Тисячі щоденних подій, що наближали українців до перемоги на Майдані, назавжди закарбувалися в пам’яті. Цілодобовими теле- та інтернет-новинами, безсонними ночами, молитвами, німим криком відчаю. Коли минулого тижня вперше ступила на попечену вогнем війни і скроплену кров’ю співвітчизників землю Майдану, не здивувалася нічому побаченому – все було знайоме. Просто відчула непереборне бажання низько вклонитися цьому святому місцю і його героям.
Поїздку працівників редакції до Києва ініціював редактор газети «Шацький край» Віктор Грицюк. Нам пощастило, бо побували не лише на території, де творилася революція гідності, а й у резиденції колишнього президента. 8 березня ми ще гуляли Межигір’ям, а через два дні його двері зачинилися для відвідувачів у зв’язку з необхідністю проведення інвентаризації майна та об’єктів. Елітне село Нові Петрівці, де знаходиться музей корупції, вразило розкішними житловими будинками, кількакілометровими колонами авто на узбіччях доріг і бурхливою комерцією біля воріт (тут пропонують чай, каву, продукти; напрокат – велосипеди і самокати). «Люди! Не знищуйте докази свавілля!», – такий плакат висить на воротах Межигір’я. Головний «доказ» ми побачили ще при вході – величний будинок у дереві і граніті – так звана «Хонка» – від назви фінської фірми Honka, яка є світовим лідером будівництва з екологічно чистої деревини. Позаглядали крізь вікна всередину об’єкта, побачили представників самооборони, що відпочивали в дорогих кріслах. Вони стерегли від зазіхань мародерів золоті предмети побуту Януковича та цінні історичні речі. А наш шлях проліг далі: до штучних озер, садів, оранжерей, альтанок, ферм, зоопарку, фазанарію, тенісного корту, поля для гольфу, автопарків, корабля-ресторану «Galleon» на березі Київського водосховища. Заглянувши у вікно свиноферми, ми не повірили, що свині можуть бути такими сніжнобілими, а їхнє помешкання – ідеально чистим. За ними доглядають. А от в зоопарку на воль’єрах зі страусами, оленями, кабанами, муфлонами, антилопами висять скриньки з написами «Допоможіть тваринам Межигір’я вижити». Відвідувачі допомагають. Дуже вразила величезна територія, посічена глибокими ярами і поросла лісом, покреслена вимощеними бруківкою доріжками і добротними дерев’яними містками. Пощастило поспілкуватися з працівником резиденції, що відповідав за риболовлю. Працюючи два дні через два, отримував 4 тисячі гривень зарплати. В його обов’язки входило годувати голубів, оглядати і встановлювати на березі водойми вудочки – для членів делегацій. Чоловік вітався за руку з Дмитром Медведєвим, Олександром Лукашенком, спостерігав, як вони рибалили, витягаючи карпів, осетрів. Розповів, яким ввічливим у ставленні до персоналу був Віктор Янукович, звертаючись до всіх на Ви. Коли був у гарному настрої, розмовляв українською, коли в поганому – російською. Взагалі у Межигір’ї працювало тисячі людей.
В обідню пору ми поїхали на Майдан. Залитий яскравим весняним сонцем, багатолюдний, тисячоголосий, мирний, мегапатріотичний – не вірилося, що недавно тут стріляли. Усміхнулися, коли побачили знамениту «йолку», коли послухали гру на розфарбованому в національні кольори піаніно і насолодилися біля сцени піснею «Червона рута», коли висловили свою солідарність учасникам мітингу проти російської агресії в Криму. Над головами розвівалися тисячі прапорів, скрізь височіли барикади, стіни з бруківки і гори з автомобільних шин. Радість зникла тоді, як побачили згорілий Будинок профспілок – саме там нелюди добивали поранених, прирікаючи їх на смерть у вогні. Запах гарі чути до сих пір. Далі було ще страшніше: чорна, попечена земля Майдану, обгорілий «Глобус» і місця загибелі активістів, що потопають у квітах і лампадках. Живих квітів – величезні гори, з них викладені хрести і тризуби, слова «Слава Україні!». А люди несуть ще і ще… Вулиця Інститутська тепер має назву Героїв Небесної Сотні. Моторошно йти нею, бо ще не всю пролиту на ній кров змито дощем, бо ще не замінено пробиті снайперськими кулями залізні стовпчики, бо ще витають над нею душі вбитих за Україну. Сліз та емоцій тут не ховають. Спокійні лише священики, які відправляють заупокійні служби. Далі – вулиця Грушевського: барикади, вирвана бруківка, задимлені багатоповерхівки з банерами «Здесь живут люди», стадіон «Динамо» зі слідами вогню. Тут знайшла вічний спочинок душа вірменина Сергія Нігояна. На місці вбивства – чорна гранітна стела з викарбуваним іменем героя, море людей і море квітів.
Майдан живе своїм особливим життям. Бурхливим, хоча вже не таким напруженим, як наприкінці лютого. На місці всі намети, спалений автобус, захоплений майданівцями водомет. Хтось з активістів відпочиває, хтось куховарить, хтось рубає дрова. На численних екскурсантів, у тому числі й іноземних, реагують мало. Ніхто не байдикує: представники Самооборони регулюють пішохідний рух, щоб не виникало заторів у вузьких проходах барикад; «Спільна справа» проводить зібрання серед однодумців, козаки дають майстер-клас із гри на барабанах. Майдан живе!!!
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
