Сьогодні вони зігріті теплом домашнього вогнища, спокійні, умиротворені. Часто зустрічаються, бо рівно рік тому стали друзями, жартують, сміються, їздять один до одного в гості, відпочивають у вільний час на шацьких озерах. Саме в Шацьку відбулося моє знайомство з учасниками бойових дій на сході України Миколою Цвидом із с. Голядин Шацького та Іваном Децем із с. Куснища Любомльського районів. Того дня було спекотно, і хлопці після годинної розмови знайшли порятунок від сонця в прохолоді озера Велике Чорне. А торік, у цю ж пору, вони рятували свої життя, шукаючи під шквалом вогню вихід із іловайського коридору смерті.
Тепер про цю подію їм нагадують лише фото у соцмережі, кількахвилинні відео із пекельної передової на телефонах і пекучий біль від побаченого й пережитого, непідвладний часові. Микола – наводчик автоматичного гранатомета (АГС), Ваня – зенітник. До війни вони не знали один одного. А познайомилися в Сєвєродонецьку навесні минулого року, відтоді й товаришують. Волноваха, Лисичанськ, сумнозвісна Мар’їнка – в останньому підрозділ пройшов бойове хрещення і поніс перші людські втрати. На початку серпня бійців закинули під Іловайськ.
– У двадцятих числах там запахло паленим. Ворожа артилерія стала накривати нас шквальним вогнем, працювали снайпери, 19 серпня, на Спаса, – відразу три. Ми саме сиділи в окопах на териконах. Бачили згори бойовиків, які стріляли по нас з АГС, ми – їм у відповідь. Добре, що боєприпасів вистачало. Однієї ночі я вистріляв цілий ящик (100 штук) гранат, аж тоді командир наказав трохи економити. Трималися з усіх сил. Наш підрозділ не постраждав, а от мінометна батарея, що дислокувалася недалеко від нас, недорахувалася 12 бійців, – Микола розповідає про те, як усе починалося.
Коли взнали, що зусібіч оточені ворогом, до останнього чекали обіцяного підкріплення. Місцем дислокації бійців було напівзруйноване терористами село, з якого виїхали всі жителі, лишилося тільки три старенькі бабці. А ще хлопці пам’ятають корову, господарі якої втекли, вона протягом трьох тижнів паслася самотньо. Ночували військові в підвалі, мали ще невеликий запас харчів, воду брали з дивом уцілілої після численних бомбардувань криниці. Коли стало зрозуміло, що підкріплення не прийде, бійцям повідомили про начебто зелений коридор, яким можна буде вийти з оточення. Знищивши всі боєприпаси, яких не мали можливості забрати і водночас не могли лишити ворогові, зранку 27 серпня Микола та Іван виїхали на БМП на дорогу, яка для багатьох їхніхпобратимів стала останньою.
– Наша машина була в колоні третьою. Ми отримали наказ не стріляти, лише наносити удар у відповідь. Спершу повірили в гуманний вчинок терористів, а потім, коли вибухнула перша БМП, а з неї вилетіло тіло бійця без рук і без ніг, Іван кинувся до кулемета і став відстрілюватися. Почався хаос. Ми продовжували рух на броньованому транспорті, підбираючи по дорозі поранених і 200-х. А добровольці, що їхали легкою технікою, вискакували з неї і розбігалися, хто куди. Згодом з’ясувалося, що серед них були найбільші втрати. Важко передати словами пережите – при мені бійцю відірвало голову. Але ми їхали і їхали. Зупинилися в зеленці, де було більш-менш спокійно і не долинали постріли. Там змогли перев’язати поранених, вколоти їм знеболююче, накласти джгути тим, хто стікав кров’ю. З підручних матеріалів – кітеля і плащ-палатки – зробили носилки для тих, хто не міг іти. У тій зеленці ми кинули машину і, дочекавшись ночі, пішли навмання в невідомому напрямку, – Миколі важко згадувати ті страшні події.
Куди йшли – не знали. Протягом двох діб їли соняшникове насіння, бо йшли попаленими соняшниковими полями. Мучила спрага. Як потім з’ясувалося, багато з тих, хто рятувався, потрапляв у руки терористів чи підривався на розтяжках. Іванові і Миколі пощастило – Бог вказав їм дорогу життя, яка на світанку привела бійців до добрих людей. В селі їх нагодували, дали чистий одяг, а також розповіли, що за 3 км стоять українські військові. Правда, згодом хлопці зустрілися з прихильниками так званої ДНР, коли прийшлося уточнити напрямок руху.
