Головна Військо Покликаний захищати Україну

Покликаний захищати Україну

6029

Сергій Мокренко із Шацька з перших днів на російсько-україн­ській війні. До початку бойових дій на Сході був на Майдані, де не гу­бився в останніх рядах, а стояв на передовій. Під час Революції гідності отримав контузію – поруч вибухнула світлошумова гра­ната. Навесні 2014-го Сергій готувався до поїздки в Крим – захи­щати те­риторію України від російського агресора, проте так і не до­чекався відповідного наказу від керівництва держави. Щойно се­паратисти разом із російськими найманцями почали захоплювати населені пун­кти Донбасу, як Сергій Мокренко разом з двома друзями відп­­ра­вився на війну.

Служив у підрозділі «Правого сектору», вийшов живим з Іловай­сь­кого котла. Фатального серпня 2014-го, коли двокілометрова ко­лона української бронетехніки та 1 500 солдатів намагалися прор­ва­­тися з подвійного оточення, Сергій отримав поранення. 5 осколків пот­­рапило в обличчя, 2 – в око, 1 – у шию.

Батькам, щоб не хвилювалися, Сергій не розповідав про те, що вою­вав, що отримав множинні осколкові поранення. Побратими дос­­тавили його в обласну лікарню м. Луцьк, де лікарі оперативно встановили Сергієві діагноз, повитягали з тіла осколки і, головне, провели операцію із заміни кришталика ока, в якому застряг уламок заліза, на штучний. Аж тоді шачанин приїхав додому.

– Коли побачила сина біля воріт хати із заклеєною пластирем шиєю, аж тоді все зрозуміла, – у мами Сергія – Любові, коли починає зга­дувати той час, з’являються сльози в очах.

Хлопець надовго вдома не затримався. Через місяць, підліку­вав­шись, поїхав у Піски. Родина, взнавши, де весь час перебував їхній 21-річний Сергій і куди знову поїхав, дуже переживала. Хви­лювання не пройшло даремно: за короткий проміжок часу в Сергія по­мерли дві бабусі.

Потому був рік спокою і мирного життя. Сергій жив вдома, навіть влаштувався на роботу. Це був найдовший термін, коли покликаний захищати батьківщину перебував у тилу.

На початку 2016-го року я пішов на службу в полк «Азов». Прой­шов навчання, чекав, що оформлять і відправлять на пе­ре­дову, проте так і не дочекався офіційного оформлення. А високою зарп­­латою (а там дійсно пристойна зарплата – 10 тисяч гри­вень) мене було не заманити. Я хотів воювати, а не заробляти гроші. У вересні 2016-го я підписав контракт на військову службу і став бійцем 54-ї окремої механізованої бригади, – згадує Сергій.

Нашого земляка відразу, без проходження навчання (команду­вання знало, що це боєць «Правого сектору») відправили на пе­ре­дову. Почався відлік днів на війні: з запеклими боями, суворими умо­вами життя і постійною небезпекою. Обмундируванням і засо­бами захисту держава контрактника забезпечила – Сергій каже, що форма і взуття в українських військових вже досить пристойні. Не­має чого нарікати і на харчі – на казенних продуктах і тих, що при­­­возять волонтери, Сергій навіть набрав зайвих 4 кілограми.

Всього вистачає. Є овочі, консерви, крупи, кухарі готують перші і другі страви. Були і справжні свята, коли ми їли екзотичні ст­­рави, приготовлені солдатом, що 12 років працював в іта­лій­сь­кому ресторані. Є дуже багато кави – бійці можуть пити цей напій без­кінечно. Правда, я вже кавою переситився, також не п’ю спирт­ного і не курю, – розповідає про побут на війні Сергій Мок­ренко.

Солдат зізнався, що бійці найбільше не люблять згущеного мо­лока. Цей продукт масово везуть на передову, до того ж великими бан­ками, а солдати не­суть його в магазин і мі­няють на інші харчі. А ще військові ласують ди­чи­ною – впольованими в лі­сос­мугах фазанами, ку­ріп­­ками, зайцями і ди­кими кабанами.

