Довгожителька з Шацька: «Нічого немає страшнішого за війну»

«Казали, хто важко працює, той скоро вмирає. Неправда це – в мене, малої, руки опухали від роботи. Старшою – не мала на вихідного, ні відпустки. А живу і досі. 92-й рік пішов…».

Так розпочалася моя розмова з довгожителькою із Шацька Мотроною Трохимівною Боярчук – жінкою, яку, з її слів, дуже втомило важке і довге життя. Насправді ж нарікати їй зараз не­має на що: має гарних дітей, внуків і правнуків, охайна і догля­нута, бачить і чує. А ще Господь дарував Мотроні Трохимівні до­б­ру пам’ять: під час нашого діалогу бабця вразила подро­би­цями з життя своєї сім’ї, хутора Городище, де народилася, уні­кальними фактами з історії Шацька. Саме в селищі минула її во­єнна молодість, у важкій праці пройшли зрілі роки, тут пе­ре­живалися-оплакувалися великі трагедії особистого життя дов­гожительки – розстріл 16-річної Мотрони, який не відбувся, смерть братів і двох її чоловіків…

Хутір Городище на початку ХХ століття розташовувався не­далеко від озера Світязь. 100 хат, школа, клуб, магазин – таке собі маленьке самодостатнє село, в якому народилася і виросла Мотрона Трохимівна.

– Як став колгосп, всіх хуторян переселили до Шацька. Але то вже потім… Ми росли півсиротами – батько рано помер, нас, шістьох дітей (три хлопчики і три дівчинки), ставила на ноги мама. Я закінчила чотири класи польської школи і один клас радянської. Доводилося змалку дуже багато працювати, бо сім’я мала 16 гектарів землі, багато худоби, птицю. Проте бідність і злидні ми так і не подолали… – починає свою розповідь бабця.

Сіяли тоді жито, гречку, ячмінь, овес, коноплю, просо. На прожиття заробляли тільки з господарки, тому працювали і дорослі, і діти. Мала Мотрона з 10 років пасла гусей, жала серпом збіжжя – аж руки опухали.

– А потім почалися войни. Старший брат як пішов на війну ще тоді, коли Польщу розбивали, то аж у 46-му вернувся. Вижив у концтаборі, бо був музикантом – німці все кликали, щоб грав їм. А потім працював на німецького хазяїна. Середній і наймолодший брат загинули на війні, – довгожителька не може стримати сліз.

Проте це був лише початок довгої і страшної чорної смуги.

Людей на хуторі почали забирати на роботу в Німеччину. Одру­жених не брали, тому 16-річну Мотрону видали заміж. Утім, по мо­лодих все-таки прийшли, але свекруха занесла німцям відро меду, і пару лишили в спокої. Та не судилося їм щастя і спільне життя. Розстріляли чоловіка, всю його сім’ю, одна тільки Мотрона ди­вом лишилася живою.

От як усе відбувалося. Доказали поліцаям, що господарі давали притулок і нічліг партизанам, яких прислали для формування партизанського загону.

– Приїхали, оточили чотири хати, де жили родичі мого чо­ло­віка. Його забрали, а я втекла в Шацьк. Всіх інших людей на ху­то­рі побили, хати спалили. Чоловікові вдалося втекти, але хрещений батько, в якого він переховувався, здав його поліцаям. Тоді ж схопили і мене, – бабці дуже важко даються ці спогади.

В жандармерії Мотрону запитували про партизанів – нічого нім­цям не казала, бо боялася, що з сім’єю розправляться. Її били по голові – аж кров через вуха пішла. А потім поліцаї погнали разом з іншими на розстріл. 16 чоловік вишикували біля ями по 4 в кожному ряду і почали стріляти. Вбиті чи просто підстрілені, вони падали в яму і їх засипали землею.

Мотрона вже прощалася з життям, аж раптом її хтось взяв за плече і зі словами: «Не вбивайте, вона ще дитя» відвів від ями.

Пішла додому, а там вже матір водою облили – зомліла, як по­чула про розстріл. З тих пір Мотрона переховувалася по чужих людях, аж поки фашистів не вигнали з села і району. А чоловіка вбили. Мотрона Трохимівна роз­повіла, що людей фашисти роз­стрілювали на огородженій колю­чим дротом території, яка про­с­тя­глася в Шацьку від старої лі­кар­ні аж по Велике Чорне озеро.

– Там і чоловік мій. В 1942-му їх побили, а через три роки, як прийшла совєтська власть, лю­ди почали розкопувати і шукати своїх родичів. Ті трупи – як ва­рені риби були. Все стліло, зог­нило, впізнавали рідних тільки по взутті. Відкопували і фраг­менти тіл – це німець розрив­ними снарядами стріляв по тих, хто намагався втекти. Сморід тоді в Шацьку стояв страшний, – згадує Мотрона Трохимівна.

Та життя тривало, люди ра­діли, що закінчилася війна, і пла­нували своє майбуття. Мотрона була розумною і головне – гра­мот­ною жінкою, тому її взяли на роботу у фінансовий відділ. Місце роботи було в приміщенні се­лищної ради, яка на той час розміщувалася «на селі», по теперішньої Незалежності – зі слів бабці Мотрони, «там, де тепер церква бу­дується». Довгожителька згадує, що працювала вдень і вночі, без вихідних і без відпусток, щодня йшла на роботу пішки 7 кілометрів – від Городища до Шацька. Світла в приміщенні не було – лише в гільзі від снаряда горів вмочений у солярку шматок тканини. Кіптяви було більше, як світла. Та ніхто з працівників не нарікав, бо потрібно було нараховувати податки – допомогу на фронт.

У 1946 році Мотрона Трохимівна вийшла заміж за голову селищної ради. Народилося двоє діток – Надія і Марія. Та недовго тішилася сімейним життям – чоловік трагічно загинув у дорожній аварії.

Працювала в пункті прийому молока, потім на маслозаводі за­відуючою.

– Теж дуже важка робота. Як став колгосп, то молоко рікою лилося. Робочий день у мене розпочинався о 5 годині ранку і тривав до 2 години ночі. Тричі в колгоспі доїли корів і стільки ж разів на день везли його на переробку. Молоко потрібно було швидко впорати, щоб не зіпсувалося. Від виснажливої праці в мене стали опу­хати руки і ноги, на сім’ю не вистачало часу. Проте пропра­цювала я в таких умовах 12 років, здоров’я посадила, – серед спогадів Мотрони Трохимівни дуже мало приємних.

Далі була робота в банку, потім у магазині. Встигла наробитися і на пенсії, бо ніколи не сиділа склавши руки. Сама поставила на ноги двох доньок, має 4 внуки, 2 правнуки. Мотрона Трохимівна  зберігає фотографії своїх рідних, зокрема і братів, які загинули на війні. І не може без сліз говорити про ту війну, що зараз триває на Сході України.

– Як подивлюся газету, де пише про того хлопчину, що вбили, то плачу. Я пережила війну – повірте, нічого немає в світі страш­нішого за неї. А та, що зараз, то дурна війна, бо свій свого вбиває, – цими мудрими словами бабця завершує нашу розмову.

Велике життя, радості і трагедії, сміх і сльози, важка багаторічна робота, а зараз ще й слабке здоров’я втомили Мотрону Боярчук. Во­на втратила апетит, їй важко ходити і все частіше турбує серце. Проте бабуся – берегиня роду – досі переживає за своїх рідних і боронить їх від зла своєю безмежною, протягом довгих десятиліть накопиченою любов’ю.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.