Його будинок стоїть біля самої школи. Голосний дзвінок щодня сповіщає про закінчення чергового уроку, галас дітвори нагадує про найкращу пору життя. 38 років Микола Савович Данилюк присвятив педагогічній роботі в Шацькій середній школі – працював учителем фізкультури та трудового навчання, очолював методоб’єднання вчителів трудового навчання тоді ще Любомльського району, вів гурток з ракетомоделювання, на якому разом із дітьми виготовляв технічні диво-вироби. Особисте життя складалося непросто – Миколу Савовича спіткала доля остарбайтера, він пережив війну, багаторічну службу в армії, хворобу, яка відібрала в нього здатність ходити, оплакав втрату найрідніших людей. Утім, щоразу знаходив у собі сили жити, працювати, радіти кожному прийдешньому дню. 18 грудня Миколі Савовичу виповнилося 90 років. За цей час багато життєвих подій стерлося з пам’яті ветерана, та незмінними лишилися його щира усмішка, добрий погляд і безмежна любов до ближнього.
Більше, як півстоліття Миколу Данилюка пов’язують дружні стосунки з колегою по роботі – багаторічним учителем фізкультури Шацької школи Василем Семенюком. 90-літньому ювіляру важко розмовляти, тому саме Василь Маркович підтримував нашу розмову, уточняв біографічні дані колеги, ділився спогадами про спільні роки вчителювання. Микола Савович народився в с. Вілиця. Коли був підлітком, у його село прийшла війна. Фашисти забирали на роботу в Німеччину всю працездатну молодь. Хотіли забрати старшу сестру, та батько відправив замість неї Миколу – мовляв, він малий, то його швидко повернуть додому. Не повернули, і хлопець змушений був до самої перемоги працювати на німця. Що саме робив – не дуже пам’ятає, знає лише, що це була сільськогосподарська праця. Остарбайтерство і врятувало його від смерті, бо через деякий час після від’їзду Миколи його рідне село спалили фашисти. Загинули батьки, сестра, живим лишився тільки брат, що в час каральної акції пас корів.
Радянські військові, які ввійшли в Німеччину після капітуляції нацистів, спершу наказали Миколі Данилюку їхати додому в Україну, а згодом змінили свою думку і забрали його в армію. Фронтові дороги привели Миколу Савовича до Австрії, Угорщини, Чехословаччини. Нелегкий то був період, бо постійно ризикував своїм життям і навіть отримав поранення в руку, коли визволяв полонених. Ще два роки служби в звільненій від фашистів Україні – і в 1950-му Микола Данилюк приїхав до Шацька, де саме проживав його брат, єдина на той час рідна душа. Пошуки роботи увінчалися успіхом – демобілізованого бійця взяли в школу учителем фізвиховання. Далі було заочне навчання, здобуття диплому педагога і початок насиченого шкільного життя. Микола Савович одружився з Єфросинією Леонтіївною, вчителем історії, в подружжя народилося двоє синів: Володимир і Віктор. У школі вчителя-професіонала любили і поважали. Його уроки були справжнім святом для школярів – кожен працював за особистим станком, мав набір інструментів. Микола Данилюк часто повторював: «Треба дітям дати роботу!», тому часто залишався в майстерні після уроків і до глибокої ночі робив заготовки для наступних занять. А ще педагог із золотими руками вів гурток ракетомоделювання, на якому привчав дітей до творчості, допомагав віднайти справу до душі, знайомив з досягненнями сучасної науки і техніки. Учні виготовляли на гуртку ракети, без урочистого запуску яких у небо не обходилося в Шацьку жодне державне свято. Майстрували з дерева літаки, кораблі, інші диво-вироби, які захищали честь школи на численних виставках і конкурсах. Арсенал грамот і державних відзнак, авторитет і визнання серед колег – підтвердження плідних років роботи Миколи Савовича в школі.
Нині вже немає в живих дружини Єфросинії і двох синів. З другою дружиною Марією Андріївною мають доньку Руслану, яка вчителює в одному з сіл Старовижівщини. Троє внуків – велика радість ювіляра. На пенсії Микола Савович залишився таким же активним та енергійним, як у молодості, підтримує дружні стосунки з колегами-вчителями, бере участь у роботі районної ради ветеранів, співпрацює з рідною школою та Шацьким БДЮТ.
Василь Маркович Семенюк – давній друг Миколи Савовича – постійно підтримує свого старшого за віком колегу. У 2000-му Микола Данилюк пережив ще один важкий період свого життя – травму ноги, в результаті якої перестав ходити і втратив надію на одужання. Лише завдяки підтримці Василя Марковича і його наполегливості ветеран проявив силу волі і поступово, за допомогою фізичних вправ, став на ноги. З тих пір ювіляр кожен день розпочинає з 15-хвилинної ранкової зарядки, яка допомагає йому триматися в формі.
– Так от я дожив до свого 90-річчя. Дякую всім, хто мені допомагає: доньці, внукам, учням та вчителям Шацької школи, ветеранам. Не забуває і влада району. Приємно відчувати, що про тебе пам’ятають, приділяють увагу, турбуються. Ще б пожити років 2-3, – підсумовує сказане Микола Савович.
Ні, щонайменше живіть до ста літ, шановний ювіляре! Пожинайте плоди своєї вчительської праці, розповідайте молодому поколінню про війну, радійте приходу гостей, приїзду доньки і внуків. Ваше життя – приклад мужності, витривалості, доброти, професійності, ваше слово – мудре і повчальне, досвід – неоціненний. Міцного здоров’я, спокою і миру, наснаги жити і радіти кожному прийдешньому дню!
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
