Головна Життя Українці за злотого і пса в Україну поженуть, або трускавковий смак польських...

Українці за злотого і пса в Україну поженуть, або трускавковий смак польських заробітків

5180

Збирання полуниць на поль­сь­ких плантаціях українські за­ро­бітчани вважають найваж­чою роботою. Пройшовши 16-денне бойове хрещення на пе­кель­них полях трускавки, я, нез­важаючи на попечені хімією і сонцем руки, мішки під очима, біль у спині і колінах, а після по­вернення додому – ще й кош­марні сни, відчула гордість за себе і свій працьовитий народ. «Русскій тільки піє вудку, а ук­раї­нець працює», – не раз дово­ди­лося чути від польського пана. І на Америку працює, і Єв­ропу піднімає, і Росію розбу­до­вує. От тільки вдома він – си­рота сиротою: і Україна-ненька не пригорне, і закон-батько не підтримає, і в братів та сестер хата скраю…

Але то вже лірика. Розки­сати не можна, як і сидіти скла­вши руки, бо хоч у країні криза, утім, діти мають бути вдягнені і наго­довані. Молебень у храмі перед початком всякої доброї справи – і страх перед незвіданим зник, натомість з’явилася віра у власні сили. До хазяйського дому в гміні Пулави Люблінсь­кого воєводства ми під’їхали вже поночі, так що знамениту красу тамтешніх пейзажів огля­дали вже на зворотному шляху: повноводну річку Віслу, ма­льо­в­ничі пагорби і неозорі фруктово-ягідні поля. Традиція вирощу­вання полуниць у гміні Пулави має, до речі, більше як столітню історію. Цією соковитою ягодою там засаджено 400 гектарів міс­цевих полів. І працюють на них у період полоття і збирання пе­ре­важно українці.

Підйом щоранку – о 6.00, у спе­ку – о 5.00 год. Після лег­кого сніданку (кава з канапками) бригада завантажувалася у при­чіп трактора чи в мікроав­тобус – і в поле, розміщене за кі­лька кілометрів від дому. Пра­цювали до 10.00, далі 15 хвилин перепочивали і пили чай із пи­ріж­ками (по-польськи дрож­жув­­ками). Сигналом до початку ро­боти ставала популярна міс­цева приказка «Д…пу до гури і юж до пшоду» (попу догори і впе­ред). Спершу працювали нагнутими, потім навприсядки, а під кінець робочого дня (19.00 год.) вже рачкували коліньми. Кожен мав наповнювати за де­нь до 100 і більше луб’янок (одна вміщувала 2 кг 200 г ягід). Це при тому, що цьогорічний вро­жай полуниць не дуже хоро­ший. Так склалося, що хазяйка, на сім’ю якої ми працювали, пішла від чоловіка, так що на плечі жінок нашої бригади ліг і обов’язок приготування їжі. Після сьомої вечора тільки й вис­­тачало сил на годину стоя­н­ня біля плити, вечерю і гігіє­нічні процедури. О пів на десяту зму­чені заробітчани зазвичай уже спали.

Перші три дні були схожі на ка­торгу. Боліло усе тіло. Пра­цю­вали і в дощ, і в спеку. Хазяйка, попри те, що втекла з дому із ко­ханцем, щодня приходила в поле рвати трускавку. Коли по­чи­нається сезон збору ягід – у полі і старі, і малі. «Двома ру­ками рви, пані, двома!», – ро­била мені зауваження. Вона сама працювала, як з мотором, бо змалку втягнута в цю ро­бо­ту. Розповідала, що і вагітною рвала полуниці, і хворою, і дітей малих у поле брала. За тиждень такої нат­ужної роботи для мене вт­ра­тило сенс усе, чим жила до за­ро­бітків: політика, свіжа газета, гарна книга. Перетворювалася на робочу худобу, котра працю­вала, їла і спала. Постійний біль у спині і ногах згодом приту­пи­вся, став звичним. Зціпивши зу­би, відпрацьовувала по 12-13 го­дин щодня, повторюючи в умі слова «Це все коли-небудь скін­читься…». Ніяких вихідних ні в суботу, ні в неділю, ні на Святу Трійцю. Зітхали з полегшенням тоді, коли хазяїн не відправляв нас у поле, а наказував відри­вати хвостики від зібраних по­лу­ниць (скубать огоньки) – такі ягоди вартували на скупі (пункті при­йому) вдвічі дорожче. Пра­цю­вали з ножем, натираючи на руках мозолі, проте були щас­ливі, що наші спини випрямлені.

Через те, що не було кому го­ту­вати обіди, платили нам за го­дину роботи на 1 злотого більше, як іншим заробітчанам. Правда, продуктами пан забезпечував справно. Постійно мали в холо­ди­льнику м’ясо, фарш, ковбасу, мо­локо, сметану, масло (сп­ред), свіжі овочі, також чай, каву, кру­пи, макарони. Хазяї були влас­никами міні-пекарні, тому на нашому столі завжди було ба­гато хліба, булочок і піци. Інколи пан привозив з магазину для чо­ло­віків пиво, а для жінок мо­розиво – це було маленьке свя­то. Самі ж поляки полюбляли ла­су­вати українськими цукерками і курити наші чи білоруські ци­гарки. До речі, у Польщі майже всі курять і особливо неприваб­ливий вигляд мають жінки з ци­гар­ками в зубах. Якщо у поляків нема грошей на тютюнові ви­роби (вони в сусідній країні до­рогі), то стараються придбати ста­нок, який крутить з тютюну самокрутки.

В господарстві пана багато тех­ніки: легкових машин, мік­роав­тобусів, тракторів. Її там не надто бережуть, бо дешева, а вар­тість сільськогосподарської тех­ніки компенсує Євросоюз (унія). Якщо старий транспорт виходить з ладу, купують новий. Меха­нізовано майже всі сільсь­ко­господарські роботи, навіть са­­діння полуниць. Була свідком того, як трактор на сусідній ді­лянці скосив сіно, за кілька днів підворушив його і вже готовий сухий корм зібрав з поля і попа­ку­вав у тюки. Відразу уявила собі, яких надлюдських зусиль вар­тує цей комплекс робіт на­шим селянам, які все роблять вручну. За оброблені поля і зіб­рані врожаї Євросоюз сп­лачує сі­льським фермерам знач­ні суми дотацій. Навіть якщо нев­ро­жай овочів, фруктів чи злаків, вип­лати