Змучена, подолана хворобами, проте спокійна, врівноважена, небагатослівна – такою переді мною постала жінка, що народила і виховала 12 дітей. Вже згодом, під час розмови з Лукією Василівною Цвид із с. Підманове, відкрила в ній неоціненні душевні скарби. Такі зазвичай знаходиш лише в великому материнському серці, сповненому любові і здатному на будь-які жертви заради дітей.
Батьківська хата Лукії Василівни – через дорогу від власного обійстя. В ній пройшло її нелегке післявоєнне дитинство. А чи й було воно, дитинство, в дівчини, яка в підлітковому віці замінила маму чотирьом молодшим дітям у сім’ї і взяла на себе обов’язки господині? Тільки й встигла до маминої хвороби, що закінчити 7 класів школи. Далі поринула в дорослі клопоти: прала, готувала їсти, поралася по господарству, обробляла город. У 1966-му Лукія Василівна одружилася з місцевим хлопцем Петром і в статусі невістки – молодої господині ввійшла в дім чоловіка. Незабаром народився і первісток – донька Надія. А згодом, як із щедрої пригорщі, в сім’ю посипалися один за одним інші дітки.
– Дуже тяжко було їх годувати. Тепер хоч платять на дітей, а тоді велика сім’я ледь животіла. Продукти в магазині, правда, дешеві були, хоч і без великого вибору. Як бульба не вродиться, купляли макарони, кутю. На рубель в магазині виходило 6 булок хліба і 4 коробки сірників, – починає згадувати пережите Лукія Цвид.
Одного року, коли ще були живими свекор зі свекрухою, в невеликій хатині тулилося шістнадцятеро душ. Свекруха, навіть будучи хворою, вдень допомагала невістці – колихала найменшенького в колисці, вчепленій до балька. А вночі з неспокійними малими залишалася тільки мама. Особливо важким був рік, коли близняткам – хлопчику і дівчинці – щойно виповнився рік, як народилася ще одна донька. Вимучена безкінечними годуваннями (всі трійко дітей їли з пляшечки, бо в матері зникло молоко), пелюшками і безсонними ночами, Лукія Василівна навіть мріяти не могла про хвилину спокою.
– Я тоді думала, що на мене небо впаде, так було важко, – мало не зі сльозами розповідає багатодітна мама.
…Не впало, змилостивилося, почуло материнські молитви, додало сили. Вже і діти дорослі, та донині в пам’яті матері те, як годувала велику родину: восьмилітровий чугунець каші чи борщу – щоб раз поїсти. Страви були прості, бо не було з чого видумувати. Молока не здавали, все йшло дітям на харчування. Грибів-ягід не продавали – ніколи було за домашніми клопотами до лісу ходити. Щоб прогодувати сім’ю, батько Петро Лаврентійович змушений був їздити по заробітках. Працювала і Лукія Василівна, 38 років була санітаркою у сільському медпункті. 22 рублі заробітної плати не дуже покращували ситуацію з сімейним бюджетом, проте і в відчай впадати не давали. Всі діти закінчили школу, хоч дуже непросто було батькам зібрати таку братію на навчання, вдягнути і взути.
– З 12 дітей я вже 9 оженила, хазяйнують окремо, а от троє ще коло мене. Одна донька живе в Запоріжжі, друга в Луцьку, решта в селах Шацького і Любомльського районів. Є і 15 внуків, – поіменно називає всіх моя співрозмовниця.
І саме тоді на вустах багатодітної матері вперше з’являється усмішка. Напевно, від усвідомлення того, що все те багатство – її! На Різдво, Великдень, а також у день народження мами чи тата в батьківській хаті збирається вся сім’я. Гамірно тоді, весело. Найбільше таким моментам радіє сама Лукія Василівна, частує дорогих гостей смачними домашніми стравами. Має що і з собою їм дати, бо, попри хворі руки (на одній мала перелом), ще тримає господарство.
У шухляді Лукія Цвид зберігає те, чим держава віддячила їй за багаторічний і жертовний подвиг материнства. Нагород багато, серед них – ордени «Материнська слава» всіх трьох ступенів та «Мати-героїня», медаль материнства. Зрідка дістає їх, оглядає. Та щоразу з більшою байдужістю:
– Отримала одноразову грошову винагороду – ото і вся користь від тих орденів. А більше не згадують про мене. Ті матері, в кого 5 дітей, мають більшу надбавку до пенсії, як я.
Лукія Василівна вірить у Бога і ходить до церкви. Молиться за себе, за дітей, за внуків. Бог чує слова праведниці, яка всю себе присвятила дітям. Почуття виконаного обов’язку, чисте сумління і діти, що, з її слів, «всі до одного ходять по світу», – її найвища нагорода.
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
