Коли в літню погожу днину ми завітали до матері-героїні з Хрипська Марії Сафронівни Дорош, бабця прийняла нас за людей, які шукають у селі квартиру. Виявилося, в цю пору багато місцевих жителів мають квартирантів, котрі приїжджають сюди на заробітки – збирають лохини на ягідних плантаціях, що належать приватному підприємству «Флора». Це поблизу села. Хоч і не квартиранти ми, а кореспонденти, проте бабця Марія гостинно запросила нас до хати. Перше, що впало в вічі і викликало захоплення, – ідеальна чистота в кімнаті. Підлога застелена домотканими доріжками, плита – білосніжна, ніби щойно побілена; випрані рушники складені під лінієчку.
– Люблю я чистоту, – розповідає моя 86-річна співрозмовниця. – Сама мушу щонеділі помитися і підлогу в хаті стерти. Помаленьку працюю, на колінах, проте вичищу кімнати до блиску.
На кухонному столі – стос газет: кілька обласних друкованих видань і районний щотижневик «Шацький край».
– Тут (у районці – Авт.) про мою сестру з Шацька написано – Галину Сафронівну Яковініч. Я теж, як і вона, люблю квіти: і кімнатні, і ті, що цвітуть на клумбі. Це у нас спадкове – від мами.
З задоволенням присвячую свій матеріал цій жінці з нелегкою долею, трудівниці, матері п’ятьох дітей. В неї є чого повчитися, бо її життя – це приклад жертовної материнської любові, доброти, людяності і християнського всепрощення.
Босоноге дитинство маленької Марії в с. Кам’янка змінила тривожна юність, що припала на початок Другої світової війни.
– Німці і в мене стріляли. Пригадую, йшла я з двоюрідною сестрою стежечкою, несла батькові косу. А тут німець. «Стой!» – кричить. Ми стали втікати, а він стріляє. Чи налякати хотів, чи вбити, не знаю. Було дуже страшно, проте ми втекли. Батька на війну не взяли, бо він був інвалідом – шкутильгав. Нас у батьків було троє дочок, а після війни ще й брат народився.
З юних літ Марія дуже тяжко працювала. Початкову освіту, правда, здобула, ще до війни закінчивши чотири класи польської школи.
–У війну працювала в лісництві, сосну садила. Та не так, як зараз, – на переораній землі. Прямо в ягіднику зарубували кірками землю по шнурку, піднімали плиту і садили сосонку. Тяжкою для мене, тоді ще дитини, була та праця. Після війни поїхала відбудовувати напівзруйнований білоруський Брест. 3 роки пропрацювала на будівництві. Носила каміння, заливала фундамент, розвантажувала вагони. Не ховалася від роботи, як деякі дівчата, тому й грамоту отримала. Але й здоров’я лишила в тому Бресті – спину зірвала, все життя мучуся з нею, – розповідає моя співрозмовниця.
Потім була праця в місцевому колгоспі, де Марія Сафронівна доїла і пасла корів. Коли переїхала в Хрипськ? Як тільки одружилася з хлопцем із цього села. Цікавою є історія, пов’язана з цією подією. До Маріїної двоюрідної сестри прийшли свати, а один з них і вподобав дівчину.
– А я ж мала хлопця з Кам’янки, він саме був в армії. Відчував, коли приїжджав у відпустку, що я його не дочекаюся. Так і сталося – не дочекалася, пішла за хрипського. 10 років жили ми з Дмитром Лазоровичем біля свекрів. Народилося п’ятеро діток. Саме тоді почали зводити власний будинок. Ох і тяжко було – не мали ні хліба, ні сала, ні молока, ні картоплі, ні приварку ніякого. Корову здали, щоб купити ліс на хату. Діти животіли завдяки сусідам, які давали нам молоко.
Надлюдськими зусиллями, крок за кроком, подружжя долало бідність. Не знали просвітньої години ні чоловік, ні дружина. Батько Марії дав їй корову з телятком. Живучи на квартирі в Хрипську, Марія Сафронівна варила пійло і носила для телятка, яке стояло у хліві в свекрів.
– В одній руці несу пійло, в другій – дитину, за плечима – колиску. Нагодую теля, вчеплю колиску і мажу в новій хаті стелю. Жили з усіма дітками в кухні, поки не доробили ще одну кімнату. Тісно було, діти, що спали на печі, щоночі падали з неї. Мучилися, а не жили, – мало не плаче, поринаючи в глибини пам’яті, Марія Сафронівна.
Побудувало подружжя Дорошів хату, виростило дітей. Здавалося, що прийшов час пожити для себе, відпочити. Де там. Щойно Марії Сафронівні виповнилося 50 років, як помер її чоловік. Мав менінгіт. А ще пішов до Дубка – білоруського села, розташованого за 3 км від Хрипська, розбирати сарай. Кроквою вдарило в живіт так, що перебило всі внутрішні органи. Лікар сказав, що Дмитро Лазорович і року не проживе. На жаль, так і сталося.
Для Марії Сафронівни – тепер уже вдови – почався ще один етап випробувань. Сама мусила наживати добро для хати, поратися по господарству, робити дітям весілля. Було навіть, що судили її в Любомльському суді за те, що повінчала в церкві двох дочок. Каже, заступився тоді за неї парторг, тому відбулася самим лише штрафом. А в Бога вірити не перестала, тільки й підтримувала її та віра у щоденних труднощах, додавала сили, дарувала надію. Ще й зараз бабця Марія інколи буває в церкві села Ростань, хоч і непросто їй туди добиратися. Молиться за рідних, просить у Бога здоров’я для своїх п’ятьох – як вона каже, найкращих у світі – дітей, а також внуків і правнуків.
– Добрі дітки в мене. Приїжджають, допомагають. От нещодавно хату мені пофарбували. Діти кличуть мене до себе, а я не хочу йти з рідного дому. Тут я вольна, маю город біля хати. Пенсії вистачає, бо я учасник війни. Недавно 540 грн. на дрова принесли. Так і живу, дякуючи Богу, що ще ходжу ногами.
…Такі, як Марія Сафронівна, прості люди праці, часто не бажають ставати героями публікацій. Мовляв, вони ж не депутати і не начальники. Що про них писати? Утім, саме вони є героями нашого часу: працьовитими, смиренними, не озлобленими, терплячими, здатними всіх зігріти своєю любов’ю. З великою душею і глибокою вірою в Бога. На таких і тримається наш непростий світ.
Мирослава ЦЮП’ЯХ
