Пам’ять про воїна із села Пульмо житиме вічно, або слово про міцну чоловічу дружбу

Уродженець села Пу­льмо Іван Галух пройшов війну в Афганістані і служ­бу солдатом-доброволь­цем у зоні АТО. Пережив поранення, тривале ліку­ван­ня в госпіталі, давши надію старенькій мамі, дружині і трьом донькам-красуням на те, що, на­решті, залишиться з ними в мирному житті. На те, що все найстрашніше для сім’ї – позаду. Не збулося. Того, хто пройшов крізь горнило бойових дій, ви­жив у найжорстокіших во­єн­них сутичках, нев­бла­ган­на смерть спіткала в ми­р­ному Луцьку.

З бійцем Михаличем з Одеси Іван Галух познайо­мився в госпіталі. Обидва – колишні афганці, воїни-добровольці російсько-української війни. Після знайомства з’ясувалося, що і воювали на Сході майже поруч, отримали поранення в один час. В госпіталі між побратимами зав’язалася міцна чоловіча дружба.

– Це була особлива людина. Іван Іванович, який просив називати себе просто Ванею, ніколи не говорив про війну, про свої заслуги перед Україною, про свою військову спеціальність водія БМП – і в Афгані, і на Сході. Строгість, мужність і доброта – ці риси ха­рактеру Івана були головними. Він жив для інших – для сім’ї, для України. В їдальні госпіталю ніколи не брав з тарілки цілого шматочка хліба – відламував для себе маленьку частинку, решту клав назад. Лишав для тих, хто відчував більшу потребу в їжі, сам же задовольнявся малим, – згадує про побратима Михалич.

Від Вані одесит вперше почув про мальовниче волинське село Пульмо – малу батьківщину друга. Більше того, пообіцяв Івану Галуху провідати його стареньку маму. Іван Іванович ще проходив лікування в госпіталі, а Михалич вже сідав у поїзд, стартуючи з Одеси в напрямку Шацьких озер. 1 300 км – відстань неблизька, проте обіцянку мусив виконати, відклавши будь-які справи. Шацьк, Пульмо, чисті озера і дрімучі ліси закохали в себе жителя півдня України з першого погляду.

В мами побратима Михалич побував, привіт від сина передав. Обставини склалися так, що ця поїздка мала фатальний вплив на його подальше життя: через деякий час одесит оселився в краю Шацьких озер. Маленьке село Шацького району Хомичі стало для нього другою батьківщиною, односельці, побратими-атовці та афганці –  другою сім’єю.

Навіть не міг собі уявити, що свого друга Івана Галуха йому доведеться зустрічати згодом … у домовині. Передчасна смерть Івана Івановича в Луцьку, де проживав із сім’єю, стала страшною звісткою для всіх, хто його знав. Всією дружною афганською ро­диною зустрічали в Шацьку славного земляка, героя декількох воєн, достойно провели в Пульмі в останню путь і пообіцяли, що пам’ять про нього жи­тиме в віках.

В день вшанування учасників бойових на території інших держав за упокій душі Івана Га­луха молилися в Сві­тязькому Петро-Пав­лі­в­ському монастирі. На прикладах мужності до­с­відчених воїнів-афга­нців, які зараз у перших рядах боронять Україну від ворога, ми­ротворці вчили мо­ло­де покоління захисників на традиційній зустрічі у селі Світязь.

– Нам, афганцям, болить доля нашої Укра­їни. Всі ми в 2014-му були вражені до глибини душі, коли хло­п­ців у деяких областях України просто з ву­лиці відправляли в зону АТО. Вважаємо, що хлібороб має вирощувати хліб, а воїни – захищати Вітчизну. Афганці – це воїни. Ми мусили йти на війну, аби підтримати молодих, навчити їх військової премудрості, загартувати їхній бойовий дух. Прикладів героїзму воїнів-афганців є багато. При­гадую, як наші розвідники буквально під кулями зняли на одному з териконів російський триколор і встановили укра­їнський прапор. І зробили це, тримаючи в руці наш афганський стяг, – з гордістю розповідає Михалич.

Згадайте теплим словом земляка Івана Галуха, пом’яніть тихою молитвою. Він – наш герой, і таким залишиться назавжди.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.