Головна Життя Заслужений дільничний інспектор України – про 37-річну службу та імідж міліції

Заслужений дільничний інспектор України – про 37-річну службу та імідж міліції

944

У Світязькій сіль­ській раді люди ще доб­ре пам’ятають час, коли дільничним інс­пе­к­то­ром міліції пра­цював Михайло Дудар­чук.

Для ста­р­ших він був Михайловичем, для школярів – дядь­ком Мішею. Знали його в кожній хаті, зве­р­талися до нього час­тіше, як до сільсь­кого голови. Боялися, бо і п’яницю на все село осоромить, і са­могон­ників на чисту воду виведе, і крадіїв колгосп­ного чи осо­бис­того май­на покарає.

Михайло Михай­ло­вич 37 років про­пра­цював діль­нич­ним, з них 20 – у Світязі. Змалку мав можливість спостерігати за роботою міліціонерів Шацького райвідділу і мріяв стати таким, як вони.

– Моя мама 25 років працювала в міліції прибиральницею. Поки взимку топить грубки, я бігаю по кабінетах. Всі міліціонери мене знали, навіть довіряли відповідальну роботу – охороняти на возі конфіскованого само­гон­ного апарата! – ділиться дитячими вражен­нями правоохоронець.

Коли добігала до кінця служба в армії, Михайло зателефонував до матері і мало не в ультимативному тоні сказав: «Якщо візьмуть мене в міліцію на роботу, то повернуся додому, якщо ні, залишуся в армії».

На роботу взяли. Та працювати у Шаць­кому райвідділі довелось недовго, бо в 1963 році ліквідували район. Півроку сидів у черговій частині і на всі телефонні дзвінки відповідав: «Району немає, дзвоніть у Лю­бом­ль». Утім, згодом випала можливість не просто проявити себе, а й стати зразком порядності й прин­ци­повості.

– В мене в Світязі працювала громад­ськість, я лише її контролював. Працівники установ та організацій, чіпляючи на руки червоні пов’язки, ставали дружинниками з великими повноваженнями. Могли навіть затримати порушника і привести в опорний пункт.

Роботи було багато, проте до кожного во­рога закону дільничний Михайлович мав особ­ливий підхід. П’яницю, що спав серед села, він фотографував і вивішував фото на дошку біля сільради. Люди висміють так, що винуватцю й надвір вийти соромно. Тих, хто гнав самогон, теж виявляв оригінально.

– Їду, – пригадує, – мотоциклом з маленькою швидкістю по сільській вулиці і дивлюсь у дзеркало. Як тільки побачу, що хтось вибіг з хати і поглядом мене проводжає, обов’язково туди зайду. А там гонять самогон! Внутрішнє чуття мене ніколи не підводило.

Міліціонеру багато допомагали школярі. З ними дядько Міша вмів говорити на щопоне­ділкових шкільних лінійках, як з рівними. Бувало, то краденого велосипеда в кущах знайдуть, то браконьєра на озері під час нересту споло­хають. Тоді люди багато крали в колгоспі. На­віть високопосадовців Михайло Дударчук ло­вив за крадіжкою колгоспної капусти. Сорому було на весь район! Посилено контролював і роботу працівників ферми, бо недорахо­ву­валися і надоїв молока, і осипки, і буряків. А одного разу об’їжджали з сільським головою колгоспні угіддя і побачили наповнену чимось рядюшку, яка… сама рухалася! За великим тюком краденої соломи майже не було видно низького зросту жіночки. І сміх, і гріх!

Гарячою порою для Михайла Михайловича було літо, бо на турбазу (нині пансіонат) «Шацькі озера» приїжджало, окрім відпочивальників, багато шахраїв і бажаючих привласнити чуже майно. Діяв при їх затриманні так оперативно, що порушники не встигали перевести дух, як уже опинялися за гратами.

– Після кожного літнього сезону 5-6 чоловік сиділи в тюрмі за крадіжку на турбазі. Одного, що вкрав ящик коньяку, знайшли аж в Одесі. А чи, ска­жіть, зараз поменшало крадіжок в місцях відпочинку? Навпаки, побільшало. Проте порушники гуляють на волі, а в міліції лише розводять руками: «Не той тепер час», – кажуть.

Раніше, зі слів Михайла Дударчука, профілак­тика зло­чинів, як і методи покарання порушників закону, були діє­вими. Раз у місяць збиралася адмінкомісія, засідали това­риські суди, функціо­нувала жіноча рада. Там порушників соромили і читали мораль, після чого рідко хто наважу­вав­ся на повторний конфлікт із законом. А бува­ло, що з черги на квартиру знімали, позбав­ляли премії і 13-ї зарплати, штрафували.

– В робочому кабінеті в мене зберігалося до 3 000 розписок від тих, хто раз попався, але клявся, що більше на хибний шлях не стане. Більшість свого слова дотримувалась. Зараз у міліції кажуть, що не мають права брати розписок, хоч я в цьому порушення закону не бачу, – розповідає Михайло Михайлович.

Свою роботу він любив, хоч зарплата була невеликою, а умови праці – важкими. Живе спіл­кування, реальне вирішення проблем руйнували між правоохоронцем і людьми всі бар’єри. Сві­тязяни, а згодом і шачани поважали дільничного інспектора Михайла Дударчука, довіряли йому, знали, що лише він першочергові заходи щодо розкриття злочинів здійснить швид­ко й опе­ративно. Навіть зараз, перебуваючи на пенсії, Михайло Михайлович застосовує навики, набуті за багато літ роботи в правоохоронних органах. От, до прикладу, нещодавно самотужки встановив особи злодія, що хотів наживитися на чужому, і хулігана, що вибив вікно на базі відпочинку в Світязі.        

В 80-х роках минулого століття показники роботи цього дільничного високо оцінило керів­ництво країни. Михайлові Дударчуку було прис­воєно звання заслуженого дільничного інспек­тора України. А нагороду з цього приводу йому вручала особисто Валентина Шевченко, голова Президії Верховної Ради УРСР (фото 2).

Недавно в Україні відзначався День дільничного інспектора. Шановного Михайла Михайловича з цієї нагоди вітав Микола Шевчук (фото 1), голова ради ветеранів органів внутрішніх справ Шацького району, дякуючи колезі за те, що своєю успішною працею сформував у ті роки позитивний імідж міліції.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.