Головна Життя Родину з кримського Сімферополя не лякає життя у поліському селі

Родину з кримського Сімферополя не лякає життя у поліському селі

1536

Мало не щодня з’являється все нова й нова інформація про людей, котрі покидають Луган­ську та Донецьку області у зв’яз­ку з військовими діями на цих тери­торіях. Коли ж лише мі­сяць-другий тому увага гро­мад­­сь­кості була прикута до пе­ре­селенців з Криму, то сьогодні – до виг­нанців зі Сходу України. Виїж­джають люди куди хто може: одні – до рідних у Росію, інші – у більш спокійні центра­льні та західні регіони України. Саме західні області нашої країни при­хистили чи не більшу частину вихідців з Криму. Але що ж роблять тепер колишні мешкан­ці півострова, котрі на­ва­­жили­ся покинути окуповану тери­то­рію одними з перших, де знай­шли прихисток та чим сьо­годні живуть?

Випадково дізналася, що у с. Пульмо оселилася родина з Кри­му – Владислав та Анна Пони з 6-річною донькою Вікою, тож не могла упустити нагоди поспіл­ку­­ва­тися з ними. Зв’яза­лася з головою родини Вла­дис­лавом  по телефону, аби домо­витися про зустріч. І коли у відповідь на привітання почула гарну укра­їнську мову, дещо зди­вувалася, бо для мене осо­бисто жителі південних облас­тей та Криму асоціювалися з мовою росій­сь­кою. Зустріч з чоловіком відбу­лася у редакції (на жаль, Анна не змогла приї­хати), проте роз­повідь навіть однієї людини на­лаштовує уже на певні роз­думи.

Сьогодні держава обіцяє сприяння біженцям у працев­лаш­туванні, дає певні соціальні гарантії. Проте реальність є дещо іншою. Виїжджаючи з оку­по­ваного півострова на влас­ному легковому авто, сім’я ви­везла лише найнеобхідніші речі, які можна було вмістити в авто­мобілі. У Криму залиши­ли­ся жити їхні батьки, тож наг­лянути за квартирою буде кому. Добре, що батько Владислава родом із Нововолинська, в шах­тарському місті прожи­ва­ють два дядьки та тітка, дво­юрідні брати. Тож коли перед родиною постало питання, куди їхати з окупованого Криму, не вагаючись, обрали саме Во­линь. У Луцьку майже два місяці жили у винайманому помеш­кан­ні, бо ж мали деякі заощад­ження. Та зі зняттям коштів з картки на початку виникли деякі проблеми, адже картка вияви­лася заблокованою. Допомоги сім’я ні в кого не просила, бо звикла надіятися лише на себе. Волонтерів Влад та Анна не шукали, а навпаки, розповідає чоловік, волонтери самі їх знай­шли, цікавилися, чим можуть допомогти. Без проблем при зве­р­ненні Владислава до облдерж­адміністрації вдалося офор­ми­ти доньку Віку в одну з луцьких шкіл. А вже згодом родина ви­рішила шукати собі постійне місце проживання, тож почали їздити по області та придивля­тися до районних центрів.

– Мені, наприклад, завжди подобався Любомль, але з дру­жиною вирішили оглянути ще й Шацьк та його навколишні села, бо мені раз тут доводи­лося відпочивати, – розповідає пан Владислав. – Доїхали аж до села Пульмо, в яке з першого погляду закохалася дружина. Знайшли будинок, на купівлю якого фірма, де я працюю сис­темним адміністратором, на­дала кредит.

В розмові не втрималася, аби не запитати, що ж змусило їх покинути батьків, рідних і дру­зів, квартиру, престижну робо­ту у Сімферополі та податися на Волинь, адже у їхньому місті не було таких воєнних дій, які то­чаться тепер у Луганську та Донецьку?

