На старих чорно-білих світлинах із сімейного альбому подружжя Семенюків з Шацька – переодягнута в новорічних персонажів та героїв різдвяного вертепу ватага людей. Їхні обличчя загримовані і намазані чорною фарбою так, що годі когось впізнати. Примружені очі та витягнуті в усмішку вуста говорять про одне – всі ці ряджені щасливі, бо кожну оселю, в якій побували, засіяли святковими подарунками і побажаннями.
Як розповіла Антоніна Семенюк, група колядників, що більше 15 років вітала односельців з Різдвом, почала формуватися з учителів Шацької школи наприкінці 50-х. Вони ще не вітали шачан традиційним «Христос рождається!», бо час був безбожним, проте слова найвідоміших колядок «Нова радість стала» та «Добрий вечір тобі, пане господарю!» говорили самі за себе.
– Активістами в нашій ватазі були Ганжала Єфросинія Іванівна, Бондаренко Устина Степанівна, Чеснокова Надія Володимирівна, Литвинчук Василь Родіонович, Левчук Іван Олексійович, Фалюш Ніна Максимівна і я з чоловіком Василем Марковичем. Переодягалися в Діда Мороза, Снігурочку, Бабу Снігову, Новий рік, Клоуна, Солдата. Були в нашій компанії і баяністи. Колядувати йшли на саме Різдво, бо в переддень свята, після багатої вечері, ще в наших предків було прийнято відвідувати своїх хрещених батьків. В кожній хаті нас радо зустрічали, а заходили ми з величальними піснями до колег, педагогів-пенсіонерів, знайомих, відомих людей селища, також і в організації. Ні грошей, ні гостинців від них не брали. Пам’ятаю, коли заколядували у хаті першого директора Шацького лісового коледжу Валентина Сулька, то він у знак вдячності виніс нам пляшку вина. Ми не взяли, і Валентин Васильович навіть образився. Особливо раділи нашому приходу самотні люди. Заслужений вчитель Варвара Скоробогатова мешкала одна, тому щоразу намагалася надовше затримати колядників у хаті. А ще нас чекали і діти, чиї батьки були у профспілці вчителів. Тобто не нас, а Діда Мороза, який до кожного приходив з подарунком.
Антоніні Павлівні, яка працювала вчителем початкових класів, було кому передати свій багаторічний досвід колядника і кого навчити обрядових пісень і примовок. Школярі з захопленням сприйняли її ідею перейняти від старших естафету популяризації кращих народних традицій. Педагог навчила дітей і відомих колядок, і старовинних, таких як «Бачить Бог, бачить Творець, що мир погибає», розповіла, як виготовляти новорічно-різдвяні атрибути. Дітям дуже подобалося колядувати, бо вони вже мали від нього неабияке заохочення – цукерки, пиріжки, яблука, горіхи від вдячних господарів і навіть гроші. Від хати до хати ходила вже не одна ватага замаскованих людей, що боялися бути впізнаними, а з добрий десяток.
Сьогодні надвечір’я свята Різдва Христового важко уявити без колядників – маленьких і поважного віку, ряджених і вбраних у звичайний одяг, але завжди веселих і щирих у своїх побажаннях. Радісно на душі в Антоніни та Василя Семенюків від того, що нове життя отримала гарна українська традиція, яку вони свого часу так ревно берегли від забуття; що колядують їхні маленькі внучки, що скоро знову на весь православний світ пролунає гучне: «Радуйся, земле, Син Божий народився!».
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
