Головна Життя Для хрипської матері-героїні Марії Миць найвищою цінністю та найбільшою гордістю є її...

Для хрипської матері-героїні Марії Миць найвищою цінністю та найбільшою гордістю є її діти

5209

Невеличке прикордонне се­ло Хрипськ зустріло нас, пра­цівників редакції, тишею та спокоєм: молодь з самого ра­нечку подалася заробляти якусь копійчину на ростанських лохинах, старші помаленьку поралися по господарству чи копошилися на городі. Саме в цьому мальовничому селі, де на 84 двори зареєстровано 176 жителів, проживає 9 матерів-героїнь, котрі усе своє життя присвятили найдорожчому, що у них є – своїм дітям.

Одну з таких жінок – Миць Марію Василівну – застали вдо­ма за хатніми клопотами, проте вона рада була поспіл­куватися та розповісти про своє нелегке життя, сповнене повоєнних зли­днів, поневі­рянь та тяж­кої праці, радощів материн­ст­ва та гор­дості за своїх дітей.

– Народилася я тут, у 1940 році, у батьківській хаті, де й зараз і живу, – розповідає Марія Василівна та показує батьків­ське обійстя. – Тут і прожила всю свою жизнь – усі 74 роки, тільки хлів трохи ни так стояв, як типер. За мною у 42 роци ше менша сестра наро­дилася, то ми обидві з нею так тєжко хво­ріли, шо мати нам на смерть уже й плаття пошила, думала, шо не вижи­вемо. Але ж я вижи­ла, а мен­шенька сестра – нє, бо де ж то­го дохтура з лікар­ствами можна було знайти, война ж була. Ничого ни було, одна бида!

І жінка, скрушно похитавши головою, продовжує далі свою розповідь:

– Батька в 44-му році заб­рали на фронт, то я його ни пом­ню ни грама, я ж мала була. Погинув він у 45-му 19 квітня, трохи не добув до По­бєди. В сім’ї нас було 5 дітей, то й на­мучилася з нами мати, добра не знала, бо сама й годувалася при дядькові. Ото ше як война була – ни помню поч­ті ничого, а як вже в колхоз у людей усе стали забирати – то добре помню. Усе забрали і в нас, бо ж батько був великий майстер, разом з сусідом по­магали один одному все строї­ти – хату, хліва на двоє дверей. Там, в хліву, і сохра­ня­лися усі бать­кові струменти, бричка, сани – то оте все геть забрали. На­віть потім і гній забирали, бо треба було в колхозі сіяти. Пом­ню добре, як я вела в колхоз з матирою й нашу теличку, яку нам дав дід: мати вела, я під­ганяла. Ничого нам не оста­вили.

Далі життя Марії Миць поко­тилося по звичному для сільсь­ких жінок руслу: заміжжя, ро­бота прибиральницею у школі, потім – дояркою у колгоспі, на­род­ження п’ятьох дітей. Жваву у руках шкільну техпрацівницю Марію примітив голова місце­вого колгоспу і запропонував пе­рейти працювати до них до­яркою, бо жіночі руки ой як пот­рібні були! Вона й погодилася, адже багатодітній родині, в якій виховувалося двоє синів та три доньки, зайва копійка ніколи не завадить: потрібно було году­вати дітей, щороку усіх збирати у школу. А ще 22 роки підряд Марія Василівна ходила у Тома­шовське лісництво садити ліс. Важко було з усім справлятися, та й дітей змушена була щодня кидати самих удома, бо в той час у селі дитячого садочка не було. Чоловік Степан Леонті­йо­вич 25 років виїздив на скирту­вання, допомагав дружині чим міг.

– Старалися все життя щось будувати, оставити ді­тям, а вони порозліталися хто куди, – в голосі Марії Василівни вчуваються нотки суму.

Хоч порозліталися дочки й сини з батьківського гніздечка, проте не забувають про рідних, чи не щодня телефонують. Ста­раються забезпечити батьків усім необхідним: дочка Надія, яка живе у Ростані, привозить молоко, син Вячеслав, котрий живе з родиною у білоруській Томашовці та працює у колгоспі, привозить мас­ло та сметану. Коли треба – привезуть картоп­лі, столових буряків, моркви, аби лише ба­тьки не надривали здоров’я на полі. Перед Вели­коднем обо­в’язково допо­мо­жуть прибрати у хаті, а нещо­давно сини та внуки замінили у батьківській ха­ті вікна, аби тепліше було, по­фарбували зовні стіни будин­ку у жовто-бла­китний колір: ну геть як укра­їнський стяг (на фото)

Тішаться батьки, що діти ви­росли, мають хороші роботи, доб­ре живуть. Та й внуки ра­дують бабусю і дідуся своїми життєвими успіхами. З гор­діс­тю розповідає Марія Василівна і про внука-військового, і про вну­ка-тракториста, якому у біло­русь­кому колгоспі за хорошу ро­боту одного року дали холо­ди­ль­ника, а наступного року – авто­­мобіль від Президента Білорусі.

Усе було б добре, та батькам у 2009 році довелося пере­жити невимовну втрату – смерть до­ньки Тамари, котра на той час проживала у Бресті. Похоро­нили її тут, на ростан­ському цвинтарі, ближче до ба­тьків та родичів. З цього й по­ча­­лися ми­тарства матері по різ­них інстан­ціях, адже на рівні держави не дуже то поспішали давати жінці звання «Матері-героїні». Три роки Марія Васи­лівна разом з такими ж жінками, як і сама – Іриною Оніщук, Ксе­нією Клос із с.Перешпа, Ольгою Дорош та Надією Пук із с. Рос­тань до­би­валися присвоєння їм заслу­жених нагород. Проте одній із них – Ксенії Клос, в якої також померла донька, досі нагороди за материнство так і не дали, хоч зверталися жінки не лише до органів місцевої влади, а й писали звернення до Кабінету Міністрів, прем’єр-міністра, хо­ди­ли і до екс-губернатора Бори­са Клімчука, коли той при­їжджав на урочисте відкриття новоз­бу­дованої Ростанської школи, пи­сали листи до обласних газет з проханням роз’яснити процеду­ру призначення звання «Мати-героїня». Зрештою, у 2012 році Марія Миць таки отримала зас­лужену державну нагороду. Сьо­годні Марію Василівну та Сте­пана Леонтійовича можна наз­ва­ти багатими дідусем і бабу­сею, адже мають 10 внуків та 7 правнуків. Живуть ти­хим сіль­ським життям, потроху оброб­ляють пару соток городу, з гос­подарки тримають лише кури. Влітку жінка також не всидить на місці, ще цього року кілька разів ходила в ліс по ягоди, аби внуків було чим при­гостити та дати із собою лісо­вого гостинця. Бувало, що у свої поважні роки  за кілька годин 8 кілограм чор­ниць назбирувала. Пенсії вис­тачає, навіть внукам якусь ко­пійчину призбирати вда­­ється. Намовляють діти батьків пе­реїхати жити до будь-кого з них, аби старенькі весь час були під наглядом. Та не хочуть дід з ба­бою покидати таке рідне та до­роге серцю обійстя, де прожили усе життя.

«Я зі своєї хати никуда ни поїду!» – рішуче каже Марія Ва­силівна, хоч і була б рада час­тіше бачити дітей та внуків, ті­шитися правнуками, безтур­бот­но доживати при дітях старість.

Віта ШЕПЕЛЯ.