Щодня вони чують “мамо” й “тату” від шістьох дітей

Подружжя Андрія та Світлани Биків із селища Шацьк на пер­ший погляд не відрізняється від сотень тисяч інших подружніх пар. Та коли взнати про їхню історію більше – розумієш, що батьківська лю­бов можлива і до чужих дітей. Адже у їхній молодій сім’ї ви­ховуються шестеро дівчат, четверо з яких знаходяться у них під опікою.

Коли завітала до оселі Світлани та Андрія – дівчатка саме вчили уроки, зручно влаштувавшись за столами і на кухні, і у ві­­т­альні. В хаті – чистота і порядок, хоч і мешкає тут 8 людей. Анд­­рій серед них – єдиний чоловік, проте дає раду «жіночому царству».

Свою сімейну історію Світлана та Андрій починають розпові­дати з самого початку – одруження у 2004 році. На той момент у Світ­лани уже було дві свої доньки – Віка та Яна, а Андрій проживав лише з батьком (мати померла у 2002 році). Тож молоді осе­лилися у батьківському будинку хлопця. Та через півроку батько тяжко захворів і майже рік лежав прикутим до ліжка, доглядала його до самої смерті Світлана (чоловік на той час працював у Ша­цькому відділенні Любомльської МДПІ). Тож подружжя за­лишилося господарювати в батьківській хаті, помалу почали робити ре­монт.

Але нещастя не залишали родину: спочатку померла дружина Анд­рієвого брата Ростислава, який проживав разом із чотирма доньками в ур. Гряда. А ще через кілька років помер і сам Рос­тислав. Сиротами залишилися четверо малих дітей – 13-річна Те­­тянка, 11-річна Аліночка, 7-річна та 8-річна Світланка і Надійка. Ця родина ще при живих батьках постійно знаходилася на обліку як неблагополучна, тож діти росли у не надто сприятливих для цьо­го умовах, багато чого довелося їм пережити. Над ними, не роз­­ду­муючи, й оформило опікунство подружжя.

Цікавлюся у Світлани, чи важко їй далося таке рішення, бо ж одна справа – коли береш в сім’ю племінників (як от зробив Андрій), інша – чужих по крові дітей.

– Я просто знала, що рано чи пізно нам доведеться забрати дів­чаток до себе, – каже Світлана. – Мені якось навіть снилося, що в нашій хаті вони живуть. Тож я була до цього готова.

Доповнив слова дружини чоловік:

– Ми не встигли приїхати з цвинтаря після похорону та увійти у хату покійного брата, як дівчата уже стояли із спакованими сум­ками та чекали, коли ж ми їх заберемо до себе. В той момент опі­кунською радою приймалося рішення про долю дітей. Та що було вирішувати, коли й так усе зрозуміло: дівчатка самі зро­­били вибір за дорослих. Нам залишалося тільки забрати речі та привезти дівчат додому.

Період адаптації дітей до нової сім’ї був не стільки фізично, скі­льки морально тяжким для усіх, але відмовлятися від дітей ні у Світлани, ні в Андрія не виникало навіть найменшої думки. З пер­шого ж дня дівчата стали називати їх мамою і татом (Андрій є хрещеним батьком усіх чотирьох дівчаток), усіляко горнулися до них, шукаючи прихистку, батьківського тепла і любові. Не виникало особливих проблем і з їхнім вихованням: діти виявилися напрочуд слухняними. Знайшли спільну мову між собою й дві доньки Світ­лани та племінниці Андрія, бо ж потоваришували ще у школі (Віка та Тетяна були майже ровесниці, як і Яна та Аліна). Тож з самого по­чатку стояли горою одна за одну. Така на диво сильна підт­римка один одного дітьми додавала фізичних і духовних сил при­йомним батькам, розуміння того, що зробили у своєму житті пра­вильний вибір. Через кілька місяців після того, як забрали дівчат, Світ­лана змушена була покинути роботу завідуючої магазину, бо ж потрібно було багато часу приді­ляти вихованню дітей. Безмежно вдячна жінка пер­шій вчительці Світлани Людмилі Трохимівні Зуб, зас­луги якої у вихованні та навчанні дитини важко пе­реоцінити. Спільними зусиллями дитина помалу адап­тувалася у шкільному колективі.

– Я б ніколи собі не пробачила, якби дітей віддали комусь іншому чи відправили б у інтернат – зіз­нається Світлана. – Проте найважче позаду, дів­чатка ростуть, потрібно дбати і про їхнє майбутнє.

З самого початку Світлана та Андрій не робили різниці між дівчатами, не ділили їх на своїх та при­йомних. А вже тепер, коли минуло п’ять років, важко навіть визначити, де чиї діти: усі вони так стали схожі на своїх теперішніх батьків!

– Іноді я помічаю, що дівчата починають перей­мати якісь мої жести та звички, – і Світлана називає, що ж такого свого помітила у дівчатах, а потім, звер­­таючись до чоловіка, каже: «Все більше ми ба­чимо себе у своїх дітях, як у дзеркалі, здається, що й ми разом з ними якось молодіємо. Скажу більше: діти нас надихають!».

Набагато легше подружжю стало справлятися з дітьми тепер, коли ті підросли. Та й Світлана зіз­нається, що шістьом дітям їй легше дати раду, ніж двом, як було раніше. Кожна з дівчат знає свої обов’язки, всі привчені до порядку. Доньки мають звичку са­мостійно виконувати домашні завдання, і лише якщо не знають – просять допомоги у тата, який добре знає математику, та мами, котра більш ро­зу­міється на гуманітарних науках. Разом звикли ви­конувати й різну домашню роботу – прибирати, допомагати в городі, незмінними помічницями стали для Світлани й на кухні. Тож встигають зробити за день все, що запланують.

Уже тепер дбають чоловік та дружина про майбутнє дітей. Найстарша Віка навчається на першому курсі Східноєв­ро­пей­ського національного університету – буде пси­хо­логом (тому лише її одну не застала вдома). Цього року до вишів пробуватиме вступати Тетяна, в цьому ро­дина сподівається на пільги, га­ран­товані державою дітям-си­ротам, бо ж двох студенток на платній основі буде важко витя­гу­вати фінансово. Через рік обиратиме виш для вступу те­перішня десятикласниця Аліна, ще за рік – Яна. Останні дві мріють про форму міліціонерів, тому хочуть вступити до столичного закладу.

На запитання, як же багатодітна родина фінансово витримує таке навантаження, Світлана відповідає, що на ту допомогу, яку пла­тить держава, прожити було б важкувато. Тож родина, зва­жаючи на близькість розташування батьківського будинку дівчат до озера Світязь, облаштувала там кімнати для відпочивальників (до речі, ця земельна ділянка була одразу оформлена на чотирьох дів­чат у спільну сумісну власність). А влітку останніми роками господарювати у двох будинках мамі допомагають і доньки.

Звісно, потрібно віддати належне Світлані та Андрію за їхнє рішення взяти до себе дітей, бо розумію, що не кожна подружня пара може наважитися на такий відповідальний крок. Вірю, що їхній вибір надихне ще когось на подібний вчинок, бо ця історія до­­водить: чужих дітей не буває!

Віта ШЕПЕЛЯ.