«Хай живе вождь радянського народу великий Сталін», – такий недвозначний напис уже впродовж семи десятків літ «прикрашає» фасад старенької хати в селі Світязь. Червону фарбу, якою писалися рівненькі букви фрази, не стерти, не забілити, не зафарбувати. Вона поглинає всі нашарування на своїй поверхні і вдесяте чи всоте проявляється ядучим кривавим відтінком. Істориків і краєзнавців цей напис ще не зацікавив. Інтерес до нього в курортному Світязі проявляють лише відпочивальники: фотографують, розпитують про походження, дивуються невмирущості. Благо, що ніхто їм не боронить цього робити, та й хатина стоїть при самому в’їзді в село.
– Цю хату будували на початку минулого століття ще батьки моїх покійних свекрів: Івана Устимовича та Євгенії Юріївни Павліків. Батьки чоловіка пережили війну, за життя не дуже любили згадувати про ті страшні роки. Хто автор того напису, я не знаю. Свекор побудував на подвір’ї новий будинок, а старий із тим сталінським гаслом тепер у нас як музейний експонат, – розповідає нинішня власниця нерухомості невістка Ганна Гнатівна Павлік.
Місцевий краєзнавець Марія Терентіївна Гетьман-Кравченко (на фото вгорі) знає більше про той час, бо не лише збирала інформацію про окупований фашистами Світязь, а й сама була свідком багатьох подій. Чула від людей, що в тій хатині у роки війни розміщувалася німецька комендатура, а напис був зроблений для її маскування.
– Один німець загубив у селі годинник, а світязький хлопець знайшов і показав батькові. Той наказав віднести знахідку в комендатуру – саме в ту хату. Німці подякували малому і навіть вгостили цукерками і печивом. З тих пір я, мала, і взнала про це, – пригадує Марія Терентіївна.
Ще одна подія врізалася в її пам’ять – коли комендатура організувала на березі Світязя свято. Німці поставили цілий ряд столів – з 30 метрів завдовжки. Пили, закушували, а люди поодаль стояли і за ними спостерігали. Коли окупанти понапивалися, то повилазили на столи і заспівали по-українськи. Мала Марія запам’ятала ту пісню на все життя:
Мужик гой, мужик гой,
А ми комуністи.
Мужик буде хліб робити,
А ми будем їсти.
Фашисти в Світязі не проявляли агресії до мирного населення. Карательних загонів не було. Двоє солдатів німецької армії квартирували і в хаті батьків Марії Гетьман-Кравченко. Коли радянські війська оточили в селі німців, один з квартирантів заплакав, узяв кошик і показав, що вони вже в кошику, тобто в оточенні. Досить суперечливими постатями були і повстанці, «бандерівська столиця» яких, за розповідями місцевих жителів, розташовувалася в сусідньому селі Підманове.
– Ті бандерівці були якимись некерованими, часто чинили кричуще свавілля. Так, воювали із німцями, але при цьому і своїх не жаліли. Один розказував, що найтяжче було вбивати жінок і дітей. Вони ж розстрілювали єврейські сім’ї, звозили додому награбоване добро. Найстрашніше, коли селом почали ширитися чутки про зґвалтування і вбивство бандерівцем молоденької вчительки. Той звір прикидав її тіло землею, а коси лишив на поверхні – моторошне було видовище, – розповідає світязянка.
Полювали бандерівці і за батьком Марії Терентіївни, але мати відкупилася від них літром горілки і 20 яйцями. А якось повстанці викрали німця, то фашисти погрожували все село спалити, якщо не повернуть живого і здорового. З годину тоді німці стріляли, а селяни поховалися – лежали під плавами світязькими, ще й худобу в схованку привели. Вистачило бандерівцям розуму – повернули окупанта, а то б чекала на Світязь доля спаленої Вілиці.
Блискавично був визволений Світязь від загарбників. Марія Терентіївна пригадує, як сиділа із сотнею світязян у болоті, як над головами літали снаряди і було чути постріли. Командир підрозділу радянської армії наказав людям не з’являтися в селі, допоки не почують сигналу – трьох пострілів у повітря. Так і сталося: німців погнали, під час бою ніхто з місцевих жителів не постраждав, тільки одну корову було вбито снарядом.
