Справжній урок патріотизму, мужності, жертовної любові до України відбувся днями в ЗОШ І-ІІІ ст. смт Шацьк. Перед старшокласниками свою історію боротьби за правду, за цілісність і незалежність країни, в якій проживає, розповів шачанин Сергій Мокренко. Дітям, які зустрічали героя (до речі, майже свого однолітка – Сергієві всього 21 рік) стоячи й оплесками, згодом у буквальному сенсі перехоплювало дух від почутого. Адже йшлося про Майдан, участь у війні на Донбасі, багатоденний вихід із створеного терористами котла під Іловайськом і навіть поранення.
На Майдані Сергій разом з усіма свідомими українцями безстрашно творив Революцію гідності. Не губився в останніх рядах, був лише на передовій, тому постраждав, отримавши контузію, коли поруч вибухнула світлошумова граната. Це, по суті, і врятувало його від можливих сумних наслідків у близькому майбутньому, бо через кілька днів почався штурм Майдану і розстріл снайперами активістів. Навесні Сергій почав готуватися до поїздки в Крим, з блискавичною швидкістю окупований «зеленими чоловічками» з Росії. Захищати українську територію півострова не довелося, бо керівництво держави не мало рішучого наміру цього робити і не давало відповідного наказу. Щойно терористи разом із російськими найманцями почали захоплення населених пунктів Донбасу, як Сергій Мокренко разом з двома друзями (один з них, на жаль, загинув), пройшовши навчання, відправився на війну. АТО для нього розпочалася з блокпоста на кордоні Донецької і Дніпропетровської областей, знайомства з побратимами, міцної чоловічої дружби з бійцем на прізвисько Добрий. До речі, у підрозділах «Правого сектору», в складі одного з яких був і Сергій, не прийнято називати власних справжніх імен. Тому там солдати не пред’являють своїх паспортів і воюють навіть 16-річні хлопці. Сергій тепер шкодує, що взяв на війну паспорта – він там згорів.
Далі був сумнозвісний Іловайськ. Через кілька днів після прибуття до міста українські військові, в тому числі і 40-й батальйон «Кривбас», до якого були прикомандировані бійці «Правого сектору», були оточені ворогом. У надскладній воєнній ситуації, коли на відчайдушний крик командирів про допомогу військове керівництво не реагувало, кожен солдат показав своє істинне обличчя. Зняли маску ті, хто перебував на війні за гроші, хто мав невгамовне бажання вбивати (у таких воно зазвичай зникало після першого ж бою), в кого під час найменшої небезпеки починалася паніка. Через тиждень командування повідомило бійцям про коридор, яким їх терористи начебто мали випустити. Багато хто повірив у поступку ворога, проте виявилося, що даремно. Двокілометрова колона української бронетехніки, 1 500 солдатів намагалися прорватися з подвійного кільця оточення, як неочікувано потрапили під потужний обстріл.
– Ми їхали в таблетці – це такий легковик, пофарбований у камуфляж, що слугував нам за «швидку допомогу». Повискакували з нього і почали відстрілюватися. На наших очах розлітається на шматки танк, отримують поранення побратими, яких підбираємо і їдемо далі. Знову засада і знову відстрілюємося… – згадує той страшний час Сергій.
Саме тоді він отримав поранення: 5 осколків від пострілу з гранатомета потрапило в обличчя, 2 – в око, 1 – у шию. Було багато крові, проте солдат подумав, що це подряпини і просто заклеїв їх пластирем. Виходили з оточення полями, селами, переходили вночі річку, переховувалися від російських бандформувань. За добу солдати проходили до 32 км. Не всі, правда, зголосилися цілеспрямовано рухатися до контрольованих українськими військовими територій. Були такі розвідники, які сказали: «А ми краще в полон здамося» і лишилися в одному з сіл. Їхня доля Сергієві невідома. Хоча одна історія з передової, яку розповів наш земляк, красномовно свідчить про те, що роблять терористи із тими, хто здається в полон:
– В селі один з наших вийшов до сепаратистів і сказав, що здається. У відповідь – автоматна черга і фраза «Ти ж наших убивав!».
Приємно, каже Сергій, що не всі жителі Донбасу – сепаратисти. Прихильники єдиної України привітно зустрічали солдатів, приносили їм харчі, воду. Коли вдалося, нарешті, зв’язатися з розвідкою «Правого сектору», по бійців приїхав транспорт. Відвезли їх на базу, надали необхідну допомогу пораненим, дали можливість трохи перепочити. Після того, як бійці відзвітували лідеру «Правого сектору» Дмитру Ярошу і дали прес-конференцію журналістам, поранений Сергій поїхав додому.
Батькам, щоб не хвилювалися, Сергій донедавна не розповідав про те, що брав участь в АТО, що отримав множинні осколкові поранення. Побратими доставили його в обласну лікарню м. Луцьк, де лікарі оперативно встановили Сергієві діагноз, повитягали з тіла осколки і, головне, провели операцію із заміни кришталика ока, в якому застряг уламок заліза, на штучний. Зір відновлено, рани підліковано – у такому вигляді можна і батькам показатися. В Шацьку Сергій погостював у рідних (хлопець після закінчення школи мешкає в м. Любомль), поновив паспорта, що згорів на війні, і на запрошення заступника директора з виховної роботи ЗОШ І-ІІІ ст. смт Шацьк Анни Вітрук побував у школі.
…Школярі, затамувавши подих, уважно слухали розповідь солдата-земляка. Коли потому задавали йому питання, відчувалося, що вони слідкують за інформацією про війну на Сході, знають про останні події на передовій і щиро вболівають за долю України.
– Я воюю тому, що люблю свою країну, її людей, люблю українську мову. Вірю, що ми переможемо, бо на нашому боці правда. Вам, школярам, бажаю рости справжніми патріотами, плекати і примножувати все українське. Бо Україна, як мама, в нас одна, – підсумував свою розповідь Сергій.
На згадку про зустріч учні подарували героєві-патріоту ікону Божої Матері, щоб берегла його в час небезпеки і вела по життю лише стежками миру і добра.
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
