Вік прожити – не поле перейти… Лише кілька простих слів, але скільки ж то змісту та мудрості вкладено народом у цю фразу! Повертаючись спогадами, думками назад, у минуле, чи не кожна людина хоча б раз, але задумувалась: прожила вона чи проіснувала усі ці роки?
З упевненістю можна сказати, що прожив з гідністю та честю, ніколи не йдучи наперекір совісті, сумлінно та старанно виконуючи усю роботу, за яку не брався, наш завтрашній ювіляр – Костянтин Петрович Чесноков, людина відома та шанована у нашому районі. А ще він – почесний житель селища Шацьк, полковник у відставці, нагороджений орденами «За мужність» ІІ і ІІІ ступенів та «Трудового червоного прапора», має звання відмінника освіти. Його ім’я вписано до книги «Національні лідери України», що стала продовженням серії видань Всеукраїнської програми «Золотий фонд нації» (започатковано у 2009 році). Ця людина віддала 48 років галузі освіти, 18 років була головою районної ради ветеранів, майже 50 років обиралася депутатом районної і селищної рад… Мабуть, іще довго можна перераховувати усі його нагороди та відзнаки, отримані ним за більш ніж 70-річну діяльність. Та головною відзнакою для нього залишаються щирість та повага оточуючих, любов близьких та рідних. 23 червня Костянтину Чеснокову виповниться поважних 90 років, тож напередодні його ювілею вирішила порозмовляти не лише про життя-буття, а й трохи про духовне.
З чималими життєвими надбаннями, безцінним досвідом входить Костянтин Петрович у свій поважний ювілей. Його життя було пов’язане з трьома стихіями: дитячою мрією про небо, сферою освіти та діяльністю у ветеранській організації.
З 5 років, коли вперше побачив у небі чотиримоторного велетня-літака «Ілля Муромець» та на фюзеляжі якого пересувалася людина, Костянтин Чесноков мріяв підкорити безмежні небесні простори. Захоплюючись героїчними вчинками льотчиків, перших Героїв Радянського Союзу, уже в шкільні роки записався в авіамодельний гурток, аби бути ближчим до своєї мрії. На той час до школи у місто Краснодон, де навчався хлопець, приїжджали льотчики, агітували та демонстрували польоти на літаках «У-2». І як після такого не мріяти про небо! Гасла «Від авіамоделі – до планера, від планера – на літак», «Дамо країні сто тисяч льотчиків!», що лунали звідусіль, неабияк додавали наснаги та віри у власні сили на здійснення мрії стати «крилатим».
Після 9 класу випадково взнав, що проводиться додатковий прийом у спецшколу військово-повітряних сил №15, яка давала і атестат про середню освіту (на чому неодноразово наполягав батько Костянтина), і спеціальність.
– Вже у червні 1941 року я був зарахований у ліцей, – пригадує Костянтин Петрович. – Та потім, з початком війни, Луганськ почала бомбити німецька авіація, наше Міністерство дало розпорядження про евакуацію ліцею. Півтора місяці їхали ешелоном в Самарканд разом із ліцеїстами з Одеси (військово-повітряних сил та морського ліцею). Доїхали до місця призначення, а там вже були розприділені по різних містах. В 1942 році нас, уже випускників ліцею, направили у Серпуховську авіаційно-технічну школу механіків, тому багато хто розчарувався в цьому, бо ж перший випуск закладу одразу був зарахований до льотного училища. Але нам дали надію на те, що після закінчення ліцею тих, хто пройде комісію, буде зараховано в льотне училище. Влітку 1943 року нас зняли з навчання для роботи на авіазаводах поблизу міста Самари, аби прискорити випуск літаків для відкриття Курської дуги. Між цими двома заводами знаходився аеродром, і як тільки літак сходив з конвеєра, після його півторагодинного випробовування у повітрі відправляли на фронт. Цього року в серпні буде 70 років, коли я самостійно піднявся в небо. Налітав небагато, мав близько 50 самостійних вильотів. В січні 1945 року нас направили в льотне військово-авіаційне училище льотчиків-штурмовиків ім. К.Ворошилова, де вчили теорію польотів. На жаль, з мрією літати у лютому 1948 року довелося попрощатися, адже на стрибках отримав пошкодження суглобів, хоч я і висловлював членам комісії, яка мене «списала», своє глибоке невдоволення.
