Головна Військо До річниці трагедії під Іловайськом

До річниці трагедії під Іловайськом

2853

Сьогодні вони зігріті теплом до­машнього вогнища, спокійні, уми­ро­т­ворені. Часто зустріча­ються, бо рівно рік тому стали друзями, жартують, сміються, їздять один до одного в гості, відпочивають у вільний час на шацьких озерах. Саме в Шацьку відбулося моє знайомство з учасниками бойо­вих дій на сході України Миколою Цви­дом із с. Голядин Ша­цького та Іва­ном Децем із с. Куснища Любомль­ського райо­нів. Того дня бу­ло спе­котно, і хлопці після го­дин­ної розмови зна­й­шли по­ря­тунок від сонця в прохолоді озера Ве­лике Чорне. А торік, у цю ж пору, во­ни рятували свої жит­тя, шу­каючи під шква­лом вог­ню вихід із іло­вай­­сь­кого кори­до­ру смерті.

Тепер про цю подію їм нага­дують лише фото у соц­мережі, кількахвилинні відео із пекельної передової на теле­фо­нах і пекучий біль від поба­ченого й пережитого, непід­влад­ний часо­ві. Микола – на­вод­чик авто­ма­тичного гранато­мета (АГС), Ваня – зенітник. До війни вони не знали один одного. А поз­найо­милися в Сєвєродоне­цьку на­вес­ні мину­лого року, від­тоді й товаришують. Волноваха, Лиси­чан­ськ, сумно­звіс­на Мар’їнка – в останньому підрозділ пройшов бойове хре­щен­ня і поніс перші людські втра­ти. На початку серпня бійців заки­нули під Іловайськ.

У двадцятих числах там за­пахло паленим. Ворожа арти­ле­рія стала накривати нас шква­льним вогнем, працювали снай­пери, 19 серпня, на Спаса, – від­разу три. Ми саме сиділи в окопах на териконах. Бачили згори бо­йовиків, які стріляли по нас з АГС, ми – їм у відповідь. Добре, що боєприпасів вистачало. Однієї ночі я вистріляв цілий ящик (100 штук) гранат, аж тоді командир наказав трохи економити. Три­ма­лися з усіх сил. Наш підрозділ не постраждав, а от мінометна батарея, що дислокувалася неда­леко від нас, недорахувалася 12 бійців, – Микола розповідає про те, як усе починалося.

Коли взнали, що зусібіч оточені ворогом, до останнього чекали обі­цяного підкріп­лення. Місцем дислокації бійців було напівзруй­новане терористами се­ло, з якого виї­хали всі жителі, лишилося тіль­ки три старенькі бабці. А ще хлоп­ці пам’ятають корову, господарі якої втек­ли, вона протягом трьох ти­ж­нів паслася са­мот­ньо. Ночували вій­ськові в під­валі, мали ще невеликий запас харчів, воду брали з дивом уці­лілої піс­ля численних бом­­бар­ду­вань криниці. Коли стало зро­зуміло, що підкріп­лен­ня не при­й­де, бій­цям по­відомили про на­чебто зе­лений коридор, яким мо­ж­на буде вийти з оточення. Зни­щивши всі боєприпаси, яких не мали можливості забрати і вод­ночас не могли лишити во­рогові, зранку 27 серпня Мико­ла та Іван виїхали на БМП на дорогу, яка для багатьох їхніхпоб­ратимів стала останньою.

– Наша машина була в ко­лоні третьою. Ми отримали наказ не стріляти, лише на­носити удар у відповідь. Спер­шу повірили в гуманний вчинок терористів, а потім, коли вибухнула перша БМП, а з неї вилетіло тіло бійця без рук і без ніг, Іван кинувся до куле­мета і став відстрілюва­ти­ся. Почався хаос. Ми про­дов­жували рух на броньо­ва­ному транспорті, підбираючи по дорозі поранених і 200-х. А добровольці, що їхали легкою технікою, вискакували з неї і розбігалися, хто куди. Згодом з’ясувалося, що серед них бу­ли найбільші втрати. Важко передати словами пережите – при мені бійцю відірвало го­лову. Але ми їхали і їхали. Зу­пи­нилися в зеленці, де було бі­льш-менш спокійно і не доли­нали постріли. Там змогли перев’язати поранених, вко­ло­ти їм знеболююче, наклас­ти джгути тим, хто стікав кров’ю. З підручних матеріалів – кітеля і плащ-палатки – зробили носилки для тих, хто не міг іти. У тій зеленці ми кинули машину і, дочекавшись ночі, пішли навмання в невідо­мому напрямку, – Миколі важко згадувати ті страшні події.

Куди йшли – не знали. Про­тягом двох діб їли со­ня­шни­кове насіння, бо йшли попа­ле­ними соняшниковими полями. Му­чи­­ла спрага. Як потім з’я­су­­ва­ло­ся, багато з тих, хто ря­ту­вав­­ся, потрапляв у руки те­ро­рис­тів чи підривався на роз­тяж­ках. Іванові і Миколі по­щастило – Бог вказав їм до­рогу життя, яка на світанку привела бій­ців до добрих людей. В селі їх на­годували, дали чистий одяг, а також розповіли, що за 3 км стоять українські військові. Правда, згодом хлопці зустрі­лися з при­хильниками так зва­ної ДНР, коли прийшлося уточ­нити на­п­рямок руху.

