Він за національністю – вірменин, та в душі – щирий патріот України. Його можна назвати сином двох держав, настільки ж бо він вболіває за долю обох народів – вірменського та українського. А його спортивні досягнення вразять не одного волинянина.
Михайло Григорович СТЕПАНЯН (про цього чоловіка і йтиметься у статті) народився у білоруському селі Черняни Малоритського району у 1949 році. Саме туди доля закинула в роки Великої Вітчизняної війни його батька – Григорія Степаняна, молодого бравого вірменського кавалериста, котрий після закінчення навчання у Тамбовському кавалеристському училищі потрапив воювати на Білоруський фронт. А в невеликому білоруському селі так і залишився жити, одружившись із місцевою дівчиною. Про свого батька Михайло Григорович може розповідати годинами, бо ж той був втіленням усіх чеснот справжнього чоловіка: сильного, вольового, справедливого, активного. Він був взірцем для двох синів та доньки – старшого Григорія (названого, за вірменською традицією, на честь батька) та молодших Михайла і Галини. Проте вагомий слід залишив їхній батько не тільки в серцях дітей, а й для громади. Це під його безпосереднім керівництвом у 50-х роках будувалися центральні дороги не тільки в Брестському районі, а й у Шацькому (батько, до того ж, мав освіту дорожнього майстра). А коли у 1953 році родина переїхала в с. Піща, а згодом – в смт Шацьк, то Григорію Степаняну доручили керувати місцевим комунгоспом.
– На плечі батька тоді лягла відповідальна робота: розбудова селища, зокрема, формування більшості теперішніх вулиць, їх освітлення, – згадує Михайло Григорович. – Мабуть, допомагало втілювати усе задумане те, що був не українцем, а вірменином, бо ж на той час, самі знаєте, керівництво у партійних осередках та керування організаціями, колгоспами доручали переважно росіянам, яких присилали на західні землі, і в дуже рідкісних випадках – українцям. «Зверху» бачили хорошу батькову ініціативу, старалися йому допомагати. Завдяки батькові одними з перших в області шачани отримали перші газові плити.
Ще одним захопленням батька як справжнього кавалериста були коні. Їх у комунгоспі утримували чимало, і всі як один – доглянуті, добряче вишколені. Це були суперконі, в яких він душі не чув. За його ініціативи спочатку в районі, а згодом і в області почали проводити змагання з кінного спорту. Навіть спеціальну бігову кінну доріжку зробили на тому місці, де тепер селищний стадіон. А раніше ж там були зарослі кущів. Майже в усіх змаганнях перемога діставалася батькові. Пам’ятаю навіть, якось на першості області він виграв срібний кубок, але довго він у нас не був: зі спорткомітету області попросили його повернути, щоб вручити на чемпіонаті Української РСР. Так трофей нам більше і не повернули.
Змалку тягу до спорту мав і Михайло. Першим взірцем та наставником ще у шкільні роки став для нього звичайний вчитель шацької школи, незвичайний ентузіаст Василь Маркович Семенюк. Першим дитячим захопленням Михайла Григоровича став настільний теніс. Не було тоді ні спеціальних столів, ні ракеток. Усе доводилося робити своїми руками: стіл змайстрували з дерев’яних дощок, ракетки вирізували із фанери. Замість тенісного м’яча – пластмасова кулька, якою бавилися маленькі дітки, замість сітки – та ж дошка. І, як завжди, місця усім за одним столом було мало. Старшокласники, як тільки бачили за тенісним столом малечу, проганяли і ставали грати самі. Проте тяга до гри лише посилювалася, і хлопець прибігав до тенісного столу з самого ранку, до початку уроків встигаючи перекинутися зі своїм товаришем кількома партіями. Така ієрархія у стосунках із старшокласниками не надто влаштовувала менших, тож одного разу, не втримавшись, запропонували старшокласникам на спір зіграти кілька партій з умовою, якщо виграють – матимуть вільний доступ до тенісного столу. І своє право малі таки відстояли перемогою.
Зрештою, після закінчення школи про вибір професії Михайло Степанян особливо не замислювався, вступивши на факультет фізичного виховання Кременецького педінституту (згодом реформованого у Тернопільський педінститут). Під час навчання неодноразово ставав чемпіоном України з тенісу, які проводили такі відомі товариства, як «Колос», «Спартак», «Авангард». І коли вчетверте виборов звання чемпіона УРСР з настільного тенісу, федерація подарувала тенісну ракетку, вартість якої була така ж, як автомобіля «Жигулі». Разом з тим, щороку ще зі школи, відпочиваючи у тітки в місті Сумгаїт, тренував з настільного тенісу збірну команду юніорів Азербайджану. Наступні серйозні змагання принесли Михайлові Степаняну неабияку славу: на першості Радянського Союзу з настільного тенісу він, виборовши п’яте місце, увійшов до п’ятірки кращих тенісистів-юніорів усього Радянського простору.