Того ж таки року батьки Костянтина Петровича переїхали на Волинь. До них приїхав з госпіталю син. Погодився працювати лише на посаді інспектора по освіті дорослих, адже ніяк не бачив себе на запропонованих посадах заступника секретаря КДБ або заступника директора маслозаводу по заготівлі.
– Хотіли в райкомі з мене зробити редактора районної газети, потім, у 1954-му, мені уже готували посаду заввідділом пропаганди і агітації райкому партії, але ж я відчував, що не лежить душа до того, – пригадує далі своє минуле Костянтин Петрович. – Виручила, як завжди, хороша людина, до якої звернувся за допомогою. Я й надалі хотів залишатися в освіті, тож одразу, навіть не порадившись із дружиною, погодився працювати в Шацьку завідуючим районним відділом освіти. З того часу я з родиною й оселився у Шацьку. 6 років працював на посаді заврайвно, потім 28 років директором Шацької школи, а після виходу на заслужений відпочинок ще 12 років вихователем в пришкільному інтернаті. Вдячний усім вчителям, з якими доводилося працювати протягом багатьох років, за розуміння та підтримку. Ми разом шукали шляхи поліпшення якості знань, впроваджували технічні засоби, оптимізацію навчання, тематичний облік знань, оцінювання, тестування, мотивації навчання, хоч взагалі не мали досвіду застосування цих нововведень. Вже потім наш досвід і напрацювання застосовували інші школи. Основне завдання, яке стояло перед нами, це випустити із закладу випускників, які мали б міцні знання для вступу у вузи. Успішно впоралися і з цим. Також почав працювати над такою проблемою, як оцінювання вчителів за рівнем знань учнів.
Завжди згадують теплими словами свого колишнього директора не лише вчителі, а й учні. Багатьом допомагав порадами, підтримував, навчав, ніколи не залишався осторонь їхніх проблем. Тому, мабуть, і вдалося під час керівництва школою зібрати потужний учительський колектив, де кожний педагог був справжньою особистістю, професіоналом своєї справи. Звісно, що давалося все не так легко, як могло здаватися на перший погляд. Виникало чимало проблем, конфліктів, адже у кожного свій характер, вимоги до учнів. Директор завжди йшов на компроміси, спонукав до цього і вчителів, коли ті не хотіли визнавати свої помилки. Коли учень провинився – на шальки терезів ставив не тільки поганий вчинок, а й хороші справи. Як керівник він ніколи не міг миритися з тими методами, які насаджувалися їм зверху. Не раз казав керівництву про це, протестував проти їх впровадження. За таке, бувало, не раз перепадало. Одним з перших звернув увагу на взаємодію трьох колективів, від яких залежав успіх дітей у навчанні: учнів, педагогів і батьків. Працювали так тривалий час, і невдовзі мали непогані результати.
З утворенням Шацького району Костянтина Чеснокова обрали головою районної організації ветеранів, на чолі якої він пробув 18 років. Він умів згуртувати ветеранів, стати їхнім справжнім товаришем. Вони завжди зверталися до нього, коли потрібна була допомога, бо знали, що ніколи не відмовить, що буде клопотати за них перед будь-яким керівництвом.
– Що Ви найбільше цінуєте в людях і що є для Вас неприйнятним, адже на своєму шляху Вам довелося зустрічатися з багатьма людьми? – запитую у ювіляра.
– Ціную, найперше, відвертість, чесність, коли людина звертається без хитрощів. Не можу терпіти улесливості, підлабузництва. А вже у шкільній практиці, найперше, звертав увагу на професійність педагога, а вже потім – на людські якості. Люблю в людях самокритичність, здатність визнавати свої помилки, бути відповідальними за вчинки.
