Головна Військо Уроки мужності для шацьких школярів з Володимиром Балюком

Уроки мужності для шацьких школярів з Володимиром Балюком

3039

Уже майже рік, як терито­ріальну цілісність України від російського агресора на сході захищають 70 наших земляків. Серед них – шачанин Володимир Балюк. Цього тижня у Шацькій ЗОШ І-ІІІ ст. відбулася зустріч солдата з учнями 10-11 класів, яку організували для шко­лярів вчителі Тамара та Володимир Гулики, а також зас­тупник директора з виховної роботи Анна Вітрук.

З цікавістю, подекуди з ост­ра­хом, слухали стар­шо­к­лас­ники розповідь Володимира про бойові будні. Розпочалися вони чи не з першим етапом мобілізації. У 51-й ОМБ (м. Володимир-Волинськ) солдат 2 місяці про­ходив військову пе­ре­підго­тов­ку. Разом із ним була не лише мо­лодь, а й 50-річні чоловіки. Піс­ля цього бата­льйон, в якому був Во­лодимир Балюк, направили в Чернігів­ську область, де охо­роняли російсько-український кор­дон. За півтора місяці, що зна­ходи­лися там, на рахунку сол­дата було 5 бойових вихо­дів. Звідти уже на звичайних шкільних автобусах батальйон поїхав у зону АТО, а Володи­мира Балю­ка разом з кількома побрати­мами відправили в Ар­темівськ для проходження кур­сів водіїв БМД. Згодом баталь­йон відпра­вили займати обо­рону в зоні міс­та Дебальцеве, а з Волині привезли їхні авто­мо­білі, в тому числі й БМД. «Цей транспорт не можна бу­ло назвати бойовою маши­ною, швидше відром з болтами, в якого на ходу відкручувалися колеса», – з гумором говорить Володимир. Довелося їхати спершу в Краматорськ, де ба­зувався штаб АТО, аби хоч якось відремонтувати автомобілі.

У Дебальцевому Володимир супроводжував колони машин з продовольством по п’яти блок­­­пос­тах (вони називають це «во­дити караван»), що розташо­вані як у селах, так і на до­ро­гах. Солдат розповів, що його бо­йову машину, бувало, охоро­ня­ло 6 людей, адже авто на війні – на вагу золота. БМД, на якій їздив Володимир, обладнана проти­танковим кулеметом Ка­лаш­ни­кова калібру 7,62 мм, аби в ра­зі нападу відбити атаку се­па­ра­тистів.

Довелося стояти і на бойо­вих позиціях біля населених пун­к­­тів Нікішино, Ольховатка, охо­­роняти по периметру 4 шах­ти (це майже 70 км): Ольховат­ську, Єнакієвську, Полтавську і Булавинську.

– Коли перший день вийшли на бойову позицію та отримали завдання прострілювати пев­ний напрямок – прийняв перше бойове хрещення, – розповідає Володимир, – тоді по нас рясно влу­пили «градами». Ми не всти­г­­ли навіть нормально роз­ташу­ва­тися та закріпитися на по­зи­ції. Матраци після обстрілу були знищені вщент, а свій ав­томат, зігнутий ду­гою, я знай­шов за 200 метрів від міс­ця, де його поклав. Чи стра­ш­но під час обстрілу «Гра­да­ми»? Так, страшно. Не дай Бог підняти голову з окопу чи ями, яку за три секунди по­винен зна­й­ти і встрибнути в неї. За той час згадували і читали усі мо­литви, які знали. Навіть ті, хто в Бога не вірив, під час обстрі­лу починали мо­литися.

Снаряд, випущений «градом» – це 2,5 м сталевої труби, після вибуху якого залишаються ями глибиною 2 метри та 5 метрів у діа­метрі. За перший місяць на бо­йовому посту Володимир пе­ре­­жив 13 таких обстрілів, і це не враховуючи мінометні та інші обстріли. Від залпу «градів» двиг­тіння землі чути за кілька кі­лометрів.

– Найкраще нас привітали сепаратисти з 6 грудня, Днем Збройних Сил України, – роз­повідає боєць. – Як почали бом­бити 2-3 грудня, то десь закінчили 18-19 грудня, коли ого­лосили чергове «пере­мир’я». В ті дні били по нас, з чого могли. Найкраще видно вночі, звідки ст­ріляє «град», тоді можна добре визначити їхні вогневі по­зиції та дати відсіч. Доводи­лося під час служби охороняти артилерію, яка для сепаратис­тів була наче скалка в зубах, бо лише за 2 тижні свого перебу­вання біля нас артилерія зни­щила близько трьох тисяч ро­сій­ських найманців, одну з най­кра­щих частин морської піхо­ти. В озброєнні нашої артилерії були самоходні установки – «са­ушки», як ми лагідно каже­мо, снаряд якого має вагу 24 кг, радіус ураження – 150 метрів.

На війні пережив втрату бо­йових товаришів, багатьох було поранено. Когось із них довози­ли до лікарні, когось – ні. Але це нікого із бійців не зупиняло.

Багато солдатів спілкува­лися з місцевим населенням, до­пома­гали їм продуктами, а з собою зав­жди носили солодощі для ді­тей. Володимир розповідає, що грошей у тамтешніх людей май­же немає, продуктів  – мінімум, а ціни у магазинах космічні. Тож у машину, коли виїздили на бо­йо­ві позиції чи ще кудись, зав­жди брали з собою печиво, ваф­лю, цукерки, інші продукти хар­чу­вання, бо над до­рогою завжди стояли люди, в яких не було що їсти.

– Дехто питає, варто чи не варто воювати нам, західня­кам, там, на сході. Кажу, що варто, бо там живуть такі ж люди, як і ми. Я хочу, щоб моя донька вчила географію України у школі за тією ж картою, що і я вчився, разом зі східними об­ластями та Кримом. Бо якщо ми не зу­пинимо агресора те­пер, він піде далі. А цього допус­тити не можна.

Розповідаючи, Володимир по­ка­зував школярам фото про бойові будні. Показав, з чого ск­ла­дається бронежилет, дав хлоп­цям приміряти його та кевларову каску. Каже, що аби не волонтери та допомога місце­вих громад – нічого цього не мав би. На завершення розмови зі школярами щиро дякували бій­цю вчителі, вітали квітами уче­ниці. А на згадку солдатові по­дарували невеличкі сувеніри.

Віта ШЕПЕЛЯ.