Головна Життя Якби не вік і хвороби, вона сама б стала на захист України

Якби не вік і хвороби, вона сама б стала на захист України

1688

Її син – Дмитро Грабовець із с. Пульмо – днями вперше за півроку військової служби під донецькою Волновахою приїхав додому у відпустку. Мамині обійми по­да­рували йому ті сильні відчуття, коли знаєш, що тебе люблять, чекають, що тобі є кого захищати і за кого воювати. Віра Володимирівна Грабовець щодня думками була поруч із сином, а за період його служби взнала все про війну на Сході, познайомилася з побратимами Дмитра, не одного приголубила ніжним материнським словом, обнадіяла і змусила повірити в себе. А тепер ще й у волонтери записа­лася – забезпечує солдатів сухофрук­тами власного виробництва, горіхами, збирає в селі макулатуру, поповнюючи коштами скарбничку Шацької громадської організації «Небайдужі».

– Казала синові, щоб не йшов на війну. Я пенсіонерка, часто хворію, думала, не справлюся без його підтримки. Діма на мої слова сказав таке: «Ма­мо, у нас і так чоловіки пере­велися. Я не можу не йти». І пішов, до речі, з букетом хвороб, на які лікарі під час медкомісії заплющили очі. Син служить, зараз – на пер­шій лінії оборони, а я вже от півроку телефоную йому, над­силаю посилки і чекаю на по­вернення додому, – розпові­дає Віра Володимирівна.

Сама вона родом із Там­бовської області Російської Федерації. З чоловіком, жите­лем с. Пульмо, нині покійним, познайомилася, коли той при­їжджав на заробітки в Росію. Згодом пара приїхала в ма­льов­ниче село над Сві­тязем, де й почала вити сімейне гніз­дечко. Народилося трійко ді­ток. Віра Володимирівна здо­була середню спеціальну пе­дагогічну освіту, проте на роботу в школу її не взяли. Вже будучи багатодітною матір’ю, Віра Володимирівна пішла навчатися в Горохівський сільськогосподарський технікум. Дипломованим фахівцем прийшла на роботу в місцевий колгосп, де й пропра­цювала до самої пенсії – 32 роки. Волинь для неї давно стала рідною, Пульмо – найкращим у світі. В селі виросли її діти, одружилися доньки Людмила та Ольга, народилися п’ятеро внуків. Війна, яка покликала її сина Дмитра на Схід, змінила Віру Володимирівну. Ні, вона не зненавиділа російських родичів – досі з ними спілкується по телефону, оминаючи тему політики, не озлобилася проти не­справедливої мобілізації. Мама солдата, будучи, як вона сама себе назвала, москалькою, відчула себе великим патріотом Укра­їни, здатним зробити посильний вклад у перемогу над ворогом.

– В перші місяці служби Дмитра було дуже важко. Син часто хворів, не мав необхідного обмундирування. Висилала все: ліки, взуття, одяг, продукти. З часом відгукнулися добрі знайомі і міс­цеві волонтери, які й досі матеріально підтримують мого сол­дата. Держава вдягнула і взула на зиму сина, покращилося і за­безпечення продуктами. На передову, де служить Діма, часто приїжджають волонтери із Хмельниччини. Йому всього вистачає, на­віть ділиться харчами із місцевими жителями, – так харак­теризує нинішню службу сина Віра Володимирівна.

На Донеччині, як розповів їй Дмитро, дуже мало прихильників єдиної України. Проте є й патріоти, які допомагають українським військовим, чим можуть. Більшість, правда, живе в нелюдських умовах: без газу, без світла, без харчів. Кожен шукає, де заробити гроші. Зараз заготовляють дрова – возять їх у легкових автомобілях. Солдати, коли мають надлишок продуктів, завжди несуть їх дітям, які давно забули, що таке цукерки і печиво.

Мама пишається своїм сином-воїном. Тішиться, що за коротку відпустку він трохи відпочив. Правда, спати вночі не міг. Звик на службі до частих підйомів по сигналу тривоги, до нічних чергувань на посту. Утім, з відпустки повертався повним сил і з ба­жанням якнайшвидше побачити побратимів. Саме зараз вони будують бліндаж. В теплу пору року бійці жили в наметі, тепер же готуються зимувати. Вже заготовили дрова для буржуйки, сподіваються, що не по­мер­знуть.

З одним побратимом Дмитра – воли­ня­нином, який теж був у відпустці, Віра Воло­димирівна мала серйозну розмову по теле­фону. Вона досі не вірить, але солдат на дру­гому кінці дроту плакав. «Нас таки вб’ють», – говорив.

– З таким настроєм не можна їхати на передову. Має бути віра в се­бе, в перемогу, а ще бо­йовий дух, вони ж – справжні чоло­віки, воїни, захисники. Ну кому ж, як не їм, боронити наші кордони? Я поговорила і з дружиною бійця, запросила їх до себе в гості. Наше озеро Світязь має здатність ліку­вати психологічні травми, завдані війною, я ж зроблю все можливе, щоб дорогим гостям було комфортно, – Віра Володимирівна вселяє в бійців віру.

Вона телефонує і на пе­редову. Не знає, звідки бе­ру­ться потрібні слова. Одному солдату необхідна материн­ська ніжність, іншому – різка фраза для підняття духу чи просте спілкування. До речі, син Дмитро планує дослу­жи­ти півроку і, якщо запро­по­нують, стати контрактни­ком. Це рішення є заслугою і матері – справжнього бійця тилу.

Під час військової служби сина Віра Володимирівна долучилася до волонтерства. В своєму садку зібрала цього року непоганий урожай яблук, груші дали сусіди. Сушила фрукти і в сушарці, і в печі. Багато заготовила. Запаслася і грецькими горіхами. Вислала ласощі синові і про інших солдатиків не забула. Її Діма завжди бере на нічне чергування на посту жменю горіхів, каже, доки лущить їх, доти й сон не бере. А на передовій важливо не втрачати пильність. Тепер волонтери «Небайдужі» кладуть вітамінні заготовки пані Віри в кожну адресну посилку, що відправляється на передову. А ще Віра Володимирівна розуміє, як важко волонтерам збирати гроші на потреби солдатів, тому й долучилася до збору макулатури. Більше 150 кг паперу поїхали від неї в заготівельний пункт Ковеля!

Їй небайдужа доля сина, інших солдатів, зрештою, болить доля України, патріоткою якої вона є. На відміну від інших росіян, які, живучи в Україні, все життя розмовляють російською, Віра Воло­димирівна доклала зусиль і вивчила українську мову. Мужня, бо­йова, з твердим чоловічим характером – коли спілкувалася з нею, здавалося, що, якби не вік і хвороби, вона сама пішла б захищати Україну. Живучи в маленькій хатині, пані Віра кличе до себе на відпочинок бійців із сім’ями, не маючи великих статків, постійно допомагає солдатам передової. Коли всі українці стануть такими, як наша землячка Віра Грабовець, ніякий ворог державі не буде страшний.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.