Уже майже рік, як територіальну цілісність України від російського агресора на сході захищають 70 наших земляків. Серед них – шачанин Володимир Балюк. Цього тижня у Шацькій ЗОШ І-ІІІ ст. відбулася зустріч солдата з учнями 10-11 класів, яку організували для школярів вчителі Тамара та Володимир Гулики, а також заступник директора з виховної роботи Анна Вітрук.
З цікавістю, подекуди з острахом, слухали старшокласники розповідь Володимира про бойові будні. Розпочалися вони чи не з першим етапом мобілізації. У 51-й ОМБ (м. Володимир-Волинськ) солдат 2 місяці проходив військову перепідготовку. Разом із ним була не лише молодь, а й 50-річні чоловіки. Після цього батальйон, в якому був Володимир Балюк, направили в Чернігівську область, де охороняли російсько-український кордон. За півтора місяці, що знаходилися там, на рахунку солдата було 5 бойових виходів. Звідти уже на звичайних шкільних автобусах батальйон поїхав у зону АТО, а Володимира Балюка разом з кількома побратимами відправили в Артемівськ для проходження курсів водіїв БМД. Згодом батальйон відправили займати оборону в зоні міста Дебальцеве, а з Волині привезли їхні автомобілі, в тому числі й БМД. «Цей транспорт не можна було назвати бойовою машиною, швидше відром з болтами, в якого на ходу відкручувалися колеса», – з гумором говорить Володимир. Довелося їхати спершу в Краматорськ, де базувався штаб АТО, аби хоч якось відремонтувати автомобілі.
У Дебальцевому Володимир супроводжував колони машин з продовольством по п’яти блокпостах (вони називають це «водити караван»), що розташовані як у селах, так і на дорогах. Солдат розповів, що його бойову машину, бувало, охороняло 6 людей, адже авто на війні – на вагу золота. БМД, на якій їздив Володимир, обладнана протитанковим кулеметом Калашникова калібру 7,62 мм, аби в разі нападу відбити атаку сепаратистів.
Довелося стояти і на бойових позиціях біля населених пунктів Нікішино, Ольховатка, охороняти по периметру 4 шахти (це майже 70 км): Ольховатську, Єнакієвську, Полтавську і Булавинську.
– Коли перший день вийшли на бойову позицію та отримали завдання прострілювати певний напрямок – прийняв перше бойове хрещення, – розповідає Володимир, – тоді по нас рясно влупили «градами». Ми не встигли навіть нормально розташуватися та закріпитися на позиції. Матраци після обстрілу були знищені вщент, а свій автомат, зігнутий дугою, я знайшов за 200 метрів від місця, де його поклав. Чи страшно під час обстрілу «Градами»? Так, страшно. Не дай Бог підняти голову з окопу чи ями, яку за три секунди повинен знайти і встрибнути в неї. За той час згадували і читали усі молитви, які знали. Навіть ті, хто в Бога не вірив, під час обстрілу починали молитися.
Снаряд, випущений «градом» – це 2,5 м сталевої труби, після вибуху якого залишаються ями глибиною 2 метри та 5 метрів у діаметрі. За перший місяць на бойовому посту Володимир пережив 13 таких обстрілів, і це не враховуючи мінометні та інші обстріли. Від залпу «градів» двигтіння землі чути за кілька кілометрів.
– Найкраще нас привітали сепаратисти з 6 грудня, Днем Збройних Сил України, – розповідає боєць. – Як почали бомбити 2-3 грудня, то десь закінчили 18-19 грудня, коли оголосили чергове «перемир’я». В ті дні били по нас, з чого могли. Найкраще видно вночі, звідки стріляє «град», тоді можна добре визначити їхні вогневі позиції та дати відсіч. Доводилося під час служби охороняти артилерію, яка для сепаратистів була наче скалка в зубах, бо лише за 2 тижні свого перебування біля нас артилерія знищила близько трьох тисяч російських найманців, одну з найкращих частин морської піхоти. В озброєнні нашої артилерії були самоходні установки – «саушки», як ми лагідно кажемо, снаряд якого має вагу 24 кг, радіус ураження – 150 метрів.
На війні пережив втрату бойових товаришів, багатьох було поранено. Когось із них довозили до лікарні, когось – ні. Але це нікого із бійців не зупиняло.
Багато солдатів спілкувалися з місцевим населенням, допомагали їм продуктами, а з собою завжди носили солодощі для дітей. Володимир розповідає, що грошей у тамтешніх людей майже немає, продуктів – мінімум, а ціни у магазинах космічні. Тож у машину, коли виїздили на бойові позиції чи ще кудись, завжди брали з собою печиво, вафлю, цукерки, інші продукти харчування, бо над дорогою завжди стояли люди, в яких не було що їсти.
– Дехто питає, варто чи не варто воювати нам, західнякам, там, на сході. Кажу, що варто, бо там живуть такі ж люди, як і ми. Я хочу, щоб моя донька вчила географію України у школі за тією ж картою, що і я вчився, разом зі східними областями та Кримом. Бо якщо ми не зупинимо агресора тепер, він піде далі. А цього допустити не можна.
Розповідаючи, Володимир показував школярам фото про бойові будні. Показав, з чого складається бронежилет, дав хлопцям приміряти його та кевларову каску. Каже, що аби не волонтери та допомога місцевих громад – нічого цього не мав би. На завершення розмови зі школярами щиро дякували бійцю вчителі, вітали квітами учениці. А на згадку солдатові подарували невеличкі сувеніри.
Віта ШЕПЕЛЯ.