– Коли під вікнами твого будинку ходять озброєні люди, колонами їздять військові з автоматами, на душі не дуже комфортно, починаєш пережи­вати за свою дитину, свою сім’ю. Майже усі друзі, котрі реально та адекватно оціню­вали ситуацію, слідку­вали за подіями, визираючи у вікно, а не дивлячись у екран теле­візора, в перші дні після так званого цирку з референ­думом виїхали. І ми також. Російське керівництво обіцяло крим­ча­нам великі пенсії та зарплати, та не всі знають, як живуть прості росіяни на периферії.

– Але ж ми знаємо, що рівень життя та заробітних плат у Москві набагато вищий, ніж в україн­ській столиці, – запере­чую пану Владиславу.

– Так, але Москва – не вся Росія. Я бував у Желєзно­гор­ську, Курську, там життя зов­сім інакше, ніж ми звикли дума­ти. Нічого хорошого для про­живання там не побачив. Спіл­ку­вався зі своїм однокласни­ком, котрий кілька років тому виїхав до Москви, так от він каже, що більшість росіян впев­нені, що санкції проти їхньої держави введені тому, що українське ке­рівництво впли­нуло на світові організації, і це Україна винна у всіх проб­лемах Кремля, а не Росія. І спе­речатися з ними – марно. А кри­м­чани ж уже сьо­годні мають чимало проблем: не працюють банки, майно не можна ні про­дати, ні купити, бо не діє жодне законодавство: як українське, так і російське. Санаторії, ба­зи відпочинку, приватний сек­тор та інші заклади, які пра­цювали у сфері відпочинку, ма­ють величезні збитки: на все узбережжя лише поодинокі від­по­чи­вальники. Вже у цей період у минулі роки в санаторіях та на пляжах було чимало народу, зараз – пусто. Російські банки, які себе поважають, також не ризи­кують відкривати свої фі­ліали: за міжнародним законо­дав­ством, в такому разі вони автоматично підпадають під санкції. Сьогодні Крим – це сіра зона, в якій мало хто ризикне працювати. Вже у школах, як розповідала мама, те, чого нав­чали дітей протягом сті­ль­кох років, виявилося непот­рібним, йде переорієнтація патріотизму з українського на російський: діти ходять до шкіл мало не з піонерськими галстуками, з’явився культ Путіна-спасителеля. Почи­на­ється наступ і на українські церкви, їх уже потрохи намага­ються громити кубанські ка­заки, що прийшли на допомогу самообороні Криму. Тобто на культурному рівні йде потужна пропаганда, на яку не підда­тися важко. Хто реально оці­нює ситуацію, розуміє, що пер­спективи в такій країні для дітей примарні. Сподіваємося, що в Україні все налагодиться, основне, щоб януковичі нареш­ті перестали красти гроші з держави.

Цікаво розповідає чоловік про життя звичайних крим­сь­ких мешканців. Зокрема, сіль­сь­кі жителі півострова – це, зде­більшого, кримські татари. Їх з 2001 року на півострів пересе­лилося чимало, тож тепер їхня кількість сягнула більше 500 тисяч осіб, тобто четверта час­тина населення Криму, а не 10%, як про це говорять ро­сій­ські ЗМІ. Вони вміють і люблять працювати на землі. Це вони після занепаду відродили дві основні галузі – вівчарство та виноградарство. У спілкуванні кримські татари – прості та щирі люди, з якими приємно прово­дити час.

Життя у периферійному во­лин­ському селі Владислава та Анну не лякає: жінка звикла пра­цювати на землі, бо у Хер­сон­ській області мала дачний будинок. Незвично поки що без газу та центрального опалення, води у будинку, доводиться щод­ня носити дрова, які зали­ши­лися від колишньої господині, воду з колодязя. Владислав і надалі планує працювати через Інтернет у своїй фірмі, хотілося б, якщо буде можливість, пра­цевлаштувати і дружину. Ро­дина впевнена, що згодом усе наладиться, сплативши кредит, зроблять комфортним житло, звикнуть і до сільського життя та праці. Аби не було війни.

Віта ШЕПЕЛЯ.