Нещодавно 52 правоохоронці Волині повернулися зі сходу України, де протягом місяця несли службу на блокпостах поблизу міста Краматорськ Донецької області. Про те, як у прифронтовій зоні забезпечувалася охорона громадського порядку, виявлялися диверсанти і вилучалася незаконна зброя, розповідає керівник зведеного загону волинських правоохоронців начальник Шацького РВ УМВС Анатолій Оксентюк.
– Після благословення отця Олександра Мазурака, настоятеля Свято-Георгіївського храму м. Луцьк, та напутніх слів заступника начальника обласного управління міліції Анатолія Шумика наш загін вирушив у далеку дорогу, аби змінити колег, що більше місяця служили в зоні АТО. Я був упевнений, що ми з честю виконаємо покладені на нас завдання, і водночас відчував величезну відповідальність за ввірений мені особовий склад. Все-таки їхали на війну, – починає свою розповідь Анатолій Дорофійович.
Краматорськ зустрів волинян слідами зимового бомбардування, великою кількістю військових і тривожними поглядами містян. Правоохоронців поселили в гуртожитку з більш-менш прийнятними умовами для проживання. Мали, де спати, де їсти і навіть помитися – у підвалі працював душ, облаштований попередниками. Загін був поділений на дві групи: поки одна протягом доби чергувала на блокпосту, інша відпочивала. Потім змінювали одна одну.
На чергування бійці заступали в повному обмундируванні: в бронежилеті, касці, з боєкомплектом. Носили на собі, зі слів Анатолія Оксентюка, зайвих 30 кг. Зразу хлопці дуже втомлювалися, після зміни просто падали з ніг. А потім звикли.
– За час служби ми затримали 12 чоловік, які підозрювалися в сепаратизмі, намагалися прорватися через блокпост без документів чи з підробленими паспортами, мали при собі зброю. Активно співпрацювали з Краматорським райвідділом міліції. Ряди тамтешніх правоохоронців помітно поріділи з початком бойових дій, бо одних з антиукраїнськими настроями було звільнено, інші пішли в так звані ополченці. Ті, що лишилися, не справлялися з великим обсягом роботи в місті, яке буквально кишить сепаратистами і диверсантами. Колеги з Краматорська задіювали нас при затриманні перевізників контрабандного спирту, в охороні газового розподільного колектора. Волиняни виявили також склад боєприпасів (схованки з гранатами – по всьому місту) і засідку снайперів, яких згодом знешкодила група працівників СБУ, – керівник загону не приховує, що зроблено було немало.
Небезпека чатувала на бійців скрізь, тому містом вони переміщувалися лише з зарядженою зброєю. Анатолія Дорофійовича, якому доводилося багато часу проводити в дорозі, завжди супроводжували 2-3 автоматники. Було непросто, утім, кожен відчував підтримку побратимів, сім’ї і ще однієї людини – духовного пастиря. Про отця Олександра Анатолій Дорофійович говорить з особливим теплом. Поїздка батюшки на схід – далеко не перша, доводилося йому бувати в ролі військового капелана і в інших гарячих точках. Підтримував дух солдатів, молився за них на блокпосту і в одному з краматорських храмів. Більше того, заступав на чергування разом із правоохоронцями і виявився незамінним у побуті: рубав дрова, готував їсти, підмітав.
Випадково волиняни дізналися про двох земляків-шачан, які служать недалеко від Краматорська: Володимира Пеха та Ігоря Мартинюка. Зателефонували до них, а незадовго і в гості навідалися з гостинцями. Привезли бійцям багато продуктів, поспілкувалися душевно.
– Вони великі молодці. Достойно несуть службу. В такій глухомані перебувають, а вже облаштували собі душ і навіть спорудили сауну. Днями телефонував до Володі – там зараз спокійно, хлопці запрошували в гості – попаритися в баньці! – усміхається мій співрозмовник.
Коли від’їжджали, місцеві влаштували волинянам урочисті проводи. Були щирі побажання, квіти і навіть сльози від патріотів. Звичайно, вистачає на Донеччині і прихильників «русского мира», котрі з ненавистю ставляться до українських військових. Більшість взагалі бояться вголос висловлювати підтримку одній чи другій стороні воєнного конфлікту і не наважуються назвати Росію країною-агресором. Бо, мовляв, не можна провокувати сусіда, який тримає руку на ядерній кнопці. Переконати їх у протилежному, зі слів Анатолія Дорофійовича, важко. Та й чи треба? Головне, що є кому відстоювати цілісність кордонів України і чинити достойний опір кремлівським окупантам.
Волинь зустрічала працівників правоохоронних органів з почестями. «Слава героям!» гукали чотирьом міліціонерам і в Шацьку: Анатолію Оксентюку, Ярославу Сацюку, Валентину Занюку і Богданові Редьку. Бійці з честю виконали свій обов’язок і готові, в разі потреби, знову їхати на буремний схід.
Для Анатолія Дорофійовича, якому, до речі, днями виповнилося 50 років, служба на території стривоженої війною Донеччини стала черговим, успішно подоланим життєвим бар’єром. За піввіку ювіляр багато побачив і реалізував задуманого, виростив двох доньок, яким, тепер уже зізнається, мало приділяв уваги через постійну зайнятість на роботі. Працювати почав рано – семилітнім освоював ази роботи на колгоспному току. Відразу після школи влаштувався рятувальником на Світязьку рятувальну станцію, згодом один за одним долав професійні щаблі у Шацькому національному природному парку (працював водієм, лісником, майстром лісу). З 1991 року Анатолій Оксентюк розпочав кар’єру у правоохоронній сфері. За роки служби з дільничного інспектора міліції виріс у професійному плані до начальника Шацького РВ УМВС.
Побувавши у прифронтовій зоні, багато переосмислив у житті. Більше почав цінувати спокій, дружбу, взаємодопомогу, сімейний затишок, мирне небо над головою. Мешканці окупованих територій України буквально в один момент усе це втратили. Зі слів Анатолія Дорофійовича, у відповідальний для країни час ми всі повинні стояти на варті миру, робити посильний вклад у велику миротворчу справу і не підпускати ворога до кордонів і сердець.
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
