Кохання, яке колись мені здавалось найщирішим у світі. Пройшло багато років з того часу, коли вперше я тебе побачив. Твої волошкові очі, волосся, що розвіювалось за вітром, і усмішка – все це зачарувало мене на все життя. Пишу тобі листа, хоча ні. Скоріш не листа, а прощальну записку, таку, як ти колись написала мені, і пішла, не давши змоги все змінити.
Я не можу забути нашу першу зустріч. Пам’ятаєш? Теплий літній вечір. Ніжний вітерець гойдає дерева, червоне сонце, що лягає спати за обрій. Ти сиділа на березі і замріяно дивилась у небо, неначе дикий птах зі щілинок клітки, який хоче на волю. Коли я підійшов, ти повільно перевела погляд на мене, а потім знову на небо. Як онімілий, я не міг промовити ані слова. Ти піднялася і хотіла вже іти, але я встиг сказати: «Можна ми ще зустрінемось?». Ти пішла, не давши відповіді на моє питання.
Вдруге я побачив тебе на тому ж місці. Ти сиділа, так само замріяна, і дивилась на небо. Зірвавши маленьку квітку, що росла поряд, я підійшов і подарував її тобі. Після цього моменту ми не розлучались ні на мить. Кожну годину і хвилину ми були разом. Все було, як у казці: квіти, подарунки, щастя…
Але не довго продовжувалась наша казка. Час летів. Усього якийсь рік. Потім ти почала віддалятись від мене. Не знаю, чому. Я виконував усі твої забаганки. Присвячував тобі весь свій час… Я думав, ми кохаємо одне одного. Але, як згодом з’ясувалось, кохав тільки я.
Коли одного вечора я повертався від брата додому, на порозі побачив записку, де було лише кілька рядків: «Вибач, що не змогла сказати тобі в очі. Зрозумій, якщо зможеш, нам краще не бути разом. Я тебе більше не люблю. Будь щасливий!!!!!!!!!!».
Чому я оживляю спогади, чому пишу це все зараз? Цю неприкаяну записку чи то лист, адресований тобі. Сам не знаю. А, певно, тому, що не згасли почуття, що я ще й досі кохаю. На тебе не тримаю зла, тебе ні в чому не звинувачую. А сам… чесно собі зізнався: так більше нікого і не покохав…
Микола СИРОТЮК.
