Впродовж 34 років Лідія Зіновіївна Лагодич із села Ростань топтала стежку від дому до приміщення сільської ради. Благо, відстань між будинками, стіни яких є однаково рідними для неї, невелика – до сотні метрів. Тому не заростає бур’яном цей шлях, не тонуть у глибинах пам’яті літа, проведені на роботі. Хоч Лідія Зіновіївна уже й на заслуженому відпочинку, проте часто навідується в сільську раду, щоб поспілкуватися з колишніми колегами, поділитися досвідом із молодими працівниками. Бо не так просто відірвати від серця те, що вчора було часточкою життя, а нині стало спогадом.
Більше трьох десятків літ Лідія Лагодич присвятила бухгалтерській справі. У сільській раді с. Ростань працювала і головним бухгалтером, і касиром. Опанувала всі тонкощі фінансових процесів, зарекомендувавши себе чудовим фахівцем.
– В сільську раду я прийшла 9 січня 1980 року. Відразу отримала немалий об’єм роботи, бо в той час до Ростанської сільської ради входило і село Пулемець – зараз окрема територіальна одиниця. А це два дитсадки, три школи, ФАПи, сільські клуби. Рутинні заняття з нарахування заробітної плати, ведення звітності, фінансового контролю, а ще постійні поїздки до Любомля – в ті роки районного центру – забирали багато часу. Звіти писали вручну, платіжки набирали на друкарських машинках. Легше стало тоді, коли в бухгалтерії з’явився комп’ютер, – розповідає Лідія Зіновіївна.
Роботи поменшало, але не для касира, яка до самого виходу на заслужений відпочинок продовжувала працювати старим перевіреним методом. А комп’ютер освоїли молоді працівники, яким уже не потрібно було, при найменшій помилці, передруковувати платіжки.
Окрім роботи в сільській раді, Лідія Лагодич, як і інші співробітники установи, мала з самого початку своєї кар’єри й іншу – в колгоспі. У вихідний день полола на колгоспних полях буряки, рвала льон, ходила в нічну зміну на тік. Звичайно, отримувала за роботу гроші. У селі будь-яка робота на вагу золота. От Лідія Зіновіївна і використовувала кожну нагоду, бо треба було ставити на ноги двох дітей, виплачувати кошти за куплений у селі будинок. Для того, хто хоче заробити, в селі, принаймні влітку, є така можливість: збирати в приватного підприємця лохини, здавати лісові чорниці. А ще подружжя Лагодичів садить чимало картоплі: щоб для власних потреб вистачало і було що продати. Цього року, правда, не було в селі машин із заготівельниками. Надії на заробіток з картоплі уже немає. Але сьогодні, зітхає Лідія Зіновіївна, всім нелегко.
– Аби тільки був мир і пенсію платили, – неодноразово і чомусь дуже невпевнено повторює моя співрозмовниця.
Все життя з чоловіком Володимиром Михайловичем тяжко пропрацювали, обоє хворіють. Утім, ні на що не нарікають, навпаки, дякують Богу за чудових синів Михайла і Руслана, трьох онуків. Завжди усміхнена, добродушна, людяна, неконфліктна, Лідія Лагодич задоволена тим, чого досягнула в житті. Повага від односельців, авторитет серед колег, порозуміння з усіма сільськими головами, з якими довелося працювати, – всі ці фактори і по цей день творять в Ростані добру славу про Лідію Зіновіївну.
А ще вона співає у місцевому ансамблі «Золота осінь». З виходом на заслужений відпочинок отримала більше часу на улюблене заняття, і з великим задоволенням відвідує репетиції та бере участь у виступах колективу. Все добре в цієї привітної жіночки. Аби тільки, з її слів, не було війни…
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