Живуть солдати у блі­н­дажах. Будують їх са­мо­тужки, копають землю (на сході це суміш глини з ка­мінням), укріплюють де­­­ревом, утеплюють. Взи­­мку в такому бліндажі досить тепло, особливо коли го­рять дрова в доб­рот­ній (від волонтерів) бур­­жуйці.

Є матраци, ковдри, по­­душки, проте най­більш комфортно спати в спа­ль­ному мішку. Прав­да, часто докучають миші. З пер­шими замо­роз­­ками вони оселяю­ться на пози­ціях, лізуть у бліндажі і їдять усе, що можна. Якщо солдат не береже свого майна, то хо­дитиме в дірявій формі, погризеному взутті. Ці східні миші навіть кевларову каску прогризають, а за ласощі їм служать каремат і цигарки! Тому в кожному бліндажі має бути кіт або навіть два, – Сергій ділиться побутовими проблемами бійців.

Коли на фронті затишшя, бійці читають книги, грають ігри, ру­бають дрова, а найбільше люблять переглядати фільми. Інтернет на передовій – рідкість, тому солдати завантажують кінострічки на телефони, а потім обмінюються з бійцями інших позицій. Зовсім по-іншому відпочиває Сергій: або відсипається, або … розкручує міни і переробляє їх у зовсім інший вид боєприпасів, які можна вистрілити з РПГ (ручний протитанковий гранатомет. – Авт.). Пе­реоб­ладнує також гранати, щоб вони вибухали відразу, а не через 4 секунди.

Сергій Мокренко в складі свого підрозділу ніс службу на Світ­лодар­ській дузі – лінії оборони на Донеччині. Передова, стратегічні об’єкти – там часто відбувалися бойові зіткнення між українськими вій­ськовими і терористами. В грудні минулого року російсько-се­паратистські угрупування атакували українські позиції. Хоч сили були нерівні – у ворога була відчутна перевага, утім, військові Зброй­них сил України відтіснили противника з займаних позицій.

19 грудня Сергій отримав поранення. Осколки в тілі, легка конту­зія – Сергія, який навіть не міг стати на ноги, негайно відправили в госпіталь разом з іншими пораненими.

Після лікування наш земляк приїхав додому, в Шацьк, де й відбулася наша розмова. На обличчі – свіжі шрами, накульгує на ногу.

Деякі осколки видалили з тіла під час операції, а деякі не змогли, – розповідає військовий.

Рідні, які стали свідками нашої розмови, з любов’ю і трепетом дивилися на свого Сергія, який так швидко подорослішав, і час від часу витирали сльози.

Я нічого їм не розповідаю і забороняю часто телефонувати. А для чого? Щоб переживали більше? Мама хворіє, а коли почує, що з сином біда, то може сісти на скутер і поїхати до мене! – солдат на­магається перевести в жарт серйозну тему.

Наостанок задала досвідченому вояку запитання, на яке хо­чуть почути відповідь усі українці: «Чому не закінчується війна?»

Немає людського ресурсу. Мотивованого, патріотично налаш­то­ваного, готового заради України на все. Зараз на конт­рактну службу йдуть чоловіки, які, здебільшого, хочуть заробити грошей, отримати статус учасника бойових дій, а також заради пільг і на­город. А як тільки куля просвистить, такі вояки па­ні­кують і вті­кають. А ще 5% солдатів п’ють. З п’яниць на пе­ре­до­вій теж толку ніякого, хоча їх карають. Нас було 28 чоловік, коли ми ата­ку­вали цілу роту сепарів на Світлодарській дузі і захопили укріплені по­зиції ворога. От з такими і маємо здобувати перемогу, – зау­ва­жив Сергій.

На початку третьої декади січня наш земляк, у якого щойно за­тягнулися рани, знову вирушив на Схід. Йому важко дивитися на усміхнені і задоволені обличчя людей в мирному Шацьку у той час, коли на фронті йде безперервна боротьба життя і смерті. Сер­гій має бути там, де побратими, де вирішується доля його країни.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.