Головна Життя Аби тільки був мир і людям зароблене виплачували

Аби тільки був мир і людям зароблене виплачували

4872

Впродовж 34 років Лідія Зіновіївна Лагодич із села Ростань топтала стежку від дому до приміщення сільської ради. Благо, відстань між будинками, стіни яких є однако­во рідними для неї, невелика – до сотні метрів. Тому не за­ростає бур’яном цей шлях, не тонуть у глибинах пам’яті літа, проведені на роботі. Хоч Лідія Зіновіївна уже й на заслу­же­ному відпочинку, проте часто навідується в сільську раду, щоб поспілкуватися з колишні­ми колегами, поділитися дос­відом із молодими працівника­ми. Бо не так просто відірвати від серця те, що вчора було часточкою життя, а нині стало спогадом.

Більше трьох десятків літ Лі­дія Лагодич присвятила бух­гал­терській справі. У сільській раді с. Ростань працювала і головним бухгалтером, і каси­ром. Опанувала всі тонкощі фінансових процесів, зареко­менду­вавши себе чудовим фахівцем.

– В сільську раду я прийшла 9 січня 1980 року. Відразу отримала немалий об’єм ро­боти, бо в той час до Ростан­ської сільської ради входило і село Пулемець – зараз окрема територіальна одиниця. А це два дитсадки, три школи, ФАПи, сільські клуби. Рутинні заняття з нарахування заро­біт­ної плати, ведення звіт­ності, фінансового контролю, а ще постійні поїздки до Лю­бомля – в ті роки районного центру – забирали багато часу. Звіти писали вручну, платіжки набирали на друкарських машинках. Легше стало тоді, коли в бухгалтерії з’явився комп’ютер, – розповідає Лідія Зіновіївна.

Роботи поменшало, але не для касира, яка до самого вихо­ду на заслужений відпочинок продовжувала працювати старим перевіреним мето­дом. А комп’ютер освоїли молоді працівники, яким уже не потрібно було, при найменшій помилці, пере­дру­ковувати платіжки.

Окрім роботи в сіль­ській раді, Лідія Лагодич, як і інші співробітники уста­нови, мала з самого по­чатку своєї кар’єри й іншу – в колгоспі. У вихідний день полола на колгоспних полях буряки, рвала льон, ходила в нічну зміну на тік. Звичайно, отримувала за роботу гроші. У селі будь-яка робота на вагу золота. От Лідія Зіновіївна і вико­ристовувала кожну наго­ду, бо треба було ставити на ноги двох дітей, виплачу­вати кошти за куплений у селі будинок. Для того, хто хоче за­робити, в селі, принай­мні вліт­ку, є така можливість: збирати в приватного під­при­єм­ця лохи­ни, здавати лісові чорниці. А ще подружжя Лаго­дичів садить чимало картоплі: щоб для влас­них потреб вистачало і було що продати. Цього року, правда, не було в селі машин із заготівель­никами. Надії на заробіток з картоплі уже немає. Але сьо­годні, зітхає Лідія Зіновіївна, всім нелегко.

– Аби тільки був мир і пен­сію платили, – неодноразово і чомусь дуже невпевнено пов­то­рює моя співрозмовниця.

Все життя з чоловіком Во­лодимиром Михайловичем тяж­ко пропрацювали, обоє хво­ріють. Утім, ні на що не на­рікають, навпаки, дякують Богу за чудових синів Михайла і Руслана, трьох онуків. Завжди усміхнена, добродушна, людя­на, неконфліктна, Лідія Лагодич задоволена тим, чого досягнула в житті. Повага від односельців, авторитет серед колег, поро­зуміння з усіма сільськими голо­вами, з якими довелося працю­вати, – всі ці фактори і по цей день творять в Ростані добру славу про Лідію Зіновіївну.

А ще вона співає у міс­це­вому ансамблі «Золота осінь». З виходом на заслужений від­починок отримала більше часу на улюблене заняття, і з вели­ким задоволенням відвідує ре­петиції та бере участь у вис­тупах колективу. Все добре в цієї привітної жіночки. Аби ті­льки, з її слів, не було війни…

Мирослава ЦЮП’ЯХ.