Головна Цікаво Урок патріотизму від героя

Урок патріотизму від героя

3207

Справжній урок патріотизму, мужності, жертовної любові до України відбувся днями в ЗОШ І-ІІІ ст. смт Шацьк. Перед стар­шо­класниками свою історію бо­ротьби за правду, за цілісність і незалежність країни, в якій про­живає, розповів шачанин Сер­гій Мокренко. Дітям, які зус­трі­чали героя (до речі, майже свого однолітка – Сергієві всьо­го 21 рік) стоячи й оплесками, згодом у буквальному сенсі пе­ре­хоплювало дух від почутого. Адже йшлося про Майдан, участь у війні на Донбасі, багатоденний вихід із створеного терорис­та­ми котла під Іловайськом і на­віть поранення.

На Майдані Сергій разом з усіма свідомими українцями без­страшно творив Революцію гідності. Не губився в останніх рядах, був лише на передовій, тому постраждав, отримавши контузію, коли поруч вибухнула світлошумова граната. Це, по суті, і врятувало його від мож­ливих сумних наслідків у близь­кому майбутньому, бо че­рез кі­ль­ка днів почався штурм Май­дану і розстріл снайперами акти­вістів. Навесні Сергій почав готуватися до поїздки в Крим, з блискавичною швидкістю оку­по­ваний «зеленими чоло­віч­ка­ми» з Росії. Захищати українську територію півострова не дове­лося, бо керівництво держави не мало рішучого наміру цього робити і не давало відповідного наказу. Щойно терористи разом із російськими найманцями по­чали захоплення населених пун­­ктів Донбасу, як Сергій Мок­рен­ко разом з двома друзями (один з них, на жаль, загинув), прой­шовши навчання, відпра­вився на війну. АТО для нього розпоча­лася з блокпоста на кор­доні До­не­цької і Дніпропет­ров­ської облас­тей, знайомства з побрати­ма­ми, міцної чоловічої друж­би з бій­цем на прізвисько Добрий. До речі, у підрозділах «Правого сек­тору», в складі одно­го з яких був і Сергій, не прийнято називати власних справжніх імен. Тому там сол­дати не пред’являють своїх пас­портів і воюють навіть 16-річні хлопці. Сергій тепер шко­дує, що взяв на війну пас­порта – він там згорів.

Далі був сумнозвісний Іло­вайськ. Через кілька днів після прибуття до міста українські вій­ськові, в тому числі і 40-й ба­тальйон «Кривбас», до якого бу­ли прикомандировані бійці «Пра­вого сектору», були ото­че­ні ворогом. У надскладній воєн­ній ситуації, коли на відчайдуш­ний крик командирів про допо­могу військове керівництво не реагувало, кожен солдат пока­зав своє істинне обличчя. Зня­ли маску ті, хто перебував на вій­ні за гроші, хто мав невга­мов­не бажання вбивати (у та­ких воно зазвичай зникало після пер­шого ж бою), в кого під час най­меншої небезпеки почина­лася паніка. Через тиждень ко­ман­ду­вання повідомило бійцям про коридор, яким їх терористи на­чебто мали випустити. Бага­то хто повірив у поступку во­ро­га, про­те виявилося, що да­рем­но. Двокілометрова коло­на укра­їн­ської бронетехніки, 1 500 сол­датів намагалися прорва­тися з подвійного кільця ото­чення, як не­очікувано потрапи­ли під по­туж­ний обстріл.

Ми їхали в таблетці – це такий легковик, пофарбований у камуфляж, що слугував нам за «швидку допомогу». Повискаку­вали з нього і почали відстрі­лю­ва­тися. На наших очах розлі­та­ється на шматки танк, отри­мують поранення побратими, яких підбираємо і їдемо далі. Знову засада і знову відстрілю­ємося… – згадує той страшний час Сергій.

Саме тоді він отримав пора­нення: 5 осколків від пострілу з гранатомета потрапило в облич­чя, 2 – в око, 1 – у шию. Було ба­гато крові, проте солдат по­ду­мав, що це подряпини і просто заклеїв їх пластирем. Виходили з оточення полями, селами, пе­ре­ходили вночі річку, перехо­ву­валися від російських банд­формувань. За добу солдати проходили до 32 км. Не всі, прав­да, зголосилися ціле­спря­мо­ва­но рухатися до контрольо­ва­них українськими військо­вими тери­торій. Були такі розвідники, які сказали: «А ми краще в полон здамося» і лишилися в одному з сіл. Їхня доля Сергієві невідома. Хоча одна історія з передової, яку розповів наш земляк, красномовно свідчить про те, що ро­б­лять терористи із тими, хто зда­ється в полон:

– В селі один з наших вийшов до сепаратистів і сказав, що здається. У відповідь – авто­мат­на черга і фраза «Ти ж на­ших убивав!».

Приємно, каже Сергій, що не всі жителі Донбасу – сепара­тисти. Прихильники єдиної Укра­їни привітно зустрічали солда­тів, приносили їм харчі, воду. Ко­ли вдалося, нарешті, зв’язатися з розвідкою «Правого сектору», по бійців приїхав транспорт. Від­везли їх на базу, надали необ­хідну допомогу пораненим, дали можливість трохи перепочити. Після того, як бійці відзвітували лідеру «Правого сектору» Дмит­ру Ярошу і дали прес-конфе­рен­цію журналістам, поранений Сергій поїхав додому.

Батькам, щоб не хвилюва­ли­ся, Сергій донедавна не розпо­відав про те, що брав участь в АТО, що отримав множинні оско­­л­­кові поранення. Побрати­ми дос­тавили його в обласну лі­кар­ню м. Луцьк, де лікарі опера­тив­но встановили Сергієві діаг­ноз, повитягали з тіла осколки і, го­ловне, провели операцію із за­міни кришталика ока, в якому застряг уламок заліза, на штуч­ний. Зір відновлено, рани під­ліковано – у такому вигляді мож­на і батькам показатися. В Ша­цьку Сергій погостював у рід­них (хлопець після закінчення школи мешкає в м. Любомль), поновив паспорта, що згорів на війні, і на запрошення заступ­ника дирек­тора з виховної роботи ЗОШ І-ІІІ ст. смт Шацьк Анни Вітрук по­бував у школі.

…Школярі, затамувавши по­дих, уважно слухали розпо­відь солдата-земляка. Коли потому задавали йому питання, відчу­валося, що вони слідкують за інформацією про війну на Сході, знають про останні події на передовій і щиро вболівають за долю України.

– Я воюю тому, що люблю свою країну, її людей, люблю українську мову. Вірю, що ми пе­реможемо, бо на нашому боці правда. Вам, школярам, бажаю рости справжніми патріота­ми, плекати і примножувати все українське. Бо Україна, як ма­ма, в нас одна, – підсумував свою розповідь Сергій.

На згадку про зустріч учні по­дарували героєві-патріоту ікону Божої Матері, щоб берегла його в час небезпеки і вела по життю лише стежками миру і добра.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.