Головна Економіка Поверніть шачанам Люцимер, той, яким він був до проекту!

Поверніть шачанам Люцимер, той, яким він був до проекту!

1843

«Шачани, якщо мають ба­жання покупатися, залежно від обставин обирають чистоту Сві­тязя, тишу Соминця і Кара­синця або ж близькість до Ве­ликого Чорного і Люцимера. Я найчастіше обираю Люцимер. Не лише за те, що водойма розташована за кількасот мет­рів від мого будинку, а й за величне водне плесо (Люцимер – третє за величиною озеро в Шацькому національному при­родному парку після Світязя і Пулемецького); за відсутність у воді ям і безпечний відпо­чинок для дітей…», – такими словами рік тому починався мій матеріал у районній газеті, в якому я освідчувалася в лю­бові «своєму» озеру. Залиті сонцем галявини з квітами мар­гаритками, поодинокі дерева, що в спеку дарували прохо­лоду; високі озерні береги. За тепе­рішньою територією Ша­цького КП «Будинко­управлін­ня» був ошатний парк, якому не виста­чало всього-на-всього кількох лавочок та урн для сміт­тя. Природний вигляд прибе­режної смуги озера Люцимер цілком влаштовував і мешкан­ців най­ближчих житлових квар­талів, і приїжджих відпочи­ва­льників. Декілька років тому члени гро­мадської організації «Добро­вільне об’єднання» ви­рішили облагородити це місце відпо­чинку. Гарна ідея, нічого не ска­жеш. «… Відкриту прибе­реж­ну місцевість встелили піском, встановили лавочки, перео­дя­гальні, металеві урни для сміт­тя і навіть туалети; викопали канали, через які спорудили місточки. Настільки благо­ус­тро­єною люцимерська зона від­починку не була ніколи. Прикро одне: все, що не було забе­то­новане, в тому числі і туа­лети, з пляжу вкрали. Решта у викри­вленому, погнутому і напів­зру­й­нованому вигляді ще жи­вотіє», – так було торік. На сьо­годні більш-менш при­дат­ною для відпочинку залишилася ті­льки територія пляжу – вздовж дороги Шацьк-Вілиця. Місце­вість, що примикає до парку і останніх житлових будинків вулиці Шевченка, пе­ретво­рилася на непрохідні хащі: густі зарослі кущів і бур’янів – зав­вишки з людину, непокошені береги ровів, відсутність дос­тупу до озера. А ще – вужі під ногами, на яких щоразу ризикуєш наступити, і, зрештою, компанії п’яниць і наркоманів, що розко­шують у цих нетрях…

З відкриттям сезону купання я зі своїми дітьми оминаю цю, можна сказати, мертву і непри­датну для відпочинку територію. А як бути тим людям, обійстя яких примикає до озера? Влітку вони брали з нього воду для поливу городів, купалися, зас­магали, водили до мальовничого берега своїх гостей, смажили шашлики. Озеро було частинкою їхнього життя. Тепер бідкаються, що двометрова стіна буйного памолоддя перекрила їм доступ до Люцимера, що на пляжі не можна лишити без нагляду дітей, бо кругом глибокі рови (якось там мало не втопився малюк), а одну з канав проектанти вза­галі з’єднали зі ставком на люд­ському городі, після чого його регулярно затоплювало. І най­гірше: що неможливо знайти відповідальних за цю кричущу безгосподарність.

Петро Сидорук, голова гро­мадської організації «Добро­вільне об’єднання», свого часу працював разом з хлопцями-ентузіастами над реалізацією проекту перетворення прибе­режної смуги озера на гарний рекреаційний пункт.

До роботи були залучені як члени нашої організації, так і пра­цівники Шацького націона­льного природного парку, спон­со­ри і волонтери. Всі разом зробили немало: вирізали старі дерева, вирубали чагарники, спалили старе гілля, в парку встановили лавочки й урни, на пляжі – ще й переодягальні. До речі, канави ми прокопали для того, щоб отримати пісок для пляжу. Має­мо всі документи про викорис­тання коштів, а також підтвер­дження того, що профінан­сований Євросоюзом проект на сьогодні успішно завершено. Такого пункту, як догляд за бла­гоустроєною територією прибе­режної смуги озера, в проекті не було. Це, швидше за все, є обо­в’язком се­лищної ради і кому­нального під­приємства, – роз­повів про хід проекту Петро Сидорук.

Телефоную в селищну раду. Зі слів Миколи Боярчука, в.о. Шацького селищного голови, територія поблизу озера дійсно має впорядковуватися за кошти селищної ради:

– Про цю проблему знаю. Оптимальним варіантом було б покропити хащі спеціальним хі­мічним розчином, але бли­зь­кість до озера робить цей ва­рі­ант неможливим. З чагар­ника­ми потрібно боротися пос­тійно, відповідно вкладаючи кош­ти в сокири, бензопили, пальне, за­робітну плату робіт­никам. На даний час у бюджеті селищної ради гроші на це не закладені. Думаю, найближчим часом ми з групою депутатів селищної ради оглянемо цю те­риторію, аби спланувати свої подальші дії, а в майбутньому передбачити кошти на її впо­рядкування.

Утім, як виявилося, це ще далеко не всі наслідки дії євро­пейського проекту. 11 липня на сесії Волинської обласної ради директор санаторію «Лісова пісня», депутат облради Віктор Карпук (до речі, живе в Шацьку по вулиці Шевченка) звернувся до прокурора області з прохан­ням з’ясувати, де подівся чор­нозем з-під озера (коли копалися рови, верхній родючий шар ґрун­ту знімався) і куди реалізували деревину… «Зрештою, чому не облаштували ту територію? Зробити треба парк, а не невідь-що!», – обурення Віктора Нау­мовича цілком зрозуміле, адже він бачив, яким берег Люцимера був до проекту і яким став після його реалізації.

Готуючи матеріал до друку, я спілкувалася з багатьма ком­петентними посадовцями ра­йону. Було озвучено немало ва­ріантів вирішення проблеми: хай мешканці будинків, розта­шо­ваних біля озера, зберуть гроші і самотужки облагородять тери­торію; хай члени «Добро­віль­ного об’єднання» реалізу­ють новий проект облашту­вання пля­жу; хай, нарешті, поч­не вико­нувати свої прямі обо­в’язки се­лищна рада. Деякі прояв­ляли ініціативу і обіцяли най­ближчим часом за власний кошт впоряд­кувати територію. А поки що ча­гарники все ближче підсту­па­ють до обійсть, люди роблять відчайдушні спроби бо­ротися з ними самотужки. Проте віз, як кажуть, і досі там.

…І все-таки я люблю Люци­мер. Особливо за вкриту сиви­ною віків легендарну історію, коли володарем озера і посе­лення біля нього був скупий і лукавий Лицемір (звідси й назва водойми); коли стояло на його березі літописне місто Рай – ре­зиденція волинського князя Володимира Васильковича; коли насипався на березі пагорб для будівництва чи то палацу, чи то військового укріплення (він збе­рігся і донині). Проте вже сумні­ваюся: цивілізація – це благо чи зло?..

Мирослава ЦЮП’ЯХ.