Збирання полуниць на польських плантаціях українські заробітчани вважають найважчою роботою. Пройшовши 16-денне бойове хрещення на пекельних полях трускавки, я, незважаючи на попечені хімією і сонцем руки, мішки під очима, біль у спині і колінах, а після повернення додому – ще й кошмарні сни, відчула гордість за себе і свій працьовитий народ. «Русскій тільки піє вудку, а українець працює», – не раз доводилося чути від польського пана. І на Америку працює, і Європу піднімає, і Росію розбудовує. От тільки вдома він – сирота сиротою: і Україна-ненька не пригорне, і закон-батько не підтримає, і в братів та сестер хата скраю…
Але то вже лірика. Розкисати не можна, як і сидіти склавши руки, бо хоч у країні криза, утім, діти мають бути вдягнені і нагодовані. Молебень у храмі перед початком всякої доброї справи – і страх перед незвіданим зник, натомість з’явилася віра у власні сили. До хазяйського дому в гміні Пулави Люблінського воєводства ми під’їхали вже поночі, так що знамениту красу тамтешніх пейзажів оглядали вже на зворотному шляху: повноводну річку Віслу, мальовничі пагорби і неозорі фруктово-ягідні поля. Традиція вирощування полуниць у гміні Пулави має, до речі, більше як столітню історію. Цією соковитою ягодою там засаджено 400 гектарів місцевих полів. І працюють на них у період полоття і збирання переважно українці.
Підйом щоранку – о 6.00, у спеку – о 5.00 год. Після легкого сніданку (кава з канапками) бригада завантажувалася у причіп трактора чи в мікроавтобус – і в поле, розміщене за кілька кілометрів від дому. Працювали до 10.00, далі 15 хвилин перепочивали і пили чай із пиріжками (по-польськи дрожжувками). Сигналом до початку роботи ставала популярна місцева приказка «Д…пу до гури і юж до пшоду» (попу догори і вперед). Спершу працювали нагнутими, потім навприсядки, а під кінець робочого дня (19.00 год.) вже рачкували коліньми. Кожен мав наповнювати за день до 100 і більше луб’янок (одна вміщувала 2 кг 200 г ягід). Це при тому, що цьогорічний врожай полуниць не дуже хороший. Так склалося, що хазяйка, на сім’ю якої ми працювали, пішла від чоловіка, так що на плечі жінок нашої бригади ліг і обов’язок приготування їжі. Після сьомої вечора тільки й вистачало сил на годину стояння біля плити, вечерю і гігієнічні процедури. О пів на десяту змучені заробітчани зазвичай уже спали.
Перші три дні були схожі на каторгу. Боліло усе тіло. Працювали і в дощ, і в спеку. Хазяйка, попри те, що втекла з дому із коханцем, щодня приходила в поле рвати трускавку. Коли починається сезон збору ягід – у полі і старі, і малі. «Двома руками рви, пані, двома!», – робила мені зауваження. Вона сама працювала, як з мотором, бо змалку втягнута в цю роботу. Розповідала, що і вагітною рвала полуниці, і хворою, і дітей малих у поле брала. За тиждень такої натужної роботи для мене втратило сенс усе, чим жила до заробітків: політика, свіжа газета, гарна книга. Перетворювалася на робочу худобу, котра працювала, їла і спала. Постійний біль у спині і ногах згодом притупився, став звичним. Зціпивши зуби, відпрацьовувала по 12-13 годин щодня, повторюючи в умі слова «Це все коли-небудь скінчиться…». Ніяких вихідних ні в суботу, ні в неділю, ні на Святу Трійцю. Зітхали з полегшенням тоді, коли хазяїн не відправляв нас у поле, а наказував відривати хвостики від зібраних полуниць (скубать огоньки) – такі ягоди вартували на скупі (пункті прийому) вдвічі дорожче. Працювали з ножем, натираючи на руках мозолі, проте були щасливі, що наші спини випрямлені.