Відтоді Марія Гетьман-Кравченко неодноразово ходила всіма лісовими стежками-дорогами партизанів, повстанців і німців. Через це й називає себе лісовиком. Може показати, де були окопи, землянки. Багато знахідок часів війни віддала в шкільний краєзнавчий музей. А ще більше військових німецьких трофеїв – ящиків, патронів, снарядів, стрічок, тобто всього, що лишили фашисти після свого відступу, її батько разом із другом закопав у глибокій ямі. На дні озера Світязь лежать інші німі свідки війни – два німецькі літаки, три катери, чимало бомб.
Галина Сергіївна Денисовець, учитель історії ЗОШ І-ІІІ ст. с. Світязь, свого часу долучилася до творення багатотомного енциклопедичного видання «Історія міст і сіл УРСР». В рідному селі обійшла всіх ветеранів та учасників бойових дій, зафіксувала на папері їхні свідчення, створила унікальну колекцію аудіозаписів. Шкодує про одне, що не лишила для себе копії цієї колосальної і цінної для нащадків роботи. Попри все, перші уроки історії в 5 класі Галина Сергіївна традиційно розпочинає з екскурсії учнів до братської могили, де знайшли вічний спочинок розстріляні єврейські сім’ї, солдати й командири армії, що звільняли Світязь від фашистів. Не стираються з пам’яті і спогади її матері Наталії Онисимівни Саковець, котра не згадала жодного серйозного конфлікту між фашистами і місцевими жителями. Коли німці були голодні, то приходили до людей і чемно просили їсти. Насилля і мародерства не чинили. Був і зовсім унікальний, як на воєнний час, випадок. У сільській хаті, де в одній з кімнат була встелена дерев’яна підлога (це велика рідкість, решта будівель мала лише холодну долівку), німці облаштували госпіталь.
– Мама казала, що на хазяїв хати-госпіталю окупанти тиску не чинили. Давали господині час наварити зранку їсти, сім’я снідала і йшла геть. Слава про хорошого лікаря в госпіталі поширилася далеко за межі села, бо лікував він і німців, і українців. Привели якось до нього дівчину з запущеною формою корости. На неї було страшно дивитися – вся, з ніг до голови, в коричневих струпах. Лікар наказав роздягнутися і змазав невідомим препаратом усе тіло. Через тиждень процедуру повторив, і пацієнтка одужала, – розповідає Галина Сергіївна.
Для вчителя дуже близька тема війни. Через багато років після її закінчення Галина Денисовець разом із колегами докладали немало зусиль для того, щоб жодне ім’я героя, що поліг у бою за Світязь, не було забуте. Листувалися із родичами загиблих, організовували з ними шкільні зустрічі, працювали в архівах задля точного відтворення воєнних подій, облаштовували могили.
… З тою пам’яттю, що дісталася в спадок від війни родині Павліків, хазяйка Ганна Гнатівна не знає, як бути. Давно б уже могла вставити в хатині нові вікна, обшити фасад якимось сучасним матеріалом, закривши той ненависний напис про вождя Сталіна. Та близькість до центральної траси не дозволяє реалізувати заплановане. Коли будувалася дорога до села Омеляне, смуга землі завширшки більше одного метра вийшла з сімейної власності. Тепер відстань між хатиною і дорогою вимірюється кількома кроками. Словом, Ганна Гнатівна боїться, що одного прекрасного дня в хатину, яка стоїть на самому повороті, на повній швидкості в’їде авто. Аварії на цій ділянці дороги – не рідкість. Отже, принаймні ще кілька років, поки діти Ганни Павлік не запланували капітального ремонту, світязький раритет-довгожитель нагадуватиме світязянам і гостям про війну. А також про одіозного вождя, чиє ім’я, писане кривавими буквами, поки не стирається ні з фасаду, ні з людської пам’яті, ні з історії України.
Мирослава ЦЮП’ЯХ.