Костянтин Пет­­рович Чесноков – по­чес­ний жи­тель селища Шацьк

Вік прожити – не поле пе­рей­ти… Лише кілька простих слів, але скільки ж то змісту та муд­рості вкладено наро­дом у цю фразу! Поверта­ю­чись спогадами, дум­ка­ми на­зад, у минуле, чи не кож­на лю­дина хоча б раз, але за­­ду­му­валась: прожила вона чи про­існувала усі ці роки?

З упевненістю можна ска­зати, що прожив з гідністю та честю, ніколи не йдучи напе­ре­кір совісті, сумлінно та ста­ранно виконуючи усю роботу, за яку не брався, наш зав­трашній ювіляр – Костянтин Пет­­рович Чесноков, людина відома та шанована у на­шому районі. А ще він – по­чес­ний жи­тель селища Шацьк, полков­ник у відставці, наго­род­­жений орденами «За муж­ність» ІІ і ІІІ ступенів та «Трудового червоного прапора», має звання відмінника освіти. Його ім’я впи­сано до книги «Національні лідери України», що стала про­дов­женням серії видань Всеукраїнської програми «Золотий фонд нації» (започатковано у 2009 році). Ця людина віддала 48 років галузі освіти, 18 років була головою районної ради ветеранів, майже 50 років обиралася депутатом районної і селищної рад… Мабуть, іще довго можна перераховувати усі його нагороди та від­знаки, отримані ним за більш ніж 70-річну діяльність. Та го­ловною відзнакою для нього залишаються щирість та повага ото­чуючих, любов близьких та рідних. 23 червня Костянтину Чес­но­кову виповниться поважних 90 років, тож напередодні його ювілею вирішила порозмовляти не лише про життя-буття, а й трохи про духовне.

З чималими життєвими надбаннями, безцінним досвідом вхо­дить Костянтин Петрович у свій поважний ювілей. Його життя бу­ло пов’язане з трьома стихіями: дитячою мрією про небо, сфе­рою освіти та діяльністю у ветеранській організації.

З 5 років, коли вперше побачив у небі чотиримоторного велет­ня-літака «Ілля Муромець» та на фюзеляжі якого пересувалася людина, Костянтин Чесноков мріяв підкорити безмежні небесні простори. Захоплюючись героїчними вчинками льотчиків, перших Героїв Радянського Союзу, уже в шкільні роки записався в авіамодельний гурток, аби бути ближчим до своєї мрії. На той час до школи у місто Краснодон, де навчався хлопець, приїжджали льотчики, агітували та демонстрували польоти на літаках «У-2». І як після такого не мріяти про небо! Гасла «Від авіамоделі – до планера, від планера – на літак», «Дамо країні сто тисяч льот­чиків!», що лунали звідусіль, неабияк додавали наснаги та віри у власні сили на здійснення мрії стати «крилатим».

Після 9 класу випадково взнав, що проводиться додатковий прийом у спецшколу військово-повітряних сил №15, яка давала і атестат про середню освіту (на чому неодноразово наполягав батько Костянтина), і спеціальність.

– Вже у червні 1941 року я був зарахований у ліцей, – пригадує Костянтин Петрович. – Та потім, з початком війни, Луганськ почала бомбити німецька авіація, наше Міністерство дало розпорядження про евакуацію ліцею. Півтора місяці їхали ешелоном в Самарканд разом із ліцеїстами з Одеси (військово-повітряних сил та морського ліцею). Доїхали до місця приз­на­чення, а там вже були розприділені по різних містах. В 1942 році нас, уже випускників ліцею, направили у Серпуховську авіаційно-технічну школу механіків, тому багато хто роз­чарувався в цьому, бо ж перший випуск закладу одразу був за­рахований до льотного училища. Але нам дали надію на те, що після закінчення ліцею тих, хто пройде комісію, буде зараховано в льотне училище. Влітку 1943 року нас зняли з навчання для роботи на авіазаводах поблизу міста Самари, аби прискорити випуск літаків для від­криття Курської дуги. Між цими двома заводами знаходився аеродром, і як тільки літак сходив з конвеєра, після його півто­ра­годинного випробовування у повітрі відправляли на фронт. Цього року в серпні буде 70 років, коли я самостійно піднявся в небо. Налітав небагато, мав близько 50 самостійних вильотів.  В січні 1945 року нас направили в льотне військово-авіаційне училище льотчиків-штурмовиків ім. К.Ворошилова, де вчили теорію польотів. На жаль, з мрією літати у лютому 1948 року довелося попрощатися, адже на стрибках отримав пошкодження суглобів, хоч я і висловлював членам комісії, яка мене «списала», своє глибоке невдоволення.

