гроші, пенсію старикам платять. А як гарно всі повбрані, особливо дітки. Та найголовніше, що нема війни.
23 січня в хатині Оксани Софронівни, що дожила до 100 років, було людяно. Благоговійно дивилися на бабусю внуки, щиро усміхалися правнуки, пишався мамою – берегинею роду – син. Завітали з подарунком до унікальної ювілярки і представники влади: Віктор Плейтух, перший заступник голови Шацької РДА, Віталій Яльницький, заступник голови Шацької селищної ради, Микола Боярчук, секретар селищної ради. За святковим столом довгожителька тішилася, що стільки людей прийшли побажати їй многих літ (бо переживала, що нікого не буде), жартувала, коли задмухувала свічки у формі числа 100 на святковому торті: «Не буду задмухувати, бо вже ж не горітимуть так гарно!», і традиційно загадувала на прохання внучок заповітне бажання. Його ніхто не почув, проте всі відчули на собі лагідний погляд, породжений великою любов’ю до ближніх і безперервною за них молитвою.
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
