Головна Життя Кияни відкрили для себе Шацький край, а ми – розумних і неймовірно...

Кияни відкрили для себе Шацький край, а ми – розумних і неймовірно талановитих людей

1566

Вона має дивовижну зовнішню схожість із англійською коро­ле­вою Єлизаветою. Мудрий погляд, вишукані манери, продумані фра­зи, благородні жести… Інтелі­гентністю просякнуте все її єство. Він – безмежно закоханий у дру­жину, з сяючими очима та усміш­кою добряка. Видно, що обожнює свою королеву, тому й довіряє роз­повідь про власне і їхнє спільне подружнє життя саме їй. В травні наступного року їм обом випов­ни­ться по 80 років. Є що згадати за цей період, що розповісти внучці, чим пи­­шатися. Історії про жахи війни, про зна­йомство і кохання, про сім’ю та довгий-довгий трудовий шлях – на двох досвід їхньої роботи на Київському державному авіа­будівному підприємстві становить по­над 100 років!

Такі от особливі гості – кияни Світлана Лео­нідівна Хромова та Анатолій Хомич Подтикан – побували днями в редакції «Ша­цького краю». Незабутню зустріч органі­зу­вала наша спільна знайома шачанка Світ­лана Гурова. В озерному краї, в цю пору – спо­кійному і по-зимовому сонному – вони по­бували вперше. Утім, наслухавшись про бурхливі літні місяці відпочинку на наших диво-озерах, пообіцяли приїхати ще.

Руки Світлани Леонідівни в буквальному сенсі обпечені війною.

– Це фашисти так розважалися, коли мені було 7 років. Спалили мені, малій, руки, які були суцільною раною. Навіть опера­тивне втручання не допомогло б приховати ці страшні сліди. Нічого, я витривала і си­льна, як і мій батько, що пройшов муки конц­табору Бухенвальд, і вижив, – Світлана Леонідівна почала з сумного.

Пережила війну, здобула освіту; фах, до речі, в подружжя один на двох – вони є ме­ханіками літакобудування. В 1953-му, коли провідний авіаконструктор колишнього Союзу Олег Костянтинович Антонов приїхав у Київ, Анатолій Хомич ввійшов у колектив новоствореного дослідно-конструкторського бюро. Через два роки на серійний завод, який тепер носить назву «Антонов», прийшла і Світлана Леонідівна.

– У молодості мій чоловік був дуже симпатичним, ефектним, спор­тивним. Я так у нього закохалася, що навіть пішла від свого харківського нареченого! Уявіть собі, Анатолій працював на заводі, крім того, професійно грав у футбол (до речі, за київське «Динамо»), у хокей. Великі перемоги здобував і в лижному спорті – всього дві секунди йому не вистачило, щоб здобути звання майстра спорту, – пані Світлана пишається успіхами чоловіка.

Анатолій Хомич 63 роки пропрацював слюсарем-стапельником, а Світлані Леонідівні довелося скуштувати різного смаку хліба: конструктора, технолога, старшого інженера, начальника інст­ру­мен­тального відділення. Робота хоч і забирала багато часу, проте приносила обом велике задоволення і, що головне, радувала досяг­неннями. В ці роки під керівництвом Антонова було розроблено транспортні, багатоцільові та пасажирські літаки, планери, без­пілотний літальний апарат і дельтаплани серії «Славутич». І Світлана Леонідівна, і Анатолій Хомич буквально жили своєю роботою – юве­лірною, надточною і досить складною. В кожну повітряну ма­шину, що успішно проходила випробування і піднімалася в небо, вони вкладали душу. Так, були і трагедії, коли літаки разом з паса­жирами розбивалися. Особливо тяжко це переживав сам Анто­нов. Він плакав і стверджував, що не буде більше будувати паса­жирські літаки, бо може не пе­режити одночасну смерть вели­кої кількості людей.

Зі слів пані Світлани, Олег Кос­тянтинович був не лише геніа­ль­ним конструктором, а й безмеж­ної доброти і людяності керів­ни­ком. Антонов ніколи не був при­­хи­­ль­ником адміністративно-ко­мандних ме­тодів управління. Він взагалі не розмовляв на­казовим тоном – лише в інтелігентній формі ра­див чи просив, звер­таючись до всіх винят­ково на «ви». Був прос­тим у спілкуванні, ку­ль­турним, вихованим і для всіх відкритим. Мо­лодь, що працювала на заводі, його обожню­вала – надовго запам’я­товувала миті приєм­ного спілкування з керів­ником і на роботі, і під час відпочинку. Світлана Леонідівна вже ба­гато років зберігає в сімей­ному альбомі фотог­рафії з Олегом Антоновим і зроблені безпо­се­редньо ним. Щоразу після їх перегляду відчуває ностальгію за тими ро­ками, та що там гово­рити – разом із чоловіком вони живуть своїм славним трудовим мину­лим.

На заслужений відпочинок подружжя вий­шло з арсеналом професійних відзнак, грамот, орденів; як ветерани праці вони користуються багатьма пільгами, а нове керівництво заводу щоразу ставить їх за приклад молодому поко­лінню і запрошує на свята й урочисті події, що відбуваються в стінах підприємства. Світлана Хромова пишається тим, що всі бортові сумки на літаках – це її робота, чоловік Анатолій – не ті­льки деталями для повітряних машин; його ру­ками виготовлено немало фрагментів для три­буни на Хрещатику, яка в часи Союзу приз­началася для виступу членів Уряду, а  також для мону­ментальної скульптури «Бать­ків­щи­на-Мати», що височіє в Києві на правому березі Дніпра.

Неймовірно важко їм було розставатися з роботою, яка скла­дала сенс їхнього життя. Анатолій Хомич пішов з заводу лише два роки тому, у 77-річному віці, коли почалися серйозні проблеми зі здо­ров’ям. Світлана Леонідівна – значно раніше, мусила, нарешті, віднайти час для сім’ї: двох дітей, внучки, старенької мами.

Немає потреби розповідати про те, що подружнє життя киян склалося вдало. Достатньо просто подивитись на них, вловити мить, коли перетинаються їхні погляди, відчути їхню турботу один про одного, щоб зрозуміти: шлюби дійсно укладаються на небесах. Пані Світлана часто під час розмови повторювала фразу, натя­каючи на вік: «Та скільки нам лишилося! Один раз у кіно сходити і два на танці». Дозволю собі не погодитися, бо цим світлим людям є чим гордитися, є заради кого жити і кому передавати свій нео­ціненний досвід. Життєву силу їм дає велике взаємне почуття, а ще любов до праці і до людей. Вони насолоджуються кожним про­житим разом днем, товариством один одного, маленькими по­до­рожами. Цього разу відкриттям для них став озерний Шацький край, а для нас, працівників редакції, приємним відкриттям стали вони. Красиві, розумні, інтелігентні, комунікабельні і неймовірно талановиті люди. Знаю, що вони обов’язково прочитають цей матеріал, тому передаю побажання від колективу газети: «Будьте щасливі ще багато-багато літ!».

Мирослава ЦЮП’ЯХ.