Мій батько Королюк Олександр Григорович отримав заслужену бойову нагороду – орден Слави ІІІ ступеня – майже через 68 літ. Відзнаку вручили 12 грудня 2012 року в Пульмівській середній школі, де тато пропрацював із перервами без малого сорок літ.
Він повернувся з війни з трьома медалями – «За победу над Германией», «За победу над Японией» і «XXX лет РККА». Якось у дитинстві я його запитав: «А інших нагород ти не мав?». Батько спокійно відповів: «Так». Його представляли до якоїсь нагороди, але…
На початку лютого 2013 року моєму синові скинули адресу сайта, створеного Міністерством оборони Російської Федерації, на якому можна знайти тих, хто був нагороджений орденами і медалями у Другій світовій війні. Подякуємо їм: бо завдяки сайту нам вдалося встановити, що батько був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня – першою відзнакою найвищої солдатської нагороди. Бо кавалери трьох ступенів прирівнювалися до Героя Радянського Союзу! Проте, на відміну від них, ні пільг таких, ні почестей не мали…
«Вшистко єдно, малий, война…»
Війна для мого батька розпочалася насправді, як і для багатьох жителів Західної України, що входила до складу тодішньої Польщі, – 1 вересня 1939 року. Того дня батько повіз дрова, як він сам сказав, сухостій, на продаж у містечко Влодава. Поляк за дрова заплатив більше, як завжди, – три злотих – і сказав: «Вшистко єдно, малий, война». Потім іще раз почув, що розпочалася війна, коли переїжджав через Західний Буг. Однак, що таке війна, дитина (мав чотирнадцять років) не розуміла…
Потім він бачив, як у їхнє селоКам’янка, в котрому сьогодні із 79 дворів залишилося заселеними заледве близько 30-ти, ввійшли, точніше – в’їхали, на двох бронемашинах німці. Солдати переночували та наступного дня вернулися за Буг: стверджували, що Гітлер та Сталін об’єдналися і тепер усе буде «гут, зер гут»…
Того дня, коли німці пішли за Буг, діти, серед яких був і мій батько, спробували зняти камери із шин автобуса, котрий стояв спорожнілий на півдорозі до с. Піща. Із них, за словами батька, виходили добрі «шпроци», тобто рогатки.
А потім прийшли радянські війська. Щоправда, старі дядьки, коли побачили, як у Червоній Армії воли тягнуть гармати, похитали головами і прийшли до висновку, що тут щось не те.
22 червня 1941 року дітвора із Кам’янки пішла за хлібом у Томашовку. Це була залізнична станція, відділена Західним Бугом від міста Влодава. Але дійшли, як каже батько, лише до ковбані (так називали чи то природний, чи то викопаний ставок) – приблизно за півкілометра від хати, у якій він народився. Світило сонце, і ніщо не віщувало лиха. А біля ковбані дітвора побачила над дорогою літак, який літав то у бік Піщі, де квартирував батальйон радянських військ, у котрий були мобілізовані місцеві жителі, то назад. Отож дядьки сказали дітворі:
– Вертайтеся, бо то, мусить, війна…
Наступного дня у Кам’янку знову ввійшли німецькі солдати, точніше – їхня розвідка. На них ледве не напоролися прикордонники, які пробували проскочити у сусіднє село Пулемець. Однак селяни попередили їх, і зелені кашкети на конях щезли в лісі, де прив’язали своїх чотириногих друзів до дерев. Один чи два, батько вже не пам’ятає, здохли, а один перегриз сосну і прийшов у Кам’янку. Батько виходив його, бо домашнього коня разом із підводою мобілізували в армію.
Потім було життя в окупації. А зиму із 1943 на 1944 рік батько, як і решта односельчан, провів у землянці, викопаній у піщаній гряді на їлнику (так місцеві жителі називають урочище поблизу Острів’янського озера), бо там росте чимало ялин.
Доки не з’явилися загони повстанської армії, на село двічі чи тричі налітали із Білорусії партизани та забирали все. Отож після того, як у сусідньому селі з’явився загін УПА, напади партизанів припинилися. Сутичок між ними майже не було. Лише одного разу в Острів’ї партизани перетнулися з упівцями – і відбулася коротка перестрілка, під час якої вбили одного місцевого жителя, а іншого захопили у полон.