– В городе стоят наши? –запитали.

– Нет, укропы, – почули у відповідь.

Зраділи, хоч і не показали виг­лядом. В невелике містеч­ко сходилися зусібіч закри­вавлені, змучені бійці, несли поранених, 200-х. На живих там уже чекали два броньо­ва­них КАМАЗи. Тих, хто прор­вався з іловайського котла, по­везли в м. Волноваха, де всіх розподілили по підроз­ді­лах. Написавши рапорти, Мико­ла та Іван отримали 15-денні від­пустки і відправилися до­дому. Коля добирався поїздом та автобусами. Івана до Луць­ка разом з 17-ма солдатами-волинянами доправили луцькі волонтери. Ця поїздка запа­м’я­талася бійцю перепо­чин­ком під Києвом. Волонтери завели солдатів у дорогий ресторан – пообідати. Вигляд у бійців був не дуже: брудні, неголені, обгорілі, проте власниця дуже привітно їх прийняла і навіть не взяла грошей за трапезу.

Війна, яка з ти пір стала для обох військових спогадом, змінила і одного, й другого. Проте дружба їхня стала ще міцнішою. Ваня побував у Го­лядині, познайомився з рід­ни­ми і друзями побратима, Коля гостював у Куснищах. Під час однієї з таких зус­трічей Івано­ві зателефонував брат Саша і сказав, що щойно отримав на нього… похоронку. Мама досі про це нічого не знає. А Коля ще й зараз офіційно вва­жа­­ється зниклим безвісти, хоч демобілізований і має пос­від­чення учасника бойових дій. На жаль, такі казуси на межі здорового глузду є звич­ним явищем у вітчизняних військ­коматах. Є й ще один приклад – Іван був мобі­лізо­в­аний на війну … з переломом руки. Йому щойно зняли гіпс, рука ще не була розроблена, а на медкомісії сказали: «При­дат­ний». А Коля – з багатодітної сім’ї, його мамі присвоєно звання «Мати-героїня».

Запитую в співроз­мовни­ків про державне забезпе­чен­ня військових. Обоє перегля­ну­лися і розсміялися. На цілий рік – один комплект форми і берці. Форма, як розповів Ми­кола, ду­же скоро порвалася, берці прот­рималися довше. Іван вза­галі ходив у кросівках. Коман­дири нічого не хотіли чу­ти про проблему з обмун­ди­ру­ванням. Згодом допома­га­ли волонтери. На форму для Ми­коли зібрали кошти пра­ців­ники ЗОШ І-ІІ ст с. Смо­ляри-Світязькі (директор Ми­ко­ла Оні­щук). На бронежи­лети для хлоп­ців – їхні односе­льці. Не кращою була ситуація і з про­дуктами. Аме­риканські і бри­тан­ські сух­пайки видавали сол­датам лише перед кілька­денною дорогою. Коли прибули на служ­бу під Вол­но­ваху, аж на чет­вертий де­нь отри­мали від дер­жави харчі: воду і мішок су­ха­рів – якби не місцеві жителі, по­мерли б з го­лоду. Заз­вичай ва­ри­ли кар­топ­лю, мака­рони, ка­ші – усім цим забезпе­чували во­лонтери. Коли не бу­ло сала і м’яс­них консерв, прос­то при­тру­­шу­вали пісну страву при­правою «Мівіна».

Хлопці по-різному відходили від пережитого на війні. Коля – легше, Ваня – важ­че. Попервах обоє не могли спа­ти. Іван розповів один випадок із свого піс­ля­воєнного життя. Разом з іншим вій­ськовим він відпочи­вав у «Ма­шів­сько­му бо­ру», де саме свят­­кували весіл­ля. Під ранок хлопці по­чали збиратися до­дому, аж у небі «ви­бухнув» салют. Ре­акція була мит­тє­вою – обоє попа­да­ли на землю. Піс­ля дводенного по­хо­ду соняшнико­ви­ми полями Іло­вай­ська Ваня не може диви­тися на соняш­никове насіння – ка­же, наїв­ся його там на все життя.

Зараз згадують війну, як страш­ний сон, і посту­пово зви­ка­ють до мирного жит­тя. Обоє мають тимчасові за­робітки. Іван Дець нещодавно побував у Карпа­тах разом зі своїм учителем Мико­лою Оніщу­ком, де чудово відпочив.

– А про одруження не ду­має­те? – запитала в хлопців. – Он які красені та ще й герої!

– Та немає часу на особисте жит­тя. Не встиг рік тому повер­нутися зі строкової служ­би, як забрали на війну, – відповідає Микола.

Зі слів земляків, дуже разю­чим є контраст між життям на мирній батьківщині і війною на буремному сході. Друзі вислу­ховують їхні розповіді, захоп­лю­ються подвигами, пишаю­ть­ся знайомством з ними, проте не упускають можливості запи­тати: «А відкупитися не можна було?» У мужніх чоловіків-вої­нів, які пройшли пекло війни і ди­вилися смерті в очі, немає від­повіді на це запитання. Треба було стати на захист України – і вони це зробили. Слава Героям!

Мирослава ЦЮП’ЯХ.

P.S. Велика вдячність дирек­тору ЗОШ І-ІІ ст. с. Смоляри-Світязькі Миколі Оніщуку за організацію зустрічі з бійцями.