Цей унікальний чоловік оселився в Шацьку 5 років тому. І хоч родом він зі Світязя, утім, ніяким чином не вписується в рамки типового поліщука-провінціала. В свої 70 років Євген Цвид вільно розмовляє англійською і польською мовами, пише вірші і музику, грає на гітарі, творить на полотні чудові зразки живопису, конструює техніку і ходить на яхті озером Світязь. «Краще б на городі порався, як пісеньки під гітару бренькати», – так Євгену Михайловичу дорікають люди, інтереси яких обмежуються тим же городом, господарством і відпочинком біля телевізора. На те, що його називають диваком, шачанин не зважає. Натомість бере з життя все найкраще, будує сміливі плани на майбутнє і виходить на прямий діалог з дітьми і молоддю: «Хочу навчити їх всього, що вмію сам, і на власному прикладі довести: істинна освіта досягається лише шляхом самоосвіти».
Посилено працювати над собою Євген Цвид почав відразу після школи. В Кривому Розі, куди його покликав старший брат, для цього з’явилися вагомі підстави. Перше, що вразило, – гарна мова та особлива манера спілкування мешканців великого міста.
– Мене в сільській школі цього не вчили. Але ж це не вирок! Я став багато читати, особливо поезію, вчити її напам’ять. Мій рекорд – поема «Суд пам’яті» на 164 сторінки, якої не забув і сьогодні. Самостійно, з підручників, учив англійську мову, з польських газет, які передплачував, польську. В той час я мріяв про поїздку до Польщі, де, до речі, похований мій батько, – розповідає Євген Михайлович.
Результат такої науки не забарився, і юнак, уже будучи студентом Криворізького гірничорудного інституту, за рік-два набув слави інтелігента, поліглота і поета. Так-так, поета, бо настільки полюбив римоване слово, що сам почав писати. Має в добірці справжні шедеври, високо оцінені прихильниками його творчості. А в одній з криворізьких шкіл досі співають гімн навчального закладу на слова і музику Євгена Цвида.
– Цю пісню я назвав «Кресівська чайка». Один момент, пов’язаний з нею, вразив до глибини душі. Коли під час шкільної урочистості піднімався в вись прапор, а 1 200 учнів і батьки співали мій гімн, я стояв і плакав. Все моє життя не варте тієї хвилини.
Згідна, що мистецтво володіти словом – це важливий фактор, за яким сприймається й оцінюється людина. Починаючи рух вгору професійними сходами, Євген Михайлович це чудово розумів. Цікавить інше: що ж спонукало колишнього слюсаря-трубоукладника і майбутнього технолога-монтажника унікальних споруд прийти в художню студію і залишитися там на 6 років? Нині вражають результати того навчання – картини, яким у хаті вже не вистачає місця. На них визначні пам’ятки Санкт-Петербурга, трохи похмурі пейзажі індустріального Кривого Рогу, спокійна природа рідного Полісся, багатоликий Світязь… А що ж було тоді? Студенту, який зарекомендував себе здібним і відповідальним, доручили видавати факультетську газету, тобто збирати інформацію, писати тексти, художньо оформляти сторінки. Якщо з першими обов’язками Євген Цвид справлявся непогано, то малювати не вмів. Рішення стати митцем далося йому непросто. Навчання в студії вартувало 3 карбованці в місяць, а стипендії отримував 32. Економив, як міг, недоїдав, не вдягався, як інші, проте плату за навчання в студії вносив справно. Тяжкі часи давно минули, а роки цікавої і насиченої практики, спілкування з відомими художниками і перші творчі успіхи дали щедрі сходи на ниві живопису.
Відтоді Євген Михайлович по-справжньому повірив у себе і власні сили:
– Коли люди говорять, що в мене талант, я їм заперечую. Я не народився художником, поетом і музикантом. Всі мої знання й набуті навики стали результатом чималих зусиль і самоосвіти.
Саме таким чином мій співрозмовник підкорив і музичну сферу: осягнув нотну премудрість, навчився грати на гітарі. Тепер щойно чує нову пісню – відразу може зіграти її на музичному інструменті. Його життя, як і в кожного з нас, складалося з білих і чорних смуг, злетів і падінь. Та навіть із ситуацій, коли потерпала його людська гідність, Євген Цвид виходив переможцем. Вчорашній випускник незабаром став аспірантом і викладачем у рідному виші. Через деякий час – деканом факультету. В енциклопедії Кривого Рогу про Євгена Михайловича пишуть як про видатну людину, що зробила свій вклад у розвиток міста. Та не склалося в нього ні з викладацькою, ні з науковою діяльністю. Дисертацію на тему «Управління незавершеним будівництвом», багату на нові ідеї, нахабно привласнив… син заступника міністра Казахстану. Воювати з вищою чиновницькою братією колишнього Союзу не було смислу. Аби захистити себе від інших махінацій, до яких підштовхували горе-колеги, Євген Михайлович звільнився з інституту і пішов працювати… простим шахтарем. А згодом ще й досконало вивчив свої права в контексті українських законів, аби в майбутньому не стати маріонеткою в руках шахраїв.
Те, як опинився в Шацьку, – окрема історія. Передували цьому щорічні поїздки на зустріч випускників Шацької школи. Їх було аж 52! Після 10-річної нелегкої праці на шахті наш земляк вийшов на пенсію. Раптово посипалися біди: померла мама, таємно виїхала в Америку сім’я. Під час чергового перебування в Шацьку Євген Михайлович не захотів повертатися до Кривого Рогу. А тут ще й відбулося доленосне знайомство з жінкою, в якій розгледів споріднену душу. Воно й поставило крапку над і. Відтоді 5 років у любові й злагоді живе Євген Цвид зі своєю Людмилою. Обоє – активні, темпераментні і перебувають у стані постійного творчого неспокою. Співають дуетом власні пісні (є авторами пісні про Шацьк), він пише картини, вона вишиває стрічками барвисті квіткові композиції. Коли втомлюються від домашньої роботи, планують прогулянку озером на яхті влітку чи на буєрі (яхті на ковзанах) взимку. Йдуть до лісу чи сідають на велосипеди. До речі, Євген Михайлович без особливих зусиль долає двоколісним транспортом відстань у 50 км. І це в 70 років! Обом допомагає підтримувати чудову фізичну форму і те, що споживають лише натуральні продукти, п’ють воду з джерела, квас власного приготування і трав’яні чаї (своїм фірмовим, з рослини лофант, пригостили й мене – Авт.).
Особлива увага Євгена Цвида звернута нині на дітей. Оскільки має теплі й дружні відносини з учителями й учнями Світязької школи, то вже цієї зими планує там вести гурток юного яхтсмена. Обіцяє, що наступного літа його маленькі підопічні підкорюватимуть на міні-яхточках простори Світязя. Працював би і в Шацьку, якби зміг заручитися підтримкою керівників селища, району і порозумітися з батьками дітей. А тоді вже можна не сумніватися, що Шацький край стане осередком розвитку озерного яхтингу, юні музиканти без марудного зубріння нот навчаться грати на гітарі, а про наших художників-початківців почує вся Україна!
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