У липні радянські війська звільнили Кам’янку, а 9 серпня 1944 року батька призвали в діючу армію. Разом із ним пішли на війну іще 15 односельців. Після того, як переночували в Шацьку, їх повели на Любомль, де посадили у потяг до Ковеля: добиралися аж три доби. Там пересадили на інший поїзд, який віз металобрухт, Щоправда, як з’ясувалося пізніше, посадили не на той потяг. Отож довелося вертатися до Ковеля. Зрештою, опинилися в Рожищі, де кілька днів квартирували на пересильному пункті у селі в костьолі.
Три дні на передовій і місяць у полоні
А потім знову був поїзд, який і довіз мого батька до Перемишля, звідки завели в якесь село. Уже там він прийняв присягу, отримав обмундирування і карабін. Нехитрий домашній одяг, у якому батько та його земляки приїхали на фронт, веліли підписати й пообіцяли відправити додому. Той одяг і досі йде із фронту…
Після цього сформували маршові, роти і скомандували: «Кроком руш на фронт!». Батько залишив собі светр із домашньої вовни, а солдати, які їх вели, кажуть: «Нащо тобі той светр? Ти що, думаєш, до зими доживеш?».
От наступного дня він його і обміняв на буханку хліба, літрову банку масла і десяток яєць. А Дорофій, брат чоловіка батькової тітки на ім’я Стах, до всього ще й отримав пляшку самогону.
Після обіду посадили на автомобілі та повезли. Батько розповідає, що тоді зустрілися з бійцями чехословацького корпусу генерала Свободи. Їх завидки брали від того, як годували чехів – і супи, і консерви. А радянським солдатикам дадуть якоїсь баланди і… вперед.
Перед наближенням фронту вишикували новобранців і запитують: «Больные есть?». Вийшов один, весь жовтий, худющий, і каже, що хворий на туберкульоз.
– Там вылечат. Еще кто? Виходить інший і говорить, що не чує нічого. – Там уши тоже прочистят. А тому, хто поскаржився на зір, відповіли, що «там» очі протруть.
Потім був концерт. А ввечері Стах і Дорофій погукали батька й кажуть: «Давайте вип’ємо, бо по різних ротах розходимося». А вночі погнали солдатиків, юних і тих, хто пожив на білому світі, назустріч невідомому.
Попали вони у м’ясорубку під польським містом Кросно. У мемуарах маршала Рокосовського стверджується, що там загинуло кілька десятків тисяч радянських солдатів. Із розповіді батька можна зрозуміти, що, як у поемі «Василий Теркин», ніхто з офіцерів не знав, що коїться на лівому фланзі, а що – на правому. Та й ротні командири мінялися мало не щодня; когось – уб’ють, когось – поранять. А солдатиків фактично до війни і не готували. Дали з десяток разів хіба що стрельнути із карабіна. Батько каже, що старші люди, які пройшли Першу світову, розказували їм, молодим, як себе вести на передовій.
Можливо, це і дозволило йому вижити, а скоріше за все, Бог змилостивився над батьком і бабусею. Уже першого дня чоловікові довелося у горах кілька разів рити собі окоп, пережити артналіт, постояти на посту, загубити кілька разів карабін. На його очах убило командира роти.
Однак найбільше йому запам’яталося, коли під час наступу вони – троє односельців – залягли на віддалі 5-7 метрів один від одного – батько, Петро Яковініч і Кость Корінь. Петро сказав батькові: «Лексендре, ти назад одлізь, бо снаряд впаде, поб’є, і дома ніхто не скаже».
Батько потихеньку почав відповзати, коли Кость оглядається і говорить: «Петра вже немає…».
А оскільки Кость підняв голову, то і його німецький снайпер зняв. І тут з’явилися німці. Звідки? Батько й досі не може зрозуміти.
Отак на третій день перебування на передовій він попав у полон, а бабусі прийшла похоронка. Майбутній чоловік батькової тітки, Степан Королюк, знайшов речовий мішок батька з документами, котелок і карабін. Убитих було багато: хто з документами, хто – без. Тому ніхто й не розбирався: вбили чи ні.
Пригадую, у дитинстві бабуся розповідала про те, як прийшла похоронка, як не вірила у смерть мого батька, як снилися їй віщі сни…
Але й досі у селі під Кросно (Польща) є могила, на якій вибито прізвище та ім’я мого батька…
Десь близько місяця батько був у полоні. Копали у кам’янистому ґрунті окопи для німців. А потім вирішили втекти. Їх було п’ятеро – троє із Володимир-Волинського району, батько і ще один односельчанин.
Їм вдалося у дощову погоду вже на території Словаччини чкурнути з ворожої неволі, ще й кирки прихопили.
Там потрапили упартизанський загін ім. Богуна з’єднання ім. Чапаєва, а заодно іще двох жителів Світязя прихопили дорогою: Івана Озимка та Василя Зайця.
19 листопада 1944 року німці зайняли село Завада і замкнули кільце довкола партизанського з’єднання. Кілька днів проривалися. І таки прорвалися. Щоправда, зі значними втратами. А з іншого боку, пощастило, бо вистачило глузду радянським армійським командирам не відкрити гарматний вогонь по партизанах, які бігли їм назустріч із ворожого оточення. Як розповідає батько, солдати сказали: добре, що повідомили, хто йде, з то б наробили м’яса…
Сталася ця пам’ятна подія уже 24 листопада. А через кілька днів з’єднання розформували і партизанів зарахували до 113-го запасного полку, в якому протримали усіх до 29 грудня. Тобто місяць.
– Усіх перевіряв «СМЕРШ». Кожного викликали, розпитували, як ти попав у загін, звідки, все-все розпитували, – згадує батько.
Як батько став Єгоровичем
Тут, у запасному полку, батько став Єгоровичем, а не Григоровичем. Старшина перед відправленням у 128-му дивізію І гвардійської армії VI Українського фронту складав список і так його записав. Батько до нього: «Я не Єгорович, а Григорович…». А старшина у відповідь: «Що Єгорович, що Григорович – один…».
На фронті батько потрапив у 315-й полк, другий батальйон, третю роту. Полк займав оборону високо в горах у напрямку на Пряшів (Словаччина). Напередодні Нового року стояли люті морози. Солдатам видавали обігрівальні пакети, в котрих був, за словами батька, якийсь порошок. В нього добавляли 3-4 ложки води, розминали і клали за пазуху. Грів такий пакет до двох діб. Боїв як таких не було, лише перестрілки.
– Вистрілю разів п’ять, ствол гарячий, візьмуся за нього руками – тепло, – розповідає батько.
І так тривало до 15 січня, доки усі фронти від Чорного до Балтійського морів перейшли у наступ. Першого дня частина, в якій був батько, дійшла до Пряшова. А наступного – її перекинули – в Ліманову (Польща). З боями то за якусь гору, то за якийсь населений пункт дійшли до містечка Жівєц.
І тут, пригадує батько, товклися щодня. Одного разу німці пішли у наступ, під час якого батько поклав більше десятка ворожих солдатів. Командир роти під вогнем противника побіг та перерахував трупи і сказав батькові: «Будеш нагороджений!».
Після того бою батька призначили командиром відділення. Але недовго довелося йому повоювати. Бо під час наступу, коли вдалося увірватися у ворожі траншеї, загинуло багато солдатів, чимало було поранених, і довелося відступати до своїх позицій. Тоді-то й рвонула поряд міна і поранила батька в руку.
І хоча госпіталь розмістився у 3-4 км від передової, війна для батька фактично закінчилася. Йому зробили одну операцію, потім – другу, яка виявилася трохи невдалою: рана почала загнивати і її довелося довго лікувати.
З-під Праги батько потрапив спершу у Краків, потім у Катовіце, звідки пішки помандрував до Львова, під яким зарахували його в 71-шу стрілецьку бригаду, з котрою він поїхав на війну з Японією. Щоправда, воювати йому не довелося: допоки їхню частину довезли на Далекий Схід, Друга світова закінчилася. Але іще чотири роки батько служив на Чукотці, доки через хворобу його не комісували.
І не знав, чи був він таки нагороджений, чи ні. Поки внук не знайшов його орден Слави.
Володимир КОРОЛЮК.