– В городе стоят наши? –запитали.
– Нет, укропы, – почули у відповідь.
Зраділи, хоч і не показали виглядом. В невелике містечко сходилися зусібіч закривавлені, змучені бійці, несли поранених, 200-х. На живих там уже чекали два броньованих КАМАЗи. Тих, хто прорвався з іловайського котла, повезли в м. Волноваха, де всіх розподілили по підрозділах. Написавши рапорти, Микола та Іван отримали 15-денні відпустки і відправилися додому. Коля добирався поїздом та автобусами. Івана до Луцька разом з 17-ма солдатами-волинянами доправили луцькі волонтери. Ця поїздка запам’яталася бійцю перепочинком під Києвом. Волонтери завели солдатів у дорогий ресторан – пообідати. Вигляд у бійців був не дуже: брудні, неголені, обгорілі, проте власниця дуже привітно їх прийняла і навіть не взяла грошей за трапезу.
Війна, яка з ти пір стала для обох військових спогадом, змінила і одного, й другого. Проте дружба їхня стала ще міцнішою. Ваня побував у Голядині, познайомився з рідними і друзями побратима, Коля гостював у Куснищах. Під час однієї з таких зустрічей Іванові зателефонував брат Саша і сказав, що щойно отримав на нього… похоронку. Мама досі про це нічого не знає. А Коля ще й зараз офіційно вважається зниклим безвісти, хоч демобілізований і має посвідчення учасника бойових дій. На жаль, такі казуси на межі здорового глузду є звичним явищем у вітчизняних військкоматах. Є й ще один приклад – Іван був мобілізований на війну … з переломом руки. Йому щойно зняли гіпс, рука ще не була розроблена, а на медкомісії сказали: «Придатний». А Коля – з багатодітної сім’ї, його мамі присвоєно звання «Мати-героїня».
Запитую в співрозмовників про державне забезпечення військових. Обоє переглянулися і розсміялися. На цілий рік – один комплект форми і берці. Форма, як розповів Микола, дуже скоро порвалася, берці протрималися довше. Іван взагалі ходив у кросівках. Командири нічого не хотіли чути про проблему з обмундируванням. Згодом допомагали волонтери. На форму для Миколи зібрали кошти працівники ЗОШ І-ІІ ст с. Смоляри-Світязькі (директор Микола Оніщук). На бронежилети для хлопців – їхні односельці. Не кращою була ситуація і з продуктами. Американські і британські сухпайки видавали солдатам лише перед кількаденною дорогою. Коли прибули на службу під Волноваху, аж на четвертий день отримали від держави харчі: воду і мішок сухарів – якби не місцеві жителі, померли б з голоду. Зазвичай варили картоплю, макарони, каші – усім цим забезпечували волонтери. Коли не було сала і м’ясних консерв, просто притрушували пісну страву приправою «Мівіна».
Хлопці по-різному відходили від пережитого на війні. Коля – легше, Ваня – важче. Попервах обоє не могли спати. Іван розповів один випадок із свого післявоєнного життя. Разом з іншим військовим він відпочивав у «Машівському бору», де саме святкували весілля. Під ранок хлопці почали збиратися додому, аж у небі «вибухнув» салют. Реакція була миттєвою – обоє попадали на землю. Після дводенного походу соняшниковими полями Іловайська Ваня не може дивитися на соняшникове насіння – каже, наївся його там на все життя.
Зараз згадують війну, як страшний сон, і поступово звикають до мирного життя. Обоє мають тимчасові заробітки. Іван Дець нещодавно побував у Карпатах разом зі своїм учителем Миколою Оніщуком, де чудово відпочив.
– А про одруження не думаєте? – запитала в хлопців. – Он які красені та ще й герої!
– Та немає часу на особисте життя. Не встиг рік тому повернутися зі строкової служби, як забрали на війну, – відповідає Микола.
Зі слів земляків, дуже разючим є контраст між життям на мирній батьківщині і війною на буремному сході. Друзі вислуховують їхні розповіді, захоплюються подвигами, пишаються знайомством з ними, проте не упускають можливості запитати: «А відкупитися не можна було?» У мужніх чоловіків-воїнів, які пройшли пекло війни і дивилися смерті в очі, немає відповіді на це запитання. Треба було стати на захист України – і вони це зробили. Слава Героям!
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
P.S. Велика вдячність директору ЗОШ І-ІІ ст. с. Смоляри-Світязькі Миколі Оніщуку за організацію зустрічі з бійцями.
