Головна Право «Найважче бачити, як гинуть маленькі діти»: волинський поліцейський Сергій Клось про документування...

«Найважче бачити, як гинуть маленькі діти»: волинський поліцейський Сергій Клось про документування наслідків «прильотів» на Півдні України

593

42-річний поліцейський-криміналіст Сергій Клось понад два місяці працював у одній з найгарячіших точок на Півдні України. Разом із ще одним волинським правоохоронцем він допомагав херсонським колегам документувати наслідки воєнних злочинів російської армії, аби згодом кожен винний дав відповідь за свої дії та був справедливо засуджений. 

Поліцейські працювали на місцях «прильотів», внаслідок яких гинули або були поранені цивільні люди. В один із робочих днів правоохоронців вистежили росіяни, врятуватися їм вдалося дивом. Про цей випадок на межі життя і смерті, специфіку роботи криміналіста на небезпечних територіях та воєнні історії, які торкаються серця, читайте у цитатнику нижче.

***

У серпні 2023-го ми з колегою Романом Дорощуком у складі волинської криміналістичної лабораторії виїхали для надання практичної допомоги у Херсонську область. Це був Бериславський район, який безпосередньо межує з Каховською ГЕС. Ми надавали колегам практичну допомогу щодо документування наслідків воєнних злочинів, тобто це фіксація, виявлення і вилучення якихось речових доказів, якщо, звісно, дозволяв стан безпеки, бо обстріли там щодня.

Спочатку ми ще оглядали наслідки підтоплення. Основну масу роботи зробили колеги, адже зруйнували ГЕС ще 6 червня, та все ж дещо ще залишилось. Ніколи не думав, що вода може наробити стільки біди. Там, здається, й місце високе, відносно річки, і все одно на півтора метри вода стояла в будинках. Фіксували рівень води, підраховували масштаби збитків, що були завдані.

Далі – працювали на місцях обстрілів. 90 відсотків оглядів були або на невеликих відстанях від Дніпра, або на самому березі, з іншого боку вже перебували російські військові формування. І там така специфіка, що постійно «висять» їхні дрони, постійно. Ти не можеш передбачити момент, коли почнеться обстріл, тобто весь час ходиш і слухаєш. Є таке поняття «вихід», от чуєш «вихід» і падаєш, чи десь шукаєш укриття.

***

Страшно, що обстрілюють все, не зважають – лікарня це чи житлово-комунальне підприємство, в магазини, – будь-куди може прилетіти.

Дуже дивно для мене, що багато цивільних залишились там, навіть були люди з дітьми. Часто діти отримують поранення, а під час нашої ротації троє загинуло. Й у мирному житті було найскладніше, коли доводилося виїжджати на смерті маленьких дітей, а тут що говорити: це торкається серця і душі, до всього іншого звикаєш.

Я спілкувався з одним літнім чоловіком, в нього такий хороший будинок був. Розповідав, що діти виїхали, а він залишився доглядати майно, бо обкрадуть. Я його намагався переконати, що життя дорожче, що, якщо прилетить, не буде ні майна, ні здоров’я. І от за декілька тижнів на його подвір’ї зірвалася авіабомба, він залишився живий, але отримав травми.

Дивишся на це: людина жила, нікого не чіпала, щось будувала, щось старалася, і в один момент пролетіла керована авіабомба й усе зруйнувала.

Ще одна історія: чоловік і жінка прийшли в місцеве ЖКП оформляти довідку про пошкодження майна внаслідок обстрілу, і саме в цей момент туди прилетіло дві авіабомби. Те подружжя загинуло, ось така доля. Це складно «переварювати», а таких випадків було дуже багато.

***

Кілька разів і ми потрапляли під обстріл, одного разу міна прилетіла за 50 метрів від машини. Ми просто їхали, і тут вибух, відразу на газ та вперед. А в останній день роботи там сталося дещо серйозніше.

Як то кажуть: нічого не передбачало біди. Поїхали на стандартний огляд, залишаємо машину, замаскували її і пішли на місце, яке мали оглядати. Раптом чуємо звук безпілотника. Слідчий, який був з нами, одразу зреагував й сказав: «Хлопці, в укриття».

Ми сховалися у напівзруйнований будинок, а два дрони були над нами з двох боків. Тут один скидає вибуховий пристрій, а за трохи інший, нас це не зачепило. Вони ще трохи «повисіли» та полетіли на «базу», а ми вже мали змогу вийти, аби швидко їхати звідти, бо зрозуміли, що жодних слідчих дій не проведемо.

Але виїхати не вдалося: машина посічена, колеса спущені, завести то завели її, а от коробка передач була повністю несправна. Тут знову звук безпілотників, знову ми були змушені ховатися в укриття до військових.

Просиділи там години чотири, підрахували, що було десь 15 скидань так званих ВОГів (осколкові гранатометні постріли), один біля авто не розірвався навіть. А потім кілька разів чи міни, чи снаряди нас накрили, в будинок потрапили, але якось нам пощастило.

По рації вдалося зв’язатися з місцевим Головним управлінням поліції, і каховська група колег, незважаючи на обстріли, приїхала, аби нас евакуювати. Дякую тим відважним хлопцям.

Тоді ми десь о 10 ранку заїхали на місце, а виїхали ввечері. З нами довго не могли зв’язатися, на телефонах – купа пропущених дзвінків, повідомлень. І, як показала практика, зв’язок – це надважливо.

***

У нас тут на Волині такого, слава Богу, немає, дасть Бог, і не буде, і це завдяки бійцям, які там служать. Я вважаю, що кожен має побувати на Півдні, Сході, щоб побачити ту реальність і не забувати про війну та більше допомагати. Нам гріх жалітися, нам потрібно цінувати те, що маємо.

Що мотивує мене їхати у ті небезпечні місця і працювати? Напевно, хочеться допомогти людям, які постраждали, підтримати колег, які там працюють, адже їм набагато важче, ніж нам. Також хочеться зробити всій внесок у відновлення справедливості: ми переможемо, це буде скоро.

Марина Балдич

Ігор Лівошук

Сектор комунікації поліції Волинської області