Того ж таки року батьки Костянтина Петровича переїхали на Волинь. До них приїхав з госпіталю син. Погодився працювати ли­ше на посаді інспектора по освіті дорослих, адже ніяк не бачив себе на запропонованих посадах заступника секретаря КДБ або заступника директора маслозаводу по заготівлі.

– Хотіли в райкомі з мене зробити редактора районної газети, потім, у 1954-му, мені уже готували посаду заввідділом про­паганди і агітації райкому партії, але ж я відчував, що не лежить душа до того, – пригадує далі своє минуле Костянтин Петрович. – Виручила, як завжди, хороша людина, до якої звернувся за до­помогою. Я й надалі хотів залишатися в освіті, тож одразу, на­віть не порадившись із дружиною, погодився працювати в Шацьку завідуючим районним відділом освіти. З того часу я з ро­­диною й оселився у Шацьку. 6 років працював на посаді зав­райвно, потім 28 років ди­рек­тором Шацької школи, а після виходу на заслужений відпо­чи­нок ще 12 років вихо­ва­телем в пришкільному інтер­наті. Вдяч­ний усім вчителям, з яки­ми до­во­дилося працювати про­тя­гом багатьох років, за розу­мін­ня та підтримку. Ми разом шукали шля­хи поліпшен­ня якос­ті знань, впровад­жува­ли тех­нічні засоби, оптимізацію нав­чання, тематичний облік знань, оці­нювання, тесту­ван­ня, мо­ти­­вації навчання, хоч вза­галі не мали досвіду засто­сування цих нововведень. Вже потім наш досвід і напрацювання засто­со­вували інші школи. Основне завдання, яке стояло перед нами, це випустити із закладу випускників, які мали б міцні знання для вступу у вузи. Успішно впоралися і з цим. Також почав працювати над такою проблемою, як оцінювання вчителів за рівнем знань учнів.

Завжди згадують теплими словами свого колишнього ди­рек­тора не лише вчителі, а й учні. Багатьом допомагав порадами, під­тримував, навчав, ніколи не залишався осторонь їхніх проблем. То­му, мабуть, і вдалося під час керівництва школою зібрати по­тужний учительський колектив, де кожний педагог був спра­вж­ньою особистістю, професіоналом своєї справи. Звісно, що дава­лося все не так легко, як могло здаватися на перший погляд. Ви­никало чимало проблем, конфліктів, адже у кожного свій характер, вимоги до учнів. Директор завжди йшов на компроміси, спонукав до цього і вчителів, коли ті не хотіли визнавати свої помилки. Коли учень провинився – на шальки терезів ставив не ті­ль­ки по­ганий вчинок, а й хороші справи. Як керівник він ніколи не міг миритися з тими методами, які насаджувалися їм зверху. Не раз казав керівництву про це, протестував проти їх впровадження. За таке, бувало, не раз пе­ре­падало. Одним з перших звернув увагу на вза­­ємодію трьох ко­лективів, від яких залежав успіх дітей у навчанні: учнів, педагогів і батьків. Працювали так тривалий час, і невдовзі мали непогані результати.

З утворенням Шацького району Костянтина Чеснокова обрали головою районної організації ветеранів, на чолі якої він пробув 18 років. Він умів згуртувати ветеранів, стати їхнім справжнім то­варишем. Вони завжди зверталися до нього, коли потрібна була допомога, бо знали, що ніколи не відмовить, що буде клопотати за них перед будь-яким керівництвом. 

– Що Ви найбільше цінуєте в людях і що є для Вас неприй­нятним, адже на своєму шляху Вам довелося зустрічатися з багатьма людьми? – запитую у ювіляра.