Через те, що не було кому готувати обіди, платили нам за годину роботи на 1 злотого більше, як іншим заробітчанам. Правда, продуктами пан забезпечував справно. Постійно мали в холодильнику м’ясо, фарш, ковбасу, молоко, сметану, масло (спред), свіжі овочі, також чай, каву, крупи, макарони. Хазяї були власниками міні-пекарні, тому на нашому столі завжди було багато хліба, булочок і піци. Інколи пан привозив з магазину для чоловіків пиво, а для жінок морозиво – це було маленьке свято. Самі ж поляки полюбляли ласувати українськими цукерками і курити наші чи білоруські цигарки. До речі, у Польщі майже всі курять і особливо непривабливий вигляд мають жінки з цигарками в зубах. Якщо у поляків нема грошей на тютюнові вироби (вони в сусідній країні дорогі), то стараються придбати станок, який крутить з тютюну самокрутки.
В господарстві пана багато техніки: легкових машин, мікроавтобусів, тракторів. Її там не надто бережуть, бо дешева, а вартість сільськогосподарської техніки компенсує Євросоюз (унія). Якщо старий транспорт виходить з ладу, купують новий. Механізовано майже всі сільськогосподарські роботи, навіть садіння полуниць. Була свідком того, як трактор на сусідній ділянці скосив сіно, за кілька днів підворушив його і вже готовий сухий корм зібрав з поля і попакував у тюки. Відразу уявила собі, яких надлюдських зусиль вартує цей комплекс робіт нашим селянам, які все роблять вручну. За оброблені поля і зібрані врожаї Євросоюз сплачує сільським фермерам значні суми дотацій. Навіть якщо неврожай овочів, фруктів чи злаків, виплати з Європи покривають усі витрати польських господарів. Пан, у якого ми працювали, за 2 роки побудував синові будинок.
Поляки досить ощадливі в їжі, економлять воду, яка в них дорога (коли ми в спеку поливали зі шланга собі ноги, хазяї дуже сердилися), не скликають додому гостей. Не такі заздрісні і нахабні, як українці. «Українець за злотого пса в Україну пожене», – любила повторювати хазяйка, яка за десятки літ добре вивчила наших співвітчизників. Гостювала вона і в Україні, дивуючись відзначенню помпезних днів народжень на фоні загальної бідності. Не дуже до смаку їй наші надто калорійні страви і їх велика кількість. Казала, що хоч більшість українок – жирні кабани, проте працюють справно.
Молодший син хазяїв помаленьку долучається до роботи в полі, в господарстві (обробляють гектари полів, тримають до 10 свиней, яких годують залишками хліба на пекарні; здають вже вгодованих, натомість м’ясо для власного споживання купують). Утім, сільська круговерть без жодної просвітньої години його не дуже влаштовує. На травень наступного року запланував поїздку у Голландію, де заробітки кращі, як вдома. Заробітчанам, які вирощують тюльпани, там платять до 10 євро за годину.
…За кілька днів до закінчення роботи нам дозволили поїхати на трускавкове свято до м. Пулави. Такі імпрези є традиційними, ними щорічно завершується полуничний сезон. Багато трускавок, багато мови про них, народні промисли, атракціони для дітей, виступи творчих колективів – польські свята схожі до українських. Не хочу образити поляків, але від виступів безголосих вокалістів і монотонних довготривалих танців ми стали позіхати і засинати. А ще далася взнаки втома. Її, правда, як рукою зняло, коли побачили людей у вишиванках і з синьо-жовтим прапором. «Слава Україні!» – не втрималися, щоб не привітати земляків. «Героям слава!» – усміхнулася нам жінка в українському національному костюмі, що прямувала з прапором до сцени. Тим часом почули за спинами рідну мову, а вже за хвилину знайомилися з водієм, який привіз творчий колектив з Волині на польське свято. Поговорили про події в Україні, почули останні новини – саме цими днями сепаратисти збили над Луганськом український літак ІЛ-76, і українці оплакували жертв трагедії. Ми остаточно прогнали від себе дрімоту тоді, коли вийшов на сцену легендарний «Колос» – заслужений народний ансамбль пісні і танцю з селища Торчин на чолі зі своїм знаменитим художнім керівником Олександром Огородником. Ех! Аж дух перехопило від почутого й побаченого, а ще такого рідного. Під час виконання «Колосом» пісні «Гей, соколи!» разом з учасниками ансамблю співав стоячи весь стадіон.
…За кілька днів я вже збиралася додому. Хазяїн дякував за роботу і запрошував неодмінно приїжджати на другий рік. Напевно, так і зроблю.
Марина ОЗЕРНА.