– Я чула, що українську мову Ви, коли приїхали на Волинь, вчили за Шевченковим «Кобзарем»?
– Так, було й таке. Коли почав працювати в освіті, в атестаті було вказано, що українську мову не вивчав. От дружина й порадила, як опанувати мову: є Шевченковий «Кобзар», то й читай, а я буду виправляти наголоси, вимову. Спочатку зупиняла мене через кожні 2-3 слова, а там помаленьку, помаленьку вивчив. Поки дочитав книгу, вимова була майже без помилок. Вважаю Шевченка дійсно великим поетом, пророком нації. Пам’ятаю, бувши одного разу на екскурсії в Харкові, біля пам’ятника Шевченку, я запропонував перед ним заспівати «Заповіт» (серед нас були вчителі музики). Екскурсовод попросив зробити спільне фото, адже вперше чув, щоб група туристів так вшановувала творчість Кобзаря.
– Ви любите цитувати поезію класиків російської та української літератури, звідки така тяга до поезії?
– Багато читав і вчив у школі, вдома мали багату бібліотеку, усе хотілося перечитати. Потім у льотному училищі сам читав, відвідував поетичні кружки, пробував дещо писати сам. Подобається українська література, бо ж як українцю без «Енеїди» Котляревського, «Кайдашевої сім’ї» Нечуя-Левицького, читав більш сучасних авторів, наприклад, Гната Хоткевича.
– Ви виховувалися в Радянську епоху, коли пропаганда патріотизму була надзвичайно сильною. Чим патріотизм минулого відрізняється від сучасного?
– Дійсно, виховання школярів та молоді у післявоєнні роки відбувалося на подвигах «молодогвардіців», їх постійно ставили в приклад. До речі, багато з них були моїми однолітками. Вони готові були віддати життя за Батьківщину. Проводились зустрічі з Героями Радянського Союзу, на них рівнялися, ними захоплювалися. Ми бачили синів партійного керівництва, вождів (сини Сталіна, Фрунзе служили в авіації, артилерії), які виконували свій патріотичний обов’язок, захищаючи її кордони від ворогів. Була продумана система, в якій відчувався сам дух патріотизму. Хоч багато, звісно, було й негативного з погляду сьогоднішнього дня. А візьміть наших теперішніх олігархів – де їхні діти сьогодні, у важкий для країни час? В Європі?
Вже афганська війна була першим дзвіночком для країни – сини начальників та керівників не служили, їх «відмазували» від війська. Я не знаю, скільки часу потрібно, щоб розворушити наших багатіїв для допомоги армії. До чого її довело наше керівництво? Згадайте, з якою гордістю 20 років тому йшов вулицею мобілізований солдат у формі! Тепер усе зовсім не так.
– Ви сьогодні – на порозі 90-річчя, тож з якими життєвими цінностями входите у черговий, та сподіваємося, не останній десяток?
– Мабуть сьогодні, зважаючи на вік, став більше цінувати здоров’я, родині стосунки. А підтримувати себе у формі допомагає моржування, відкупався вже 47-му зиму (у свої 90 Костянтин Чесноков виглядає молодше свої років. – Авт.) Обов’язково щодня по 30 хвилин роблю зарядку, коли маю час – бігаю. Допомагає й фізична повсякденна робота, плавання. А сьогодні хочу подякувати односельчанам за присвоєння звання почесного жителя селища. Сьогодні нам потрібно бути сильними, об’єднатися заради майбутнього, заради перемоги, в ім’я майбутніх поколінь.
Напередодні свята вітаємо Костянтина Петровича з цією важливою і визначною датою, бажаємо, щоб здоров’я ніколи не підводило, ніколи не вичерпувалися любов до життя та оптимізм, а рідні та близькі радували своєю турботою та увагою.
Віта Шепеля.
