Головна Життя На таких, як бабця Марія, тримається наш непростий світ

На таких, як бабця Марія, тримається наш непростий світ

5783

Коли в літню погожу днину ми завітали до матері-героїні з Хрипська Марії Сафронівни Дорош, бабця прийняла нас за лю­дей, які шукають у селі квар­тиру. Виявилося, в цю пору ба­гато місцевих жителів мають квар­тирантів, котрі приїжд­жаю­ть сюди на заробітки – збирають лохини на ягідних плантаціях, що належать приватному підп­риємству «Флора». Це поблизу села. Хоч і не квартиранти ми, а кореспонденти, проте бабця Ма­рія гостинно запросила нас до хати. Перше, що впало в вічі і вик­ликало захоплення, – ідеа­льна чистота в кімнаті. Підлога застелена домотканими доріж­ками, плита – білосніжна, ніби щойно побілена; випрані руш­ники складені під лінієчку.

– Люблю я чистоту, – розпо­відає моя 86-річна співрозмов­ниця. – Сама мушу щонеділі по­митися і підлогу в хаті стерти. По­маленьку працюю, на колінах, проте вичищу кімнати до блис­ку.

На кухонному столі – стос га­зет: кілька обласних друкова­них видань і районний щотиж­не­вик «Шацький край».

– Тут (у районці – Авт.) про мою сестру з Шацька написано – Галину Сафронівну Яковініч. Я теж, як і вона, люблю квіти: і кімнатні, і ті, що цвітуть на клум­бі. Це у нас спадкове – від мами.

З задоволенням присвячую свій матеріал цій жінці з не­лег­кою долею, трудівниці, матері п’ятьох дітей. В неї є чого пов­чи­тися, бо її життя – це приклад жертовної материнської лю­бові, доброти, людяності і хрис­тиянського всепрощення.

Босоноге дитинство мале­нь­кої Марії в с. Кам’янка змінила тривожна юність, що припала на початок Другої світової вій­ни.

– Німці і в мене стріляли. При­г­адую, йшла я з двоюрідною сес­т­рою стежечкою, несла батькові косу. А тут німець. «Стой!» – кри­чить. Ми стали втікати, а він ст­ріляє. Чи налякати хотів, чи вби­ти, не знаю. Було дуже ст­рашно, проте ми втекли. Бать­ка на війну не взяли, бо він був ін­валідом – шкутильгав. Нас у ба­тьків було троє дочок, а після війни ще й брат народився.

З юних літ Марія дуже тяжко працювала. Початкову освіту, правда, здобула, ще до війни за­кінчивши чотири класи по­ль­сь­кої школи.

–У війну працювала в ліс­ництві, сосну садила. Та не так, як зараз, – на переораній землі. Прямо в ягіднику зару­бували кір­ками землю по шнур­ку, під­ні­мали плиту і садили сосонку. Тяж­кою для мене, тоді ще ди­тини, була та праця. Піс­ля війни поїхала відбудо­вувати напівз­руйнований білоруський Брест. 3 роки пропрацювала на будів­ництві. Носила каміння, зали­вала фундамент, розва­нта­жу­вала вагони. Не хова­ла­ся від ро­боти, як деякі дівчата, тому й грамоту отримала. Але й здо­ров’я лишила в тому Брес­ті – спину зірвала, все життя му­чуся з нею, – розповідає моя спів­розмовниця.

Потім була праця в місце­вому колгоспі, де Марія Сафро­нівна доїла і пасла корів. Коли пе­реїхала в Хрипськ? Як тільки одружилася з хлопцем із цього села. Цікавою є історія, пов’я­зана з цією подією. До Маріїної двоюрідної сестри прийшли свати, а один з них і вподобав дівчину.

– А я ж мала хлопця з Ка­м’ян­ки, він саме був в армії. Від­чував, коли приїжджав у від­пустку, що я його не дочекаюся. Так і сталося – не дочекалася, пішла за хрипського. 10 років жили ми з Дмитром Лазорови­чем біля свекрів. Народилося п’ятеро діток. Саме тоді поч­али зводити власний будинок. Ох і тяжко було – не мали ні хліба, ні сала, ні молока, ні кар­топлі, ні приварку ніякого. Корову здали, щоб купити ліс на хату. Діти жи­во­тіли завдяки сусідам, які да­вали нам молоко.

Надлюдськими зусиллями, крок за кроком, подружжя до­лало бідність. Не знали прос­віт­ньої години ні чоловік, ні дру­жина. Батько Марії дав їй корову з телятком. Живучи на квар­тирі в Хрипську, Марія Сафро­нівна варила пійло і носила для те­лятка, яке стояло у хліві в свек­рів.

– В одній руці несу пійло, в другій – дитину, за плечима – колиску. Нагодую теля, вчеплю ко­лиску і мажу в новій хаті стелю. Жили з усіма дітками в кухні, поки не доробили ще одну кімнату. Тісно було, діти, що спали на печі, щоночі падали з неї. Мучилися, а не жили, – мало не плаче, поринаючи в глибини пам’яті, Марія Сафронівна.

Побудувало подружжя Доро­шів хату, виростило дітей. Зда­­ва­лося, що прийшов час по­жити для себе, відпочити. Де там. Щойно Марії Сафронівні випов­нилося 50 років, як помер її чо­ло­вік. Мав менінгіт. А ще пішов до Дубка – білоруського села, розташованого за 3 км від Хри­пс­ька, розбирати сарай. Крок­вою вдарило в живіт так, що перебило всі внутрішні органи. Лікар сказав, що Дмитро Лазо­ро­вич і року не проживе. На жаль, так і сталося.

Для Марії Сафронівни – те­пер уже вдови – почався ще один етап випробувань. Сама мусила наживати добро для хати, поратися по госпо­дар­ст­ву, робити дітям весілля. Було на­віть, що судили її в Любомльсь­кому суді за те, що повінчала в церкві двох дочок. Каже, засту­пився тоді за неї парторг, тому відбулася самим лише штра­фом. А в Бога вірити не перес­тала, тільки й підтримувала її та віра у щоденних труднощах, до­давала сили, дарувала на­дію. Ще й зараз бабця Марія інколи буває в церкві села Ростань, хоч і непросто їй туди добира­тися. Молиться за рідних, про­сить у Бога здоров’я для своїх п’я­тьох – як вона каже, найк­ращих у світі – дітей, а також вну­ків і правнуків.

– Добрі дітки в мене. Приїж­д­жають, допомагають. От нещо­давно хату мені пофар­бували. Діти кличуть мене до себе, а я не хочу йти з рідного дому. Тут я вольна, маю город біля хати. Пенсії вистачає, бо я учасник війни. Недавно 540 грн. на дро­ва принесли. Так і живу, дякуючи Богу, що ще ходжу ногами.

…Такі, як Марія Сафронівна, прості люди праці, часто не ба­жають ставати героями публі­кацій. Мовляв, вони ж не депу­тати і не начальники. Що про них писати? Утім, саме вони є ге­роями нашого часу: працьо­ви­тими, смиренними, не озлоб­леними, терплячими, здатними всіх зігріти своєю любов’ю. З ве­ликою душею і  глибокою ві­рою в Бога. На таких і тримає­ться наш непростий світ.

Мирослава ЦЮП’ЯХ