Одним із тих, хто віддано захищає цілісність нашої держави у зоні АТО, є житель села Піща Юрій Кравченко. Сьогодні він уже вдома у десятиденній відпустці, яку вдалося випросити у військового керівництва.
Розмова з хлопцем в редакції про військові будні була нетривалою, проте у кількох хвилинах помітним було бажання якнайшвидше забути про пережите за два з половиною місяці. Про це, звісно, він рідним старається майже не розповідати.
Як і решта бійців, Юрій 10 квітня одним із перших був мобілізований до війська. Спочатку два тижні перебував у Володимир-Волинській частині, потім майже місяць – на Рівненському полігоні. А вже з 15 травня хлопець у складі 128-ї бригади гірно-піхотного батальйону, що знаходиться у м. Мукачево, був відправлений у відрядження для участі в антитерористичній операції в Донецькій та Луганській областях.
Жителі села Городище Перевальського району Луганської області (всього-навсього кілька кілометрів від російського кордону), де спершу дислокувався блокпост, зустріли українських військових не надто привітно. Інколи навіть доводилося чути погрози на кшталт: «Уходите отсюда, а нет, то мы будем стрелять». Таке ж ставлення до солдат демонстрували і в двох інших населених пунктах, під якими згодом стояв блокпост. Вперше потрапили під обстріл на одному з важливих стратегічних пунктів – перехресті, одна з доріг якого вела від КПП на кордоні з Росією (до нього залишалося приблизно 15-20 км) до Луганська. Відбиватися не було як, бо хлопці навіть не бачили, хто і звідки стріляв, тому що вогонь весь час вівся з лісу. Коли Президентом України було оголошено так зване перемир’я, блокпост Юрія саме знаходився поблизу села Макарове, що недалеко від містечка Станиця Луганська. Хоч командуванням і був даний наказ не вести наступ та першими не стріляти, та сепаратисти не надто на це звертали увагу: обстрілювали майже кожного дня, а то, бувало, й по два рази на день.
– Не буду казати, скількох хороших друзів, знайомих довелося втратити за цей період, скількох було поранено, – каже Юрій. – Коли стріляли в нас – стріляли й ми у відповідь. Бо, як казав наш командир, не будемо стріляти ми, то будуть стріляти по нас. Проте вести вогонь по населених пунктах нам було суворо заборонено. Лише коли мирні жителі виїхали з сіл і ми точно знали, в якому будинку ховаються сепаратисти, відстрілювалися у відповідь.
В перервах між обстрілами основним завданням військових на блокпостах було перевіряти автотранспорт та документи водіїв і пасажирів. Будні проходили в усіх однаково: постійні чергування, нашвидкуруч сніданок, обід та вечеря із одних лише розігрітих на вогнищі сухпайків. Навіть американські сухпайки видавали. Один із них хлопець привіз додому показати рідним, то таку екзотичну страву навіть собака їсти не захотів.
– Майже три місяці перебуваючи в зоні АТО, бійці нашого блокпосту сплять в окопах, підстеливши лише бушлат замість матраців, – розповідає далі Юрій. – Воду привозили «цевешкою» за 100 кілометрів раз на два тижні, якщо дорога була більш-менш спокійною. Її вистачало лише для пиття, а про таке задоволення, як помитися, попрасувати одяг, не було навіть мови. Так і ходили немиті, в одному й тому самому брудному одязі, та й коли прати, коли існує можливість раптового нападу, обстрілу. Вода для нас була на ціну золота, пляшку мінералки видавали для двох на добу, то про що тут говорити? Місцеве населення майже нічим не допомагало, та й узагалі їхнє ставлення до наших солдат мало змінилося. З українськими прапорами військових зустрічають тільки у великих містах. В селах такого немає. Я скажу чесно, не хочеться через це вертатися назад. Аби була підтримка місцевих, аби їхні чоловіки стояли поряд з нами та захищали свою землю зі зброєю в руках, не було б стількох жертв, та й територію зачистили б значно швидше. Найбільше прикро, коли по телефону своїм родичам та знайомим переселенці зі східних областей розповідають, що тут їх кормлять, вдягають, дають житло: «А они пусть там за нас воюют» (маючи на увазі чоловіків з інших областей). Такі слова відбивають будь-яке бажання воювати.
Не нарікає Юрій на ті мізерні кошти, які отримав за час служби (за останній місяць як учасник АТО отримав з доплатою аж 2 400 грн.), хоч і щодня ризикував своїм життям та здоров’ям. Добре, що блокпости їхнього батальйону були повністю забезпечені ліками, в тому числі й дороговартісними препаратами. Забезпечений хлопець амуніцією, але берці та форму довелося купувати самому, бо другий комплект видавали лише контрактникам, які потім по-братньому ділилися нею з мобілізованими.
Приїхавши додому, хлопець одразу став на облік у військкомат. А вже через кілька днів звернувся за допомогою до лікарів: після тримісячного перебування в зоні бойових дій не може вночі спокійно заснути, а на душі – постійна тривога, вже має аритмію серця, погіршився зір.
– Вдома хочу просто спокійно виспатися, але не можу, – ділиться у розмові своїми проблемами хлопець. – Чи потрібна була АТО – важко сказати, бо ми, прості солдати, вірили, що війна закінчиться за два тижні. А що маємо? Чоловіки зі сходу відпочивають і розважаються тут, а ми захищаємо їхню землю від ворогів. Чи надовго вистачить нашого патріотизму, – не знаю.
Перебуваючи в зоні АТО, хлопець постійно думав про рідних і близьких, коли мав вільну хвилину – обов’язково їм телефонував, аби заспокоїти: у нього все добре. Свою підтримку хлопцеві надали односельчани, котрі днями принесли гроші, зібрали усім селом для мобілізованих хлопців. Та Юрій каже, що йому зараз нічого не треба, та й брати із собою будь-які зайві речі не хоче, потім нема куди їх дівати.
А ми, в свою чергу, віримо, що у Юрія також все буде добре. Головне, щоб він повернувся живим і здоровим.
Слава Героям!
Віта ШЕПЕЛЯ.