На цих змаганнях його одразу запросили тренувати команду Красноярського краю, на що випускник інституту радо погодився. Тож протягом чотирьох років, що довелося прожити у холодному краї, Михайло Степанян вивів команду юніорів у десятку кращих команд СРСР. Наступним місцем роботи і проживання стало знову ж таки місто Сумгаїт, де тренував збірну команду юніорів. Там доля підкинула хороший шанс ще більш удосконалити свою майстерність, бо випала нагода тренуватися самому у чемпіона Європи з настільного тенісу.
Підкорилася Європа тенісисту із поліської глибинки у 1968 році, коли потрапив у складі команд тенісистів, легкоатлетів та гімнастів на чемпіонат Європи, що проходив у м. Прага (Чехословаччина). Добряче врізався в пам’ять той чемпіонат не лише відмінним результатом збірної СРСР, особистим досягненням Михайла Степаняна (3 місце), а тим, що саме в той період у Прагу увійшли танками радянські війська, поруч на вулицях майоріли прапори з гербами СРСР та німецькою свастикою. На радянських спортсменів місцеве населення дивилося насторожено, з острахом. Бувало, що у вікно готелю кидали каміння чи цеглини із записками: «Забирайтеся звідси геть!». У такі моменти страшно ставало навіть тоді, коли поруч знаходилася така сильна людина, як двічі олімпійський чемпіон з важкої атлетики Леонід Жаботинський (також входив до складу збірної).
Свій професійний рівень Михайло Степанян вдруге підтвердив із третім результатом на чемпіонаті Європи, що проходив у м. Стокгольм (Швеція).
Після таких вагомих досягнень у спорті Михайло Григорович відчував, що уже відбувся як спортсмен, тож хотілося спокійного розміреного життя, передати набутий досвід молодшим. Спочатку після відкриття Шацького лісового технікуму викладав студентам фізкультуру, потім 25 років працював інструктором по спорту у санаторії «Лісова пісня».
Незабутні враження залишилися у Михайла Григоровича від змагань з настільного тенісу серед ветеранів, які проходили у Москві. Понад тисяча учасників у різних вікових категоріях, лише одних столів для гри – 45, період змагань – 2 тижні. Але результат – доволі престижний – 16 місце серед ветеранів до 45 років. Добре пам’ятає найстаршу учасницю змагань – жінку з Прибалтики, якій виповнилося 85 років.
Згодом – викладацька та тренерська діяльність у Луцькому біотехнічному інституті, Луцькому інституті розвитку людини університету «Україна», де з 2005 по 2010 рік завідує кафедрою фізичного виховання. За 8 років існування новоствореного інституту Михайло Степанян тренував команду волейболісток та вивів їх, зробивши переможницями першої студентської ліги України, у вищу студентську лігу змагань. Погодьтеся, на такі результати спроможний не кожний тренер, зважаючи на те, що змагатися дівчатам в області та по Україні доводилося із командами навчальних закладів, які працюють понад 30 років, в яких краща матеріальна та технічна база. 9 років підряд команда університету ставала чемпіоном області і з настільного тенісу, котру тренував майстер спорту Михайло Степанян. Шансу виграти його команда не давала нікому! Бо ж у своїй тренерській діяльності чоловік дотримується лише одного правила: у стосунках з командою завжди залишатися людиною, а не тираном.
Батьківським шляхом пішов і єдиний син Михайло (знову ж позначилися вірменська традиція), бо, як і батько, закінчив інститут фізкультури при ВДУ ім.Лесі Українки, а згодом ще отримав освіту правознавця. Тепер син, орендуючи ставки у Луцькому районі, розводить рибу та організовує змагання з її спортивного лову. Найбільшою гордістю Михайла Григоровича є чотирирічна внучка Олександра. Мріє чоловік про те, аби вона в майбутньому також стала спортсменкою, тож уже змалку готує дівча до занять художньою гімнастикою.
Останнім часом у планах Михайла Степаняна – поповнити діаспору вірмен області, котра на даний час нараховує майже 40 сімей. Спільними зусиллями волинські вірмени планують відбудувати церкву, сподіваючись на підтримку відомих вихідців з Вірменії. Адже сила цього народу – у древності своєї нації, у непохитності віри в Бога та його Сина Ісуса Христа, у міцних національних традиціях, яких дотримуються і чоловіки, і жінки, і діти. Дружніми є стосунки діаспори області з вірменськими общинами інших областей України, з якими постійно організовують різноманітні спільні спортивні та культурні заходи. Через рік Михайло Григорович старається навідуватися на малу батьківщину свого батька, де проживає велика дружня родина, де раді кожному, хто завітає в дім. Особливо тішиться тими подорожами у Вірменію, в яких його супроводжує дружина Зінаїда Степанівна Руснак, бо переконаний, що немає більш тісних зв’язків, ніж родинні. Але найбільша мрія Михайла Степаняна – показати батьківщину її предків – Вірменію – своїй улюблениці внучці Олександрі. Сподіваємось, вона здійсниться!
Віта ШЕПЕЛЯ.
