Подружжя Андрія та Світлани Биків із селища Шацьк на перший погляд не відрізняється від сотень тисяч інших подружніх пар. Та коли взнати про їхню історію більше – розумієш, що батьківська любов можлива і до чужих дітей. Адже у їхній молодій сім’ї виховуються шестеро дівчат, четверо з яких знаходяться у них під опікою.
Коли завітала до оселі Світлани та Андрія – дівчатка саме вчили уроки, зручно влаштувавшись за столами і на кухні, і у вітальні. В хаті – чистота і порядок, хоч і мешкає тут 8 людей. Андрій серед них – єдиний чоловік, проте дає раду «жіночому царству».
Свою сімейну історію Світлана та Андрій починають розповідати з самого початку – одруження у 2004 році. На той момент у Світлани уже було дві свої доньки – Віка та Яна, а Андрій проживав лише з батьком (мати померла у 2002 році). Тож молоді оселилися у батьківському будинку хлопця. Та через півроку батько тяжко захворів і майже рік лежав прикутим до ліжка, доглядала його до самої смерті Світлана (чоловік на той час працював у Шацькому відділенні Любомльської МДПІ). Тож подружжя залишилося господарювати в батьківській хаті, помалу почали робити ремонт.
Але нещастя не залишали родину: спочатку померла дружина Андрієвого брата Ростислава, який проживав разом із чотирма доньками в ур. Гряда. А ще через кілька років помер і сам Ростислав. Сиротами залишилися четверо малих дітей – 13-річна Тетянка, 11-річна Аліночка, 7-річна та 8-річна Світланка і Надійка. Ця родина ще при живих батьках постійно знаходилася на обліку як неблагополучна, тож діти росли у не надто сприятливих для цього умовах, багато чого довелося їм пережити. Над ними, не роздумуючи, й оформило опікунство подружжя.
Цікавлюся у Світлани, чи важко їй далося таке рішення, бо ж одна справа – коли береш в сім’ю племінників (як от зробив Андрій), інша – чужих по крові дітей.
– Я просто знала, що рано чи пізно нам доведеться забрати дівчаток до себе, – каже Світлана. – Мені якось навіть снилося, що в нашій хаті вони живуть. Тож я була до цього готова.
Доповнив слова дружини чоловік:
– Ми не встигли приїхати з цвинтаря після похорону та увійти у хату покійного брата, як дівчата уже стояли із спакованими сумками та чекали, коли ж ми їх заберемо до себе. В той момент опікунською радою приймалося рішення про долю дітей. Та що було вирішувати, коли й так усе зрозуміло: дівчатка самі зробили вибір за дорослих. Нам залишалося тільки забрати речі та привезти дівчат додому.
Період адаптації дітей до нової сім’ї був не стільки фізично, скільки морально тяжким для усіх, але відмовлятися від дітей ні у Світлани, ні в Андрія не виникало навіть найменшої думки. З першого ж дня дівчата стали називати їх мамою і татом (Андрій є хрещеним батьком усіх чотирьох дівчаток), усіляко горнулися до них, шукаючи прихистку, батьківського тепла і любові. Не виникало особливих проблем і з їхнім вихованням: діти виявилися напрочуд слухняними. Знайшли спільну мову між собою й дві доньки Світлани та племінниці Андрія, бо ж потоваришували ще у школі (Віка та Тетяна були майже ровесниці, як і Яна та Аліна). Тож з самого початку стояли горою одна за одну. Така на диво сильна підтримка один одного дітьми додавала фізичних і духовних сил прийомним батькам, розуміння того, що зробили у своєму житті правильний вибір. Через кілька місяців після того, як забрали дівчат, Світлана змушена була покинути роботу завідуючої магазину, бо ж потрібно було багато часу приділяти вихованню дітей. Безмежно вдячна жінка першій вчительці Світлани Людмилі Трохимівні Зуб, заслуги якої у вихованні та навчанні дитини важко переоцінити. Спільними зусиллями дитина помалу адаптувалася у шкільному колективі.
– Я б ніколи собі не пробачила, якби дітей віддали комусь іншому чи відправили б у інтернат – зізнається Світлана. – Проте найважче позаду, дівчатка ростуть, потрібно дбати і про їхнє майбутнє.
З самого початку Світлана та Андрій не робили різниці між дівчатами, не ділили їх на своїх та прийомних. А вже тепер, коли минуло п’ять років, важко навіть визначити, де чиї діти: усі вони так стали схожі на своїх теперішніх батьків!
– Іноді я помічаю, що дівчата починають переймати якісь мої жести та звички, – і Світлана називає, що ж такого свого помітила у дівчатах, а потім, звертаючись до чоловіка, каже: «Все більше ми бачимо себе у своїх дітях, як у дзеркалі, здається, що й ми разом з ними якось молодіємо. Скажу більше: діти нас надихають!».
Набагато легше подружжю стало справлятися з дітьми тепер, коли ті підросли. Та й Світлана зізнається, що шістьом дітям їй легше дати раду, ніж двом, як було раніше. Кожна з дівчат знає свої обов’язки, всі привчені до порядку. Доньки мають звичку самостійно виконувати домашні завдання, і лише якщо не знають – просять допомоги у тата, який добре знає математику, та мами, котра більш розуміється на гуманітарних науках. Разом звикли виконувати й різну домашню роботу – прибирати, допомагати в городі, незмінними помічницями стали для Світлани й на кухні. Тож встигають зробити за день все, що запланують.
Уже тепер дбають чоловік та дружина про майбутнє дітей. Найстарша Віка навчається на першому курсі Східноєвропейського національного університету – буде психологом (тому лише її одну не застала вдома). Цього року до вишів пробуватиме вступати Тетяна, в цьому родина сподівається на пільги, гарантовані державою дітям-сиротам, бо ж двох студенток на платній основі буде важко витягувати фінансово. Через рік обиратиме виш для вступу теперішня десятикласниця Аліна, ще за рік – Яна. Останні дві мріють про форму міліціонерів, тому хочуть вступити до столичного закладу.
На запитання, як же багатодітна родина фінансово витримує таке навантаження, Світлана відповідає, що на ту допомогу, яку платить держава, прожити було б важкувато. Тож родина, зважаючи на близькість розташування батьківського будинку дівчат до озера Світязь, облаштувала там кімнати для відпочивальників (до речі, ця земельна ділянка була одразу оформлена на чотирьох дівчат у спільну сумісну власність). А влітку останніми роками господарювати у двох будинках мамі допомагають і доньки.
Звісно, потрібно віддати належне Світлані та Андрію за їхнє рішення взяти до себе дітей, бо розумію, що не кожна подружня пара може наважитися на такий відповідальний крок. Вірю, що їхній вибір надихне ще когось на подібний вчинок, бо ця історія доводить: чужих дітей не буває!
Віта ШЕПЕЛЯ.