Кілька місяців тому висвітлювати в районні новини з Євромайдану, очевидцями яких були місцеві активісти, було проблемно. Тепер, коли все змінилося і жорстка цензура припинила своє існування (хочеться вірити, що назавжди), з’явилася гостра потреба говорити про тих земляків, які в Києві під кулями творили нашу спільну історію. І чоловіки, і жінки добиралися з Шацька і навколишніх сіл до столиці з одним бажанням: зробити свій вклад у велику справу захисту гідності і засудити злодіяння українських можновладців. Одні їхали, щоб відчути дух свободи і послухати виступи лідерів опозиції під час Народного Віче, інші, щоб підтримати майданівців грошима, привезти їм харчі, ліки, теплі речі; попрацювати в одній із структур Майдану. А деякі, як от сьогоднішні мої співрозмовники, зізналися, що їхали на війну.
Шачанин В’ячеслав Купира – батько трьох дітей. З болем у серці дружина двічі проводжала його до Києва. Грудневі події були ще спокійні й контрольовані, а в січні від мирного протистояння вже не лишилося нічого. В пам’ять земляка врізався день 22 січня, який ввійшов в історію України як Соборність на крові. На Грушевського літали коктейлі Молотова і бруківка, вибухали світлошумові гранати, стріляла травматична і вогнепальна зброя, звивався чорними клубками дим від палаючих автомобільних шин. Цього дня загинув вірменин Сергій Нігоян і отримали поранення десятки мітингувальників. В’ячеслав працював в охороні сцени Майдану і в час перерви вирушив на передову. До центру гарячої точки не вдалося дійти, бо потрібно було допомагати нести на ношах численних поранених. Серед людей була повністю відсутня паніка, кожен робив свою роботу: забирали травмованих, підносили шини, човпли бруківку (в тому числі і жінки з довгими нігтями і на високих підборах). В’ячеслав Купира особисто долучився до виготовлення гігантської катапульти. Спілкувався із правоохоронцями, які відгороджувалися від мітингувальників живим щитом. Солдати строкової служби, дільничні інспектори – всі вони не хотіли воювати з власним народом, тому згодом першими почали переходити на його бік. Атмосфера, розповідає В’ячеслав, дивовижна: в одному місці з хвилини на хвилину очікують штурму, а в другому з усмішками на обличчях фотографуються. Шачанину, який пробув у Києві 9 днів, запам’яталися зустрічі з козаком Михайлом Гаврилюком і колективом редакції газети «Волинь-нова». До речі, саме чоловіки з команди популярного обласного видання змінили нашого В’ячеслава на варті охорони сцени Майдану.
Петро Сидорук, Володимир Кубай і Сергій Грицюк із Шацька також їхали на війну. Їхньому прибуттю на Майдан 21 лютого передував сумнозвісний кривавий четвер, коли снайпери на Інститутській вбили десятки мітингувальників. Молоді люди, отримавши засоби захисту: каски, бронежилети і дерев’яні бити, записалися в 38-му сотню самооборони. Воювати не довелося, хоча саме в п’ятницю особливо посилювалися барикади, блокувалися виходи зі станцій метро. Майданівці з тривогою чекали настання вечора. Утім, бойових дій більше не було, шачани разом з іншими членами сотні згуртовувалися, щоб виявляти тітушок і запобігати провокаціям з їхнього боку.
А ще в цей день Київ прощався з Героями Небесної Сотні. Моторошно було нашим хлопцям дивитися на залиті кров’ю дороги і тротуари, стояти на місці загибелі Сергія Нігояна, озиратися на вікна готелю «Україна», де нещодавно орудував снайпер. На сцені Майдану було оголошено про відставку екс-міністра МВС Віталія Захарченка. Згодом почули ще більш приємні новини – про втечу Віктора Януковича і вільний доступ людей до його резиденції у Межигір’ї. Екскурсія хлопців у Нові Петрівці трохи зняла напругу і дала їм можливість відпочити. Реакція на побачену розкіш, яку в умовах недієздатної економіки країни дозволяв собі колишній президент, була однозначною: гнів та осуд. Всі троє зійшлися на думці, що Межигір’я потрібно перетворити на сучасний дитячий лікувальний комплекс. 23 лютого хлопці повернулися до Шацька.
Один раз відчувши неймовірний дух Майдану, який стояв ще з євроінтеграційними гаслами, вчитель ЗОШ І-ІІІ ст. см Шацьк Валентина Стаднік (на фото праворуч) не втрималася від другої поїздки до Києва. Протести січня вже відбувалися із закликами до Революції гідності, людей не меншало, запал мітингувальників не зникав. Відчайдушні шачанки (Валентина Стаднік та Ольга Сахарук, голова районної організації ВО «Батьківщина») були далекі від пасивного споглядання подій. Щойно прибувши в Київ, вони записалися на Майдані у волонтери і приступили до роботи на кухні. Жінкам доручили робити бутерброди, розливати в одноразовий посуд перші страви, чай, каву і роздавати все це мітингувальникам. Зізналися, що за все життя вони не нарізали стільки канапок, як за день у Києві! Найбільш ходові були з ковбасою і сиром (за ніч на їх приготування йшло до 200 кг ковбасних виробів і до 150 кг сиру!), роздавали також бутерброди з медом і подрібненим лимоном – від застуди і для підвищення імунітету. Щогодини на сцені виконували гімн України. Тоді зупинялися всі роботи, в тому числі і видача їжі, а майданівці завмирали, підспівуючи виконавцю. Валентина Андріївна тепер з усмішкою переглядає відео, на якому козак Михайло Гаврилюк дає інтерв’ю одному з телеканалів, розповідаючи про ієрархію Майдану. Коли мова заходить про невтомних жінок, у кадрі з’являється Валентина, що розливає суп в одноразовий посуд. З болем згадує знайомство і розмову з фермером, батьком трьох дітей. Як підприємець він скаржився на постійний тиск з боку владних структур, захмарні податки і неможливість прогодувати велику сім’ю. Дружина не відпускала єдиного годувальника на Майдан, утім, той таки відпросився «на три дні». Звичайно, залишився на довший час, бо хотів дочекатися перемоги і привезти додому надію на краще життя. Як стало відомо згодом, не дочекався. Загинув.
Нескоро вивітриться дух свободи зі свідомості наших земляків. Повіривши в існування нової України, вони, як і тисячі інших краян, розуміють, що нинішні події – це лише початок великої і кропіткої роботи. На революцію гідності чекають наші серця, на викорінення аморальної радянщини – наші вчинки, на приведення у відповідність до закону людського і Закону Божого – все наше життя.
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