– Ціную, найперше, відвертість, чесність, коли людина звер­тається без хитрощів. Не можу терпіти улесливості, під­лабузництва. А вже у шкільній практиці, найперше, звертав увагу на професійність педагога, а вже потім – на людські якості. Люблю в людях самокритичність, здатність визнавати свої помилки, бути відповідальними за вчинки.

– Я чула, що українську мову Ви, коли приїхали на Волинь, вчили за Шевченковим «Кобзарем»?

– Так, було й таке. Коли почав працювати в освіті, в атестаті було вказано, що українську мову не вивчав. От дружина й по­радила, як опанувати мову: є Шевченковий «Кобзар», то й читай, а я буду виправляти наголоси, вимову. Спочатку зупиняла мене через кожні 2-3 слова, а там помаленьку, помаленьку вивчив. Поки дочитав книгу, вимова була майже без помилок. Вважаю Шевченка дійсно великим поетом, пророком нації. Пам’ятаю, бувши одного разу на екскурсії в Харкові, біля пам’ятника Шевченку, я запропонував перед ним заспівати «Заповіт» (серед нас були вчителі музики). Екскурсовод попросив зробити спільне фото, адже вперше чув, щоб група туристів так вшановувала твор­чість Кобзаря.

 – Ви любите цитувати поезію класиків російської та української літератури, звідки така тяга до поезії?

– Багато читав і вчив у школі, вдома мали багату бібліотеку, усе хотілося перечитати. Потім у льотному училищі сам читав, відвідував поетичні кружки, пробував дещо писати сам. Подобається українська література, бо ж як українцю без «Енеїди» Котляревського, «Кайдашевої сім’ї» Нечуя-Левицького, читав бі­льш сучасних авторів, наприклад, Гната Хоткевича.

– Ви виховувалися в Радянську епоху, коли пропаганда патріотизму була надзвичайно сильною. Чим патріотизм минулого відрізняється від сучасного?

– Дійсно, виховання школя­рів та молоді у післявоєнні роки відбувалося на подвигах «молодогвардіців», їх постійно ставили в приклад. До речі, багато з них були моїми одно­літ­ками. Вони готові були від­дати життя за Батьківщину. Проводились зустрічі з Героя­ми Радянського Союзу, на них рівнялися, ними захоплюва­ли­ся. Ми бачили синів партійного керівництва, вождів (сини Ста­ліна, Фрунзе служили в авіації, артилерії), які вико­нували свій патріотичний обов’язок, захи­щаючи її кордони від ворогів. Була продумана система, в якій відчувався сам дух патрі­отизму. Хоч багато, звісно, було й негативного з погляду сьогоднішнього дня. А візьміть наших теперішніх олігархів – де їхні діти сьогодні, у важкий для країни час? В Європі?

Вже афган­ська вій­на була першим дзві­ноч­ком для країни – сини началь­ників та керів­ників не служили, їх «від­ма­зували» від війська. Я не знаю, скільки часу потрібно, щоб роз­вору­шити наших багатіїв для до­помоги армії. До чого її до­вело наше керівництво? Зга­дайте, з якою гордістю 20 ро­ків тому йшов вулицею мо­білізо­ваний солдат у формі! Тепер усе зовсім не так.

– Ви сьогодні – на порозі  90-річчя, тож з якими життє­вими цінностями входите у черговий, та сподіваємося, не останній десяток?

– Мабуть сьогодні, зважа­ючи на вік, став більше ціну­вати здоров’я, родині стосун­ки. А підтримувати себе у формі допомагає моржування, відкупався вже 47-му зиму (у свої 90 Костянтин Чесноков виг­лядає молодше свої років. – Авт.) Обов’язково щодня по 30 хвилин роблю зарядку, коли маю час – бігаю. Допомагає й фізична повсякденна робота, пла­вання. А сьогодні хочу по­дякувати односельчанам за присвоєння звання почесного жителя селища. Сьогодні нам потрібно бути сильними, об’є­д­натися заради майбутнього, заради перемоги, в ім’я май­бут­ніх поколінь.

Напередодні свята віта­ємо Костянтина Петровича з цією важливою і визначною да­тою, бажаємо, щоб здоров’я ніколи не підводило, ніколи не вичер­пувалися любов до жит­тя та оптимізм, а рідні та бли­зькі ра­дували своєю турботою та увагою.

Віта Шепеля.