Невипадково в архіві редакції саме до Дня Великої Перемоги ми знайшли матеріал, який колись з певних причин не був надрукований у районній газеті «Шацький край». Його автор – житель с. Кропивники Віктор Дмитрович Гриппа (помер 20 травня 2009 року), що пережив Велику Вітчизняну війну і зафіксував на папері унікальні факти з життя селян у роки лихоліття, дослідив білі плями в історії краю років Другої світової, висловив власну точку зору на події, що відбувалися. Читачі повинні пам’ятати об’ємний і надзвичайно цікавий матеріал Віктора Гриппи «Земля», що друкувався в районці. Нині ж до вашої уваги – напівзабуті історії часу війни, свідком яких наш земляк став у дитячому віці.
Десь у середині липня 1944 року я, тоді 10-літній хлопець, зі своєю матір’ю та 16-літньою сусідкою, рятуючись від комарів, вибралися з багнища на відкриту місцевість до Прип’ятської заплави. Там дув вітерець і на сухому острівку ми обрали місце для нічлігу. Задля моєї безпеки мати, щоб часом мене вночі не вкрали вовки, запропонувала лягти між ними посередині. Ще чого не хватало – поряд з дівчиськом спати. Не дозволю, і я вклав всередину матір. Вже скоро мої супутники носами засопіли, як кажуть, почали підводні човни прослуховувати. Я ж вимикатися не поспішав, бо, байдикуючи цілими днями в багні, не перетруджувався, а дорослі, пробираючись до своїх садиб, цілий день трудились. Такий розпорядок почався в Кропивниках ще в березні, з наближенням фронту до Ковеля. Через близькість гітлерівської передової до Кропивників німці досить часто сюди навідувались. Мирних жителів вони не чіпали, однак люди, за старою звичкою, від гітлерівців втікали, адже хто знав, що в них у голові.
Стояла повномісячна погода, на небі ані хмаринки. Обидві сторони, що воювали, скористалися нагодою для нанесення противнику бомбових ударів. Нічні бомбардувальники заполонили усе небо, безперервно гуділи літаки. А мої супутники, нічого не чуючи, продовжували спати. Десь далеко за північ мене почав долати сон. Через дрімоту до мене донеслося скреготіння металу, спочатку воно наростало, а потім затихало та віддалялося. До моєї свідомості дійшло, що це підбитий літак з останніх сил долає відстань, дотягуючи до своєї бази. А подивитись, чий це літак, у мене вже не було сил – я заснув.
Наступного дня стали відомі подробиці цього падіння. Це гітлерівський бомбардувальник отримав десь на сході пошкодження та намагався дотягнути до свого аеродрому, однак за два кілометри від Кропивників впав в болото Князь-Багно. Не загорівся, бо, можливо, через аварію перевитратив усе пальне і не було чому горіти. Впав літак саме в те болото, про яке журналісти вигадали легенду «Нащадок Івана Сусаніна», в якій 20-літній Микола Сулім завів у багно до сотні гітлерівців, які вже звідти не вибралися – потопилися. Люди в цю казочку охоче вірять.
Четверо чоловік екіпажу літака успішно з нього вибралися. Один з них постукав до крайньої хати на західній околиці села, господарі якої, проживаючи біля самого лісу, вважали себе в безпеці і тому з дому не виходили. На стук вийшла господиня. Німець, повторюючи слово «Шацьк», зумів доказати, щоб вона вказала шлях до села. Інші троє, напевно, самі зорієнтувалися і вийшли до Шацька. Двоє 15-літніх кропивницьких пастухів, озброївшись кілками, хотіли притягнути літак додому, але не подужали. З роками літак затягнуло торфом.
Один з тих пастухів в 1960 році (було засушливе літо) пригуркотів до літака колгоспним бульдозером з наміром відкопати його, але через близькість ґрунтових вод у нього нічого не вийшло. Лише в 1970 році, коли меліоратори сполосували Князь-Багно канавами, екскаваторник, розриваючи літак на куски, витяг його на поверхню. Меліоратори стверджували, що товщина торфу в цьому болоті сягає до 6 метрів, значить, 6 тисяч років тому тут плескалося озеро, а історики підтверджують, що це було Геродотове море. Через відсутність в торфовищі кисню деталі літака законсервувалися і добре збереглися.
Біля екскаватора зібралися школярі, охочі чимось поживитися, але особливо не було чим, лише розтягли патрони від кулеметів, також віддерли від сидінь обшивку для виготовлення мотоциклетних сидінь. Один школяр притягнув додому погнутий автомат, але скористатися ним не встиг, бо прибула бригада з Любомля і зброю конфіскувала. Ще один школяр за допомогою зубила і молотка намагався розібрати 14-міліметрову кулю, в результаті чого залишився без трьох пальців. Хтось по-хазяйськи приватизував бортові кулемети.
Коли ажіотаж навколо літака вщух, я подався до нього на обстеження: виготовлений з дюраль-алюмінію, з двома двигунами, гвинти з трьома дерев’яними лопастями, поздовж стягнутими болтовими шпильками; двигуни V-образні, восьмициліндрові, на кожному двигуні – по чотири електропереривники, на кожному циліндрі – по дві свічки запалювання, уся електропроводка розміщена в сталевій сітці, усі гайки, болти, вузли з’єднання надійно зачеканені. В одному із двигунів невеличкий снаряд розбив піддон, обірвавши чотири шатуни. На піддоні виднілася заплата, мабуть, до цього літак вже отримав дірку, але долетів до бази і його заштопали. А ось в Князь-Багні літак знайшов свій кінець. Із 16 циліндрів, втративши чотири, літак спроможний був дотягнути до бази. Значить, у нього були іще якісь проблеми, можливо, в паливній системі.
Повідкручував я від уламків літака усі наявні таблички, щоб проконсультуватися у більш компетентної людини. Відкрутив побільше гайок, болтів, шурупів. Відірвав від паливних баків гумові покриття, які при попаданні на них бензину швидко розбухають і самозаклеюють пробоїни в бензобаці. Якої марки цей літак? Можливо, це «Юнкерс-88» або «Хенкель-111». Взимку, коли до багна можливо було вже доїхати, двигуни і більші частини здали на металобрухт. Оце й все, що відомо про гітлерівського бомбардувальника.
Тієї липневої ночі трапилася іще одна пригода. Між невеличким селом Плоске (біля 40 дворів) та шацьким хутором Кописта (біля 10 дворів) у вузьку горловину Прип’ятської заплави (ширина до 300 метрів, залита до 30 см водою) впав наш літак і загорівся. Спершу я думав, що це бомбардувальник, однак подальші пошуки виявили, що цей літак виконував інше завдання. Усі четверо членів екіпажу успішно вистрибнули з парашутами. Приземлення було ризикованим – на дерева. Один парашутист не вижив. Оскільки в цих місцях бродили гітлерівські підлабузники або просто бандити, копищани двох членів екіпажу, одного неживого та чотири парашути надійно заховали. Наступного дня бандити не забарилися навідатися до Кописти на пошуки пілотів, але нічого не знайшли. Четвертий, певно, вистрибнув останнім, тому відстав від своїх та вийшов до с. Плоске, далі подався на південь до заплави Тенетиска, у якій переховувалися від гітлерівців жителі сіл і хуторів Заболоття, Нудижи, Пехи, Плоске, Вілиця, Прип’ять, Крушинець. Серед мирних жителів крутилися і бандити, однак ніхто не здогадався попередити льотчика негайно покинути це місце та йти в бік Кропивників, Яревищ – назустріч партизанам. Прибули бандити, схопили бідолаху і невдовзі почувся постріл. А двох льотчиків копищани надійно переховували до приходу наших. Незабаром врятований копищанами старший лейтенант Герман Борієв на «кукурузнику» відвідав своїх рятівників, не відаючи, що бандити, причаївшись, готові в будь-яку хвилину позбавити людину життя. На щастя, все обійшлося. Після війни він довгий час листувався зі своїми рятівниками.
Взимку 1944-1945 років підлітки, граючись на льоду заплави Тенетиска, через прозорий лід побачили людину. Дорослі одразу ж здогадалися, що це був вбитий льотчик. Владні структури повинні були віддати останню шану загиблому і поховати, але про це ніхто нічого не чув.
Люди, знаючи про мою пошукову роботу та принциповість, довірили мені таємницю, вказавши на двох осіб, причетних до видачі бандитам льотчиків. Ці двоє, що показали при окупантах своє істинне обличчя, і при радянській владі пролізли в ряди КПРС та почали верховодити на свій лад. Тому і довірили мені цю таємницю, попередивши, щоб я не втягував заявників у цю темну справу. Я свою місію виконав: заявив кому слід. Однак, розуміючи, в яку безперспективну справу я їх втягую, мою заяву сприйняли з недовірою, адже необхідно було провести допит сотні свідків, щоб все-таки відшукати сміливців, які б змогли стати понятими. Тому справу закрили. А мене попередили, щоб не ліз не в своє діло. А скільки тих нерозкритих справ існує в селах! Як приклад, Хрущов у свій час розпорядився реабілітувати невинних. Справа необхідна, але ж поряд з невинними звільнялися і злочинці.
У Шацькій середній школі вчителька Надія Чеснокова очолила проведення пошукових робіт. Я заважати не став, чекав оприлюднення в пресі, але, крім вигаданих легенд, нічого не діждався. Коли Надію Володимирівну підвищили на роботі, гадали, що без неї робота затихне, але я наважився ознайомитися в Шацькій школі з пошуковим листуванням. Мене з експонатами ознайомили, а щодо листування, то до мене як колгоспника віднеслися з недовірою, чого і слід було чекати. Тоді я написав щодо Германа Борієва до Москви. Мені відповіли, що старший лейтенант воював в окремій ескадрильї повітряним стрільцем. Борієва не стало в 1972 році, тому я написав в Нальчик до його рідні. Вважаючи мене фронтовиком-однополчанином, відповів племінник. А в подальшому, дізнавшись, хто я насправді, не схотів зі мною мати діла. Коло замкнулося. Судячи з фактів, Борієв, обслуговуючи партизанів на англо-американському літаку, був списаний по хворобі чи його було поранено. Аерокомандування, не бажаючи втратити спеціаліста, оформили його стрільцем, залишивши в авіації виконувати роль по спеціальності.
Плосківець мене заінтригував, повідомивши, що знайшов від літака табличку з невідомим написом. Пообіцявши за табличку добре розрахуватися, запропонував її знайти, але все було марно.
Дещо відомо мені і про перезахоронених із всього Шацького району в братську могилу з пам’ятником «Бронзовий лейтенант з каскою в руках». Викарбувано 18 прізвищ людей, що в більшості загинули при звільненні Шацького району, та зазначено 17 невідомих військових. Викарбувано 6 прізвищ партизан, перезахоронених із Кропивників. Під номером 4 – лейтенант Желтобрюк А.М. (21.07.1943); під номером 3 – лейтенант Єрьомін І.П. (20.07.1944), перезахоронений із Гряди, знайдений його сином. З рідними партизанів Дзюбчика і Сироватка я вів листування. Під номером 10 – старший лейтенант Пронін М.С. (07.07.1944); 11 – лейтенант Перцев І.А. (18.07.1944). Ймовірно, один із них є льотчик із літака Плоске-Кописта.
Думаю, що на більшість похоронених в Шацьку їхні рідні в свій час отримали похоронки.
Віктор ГРИППА.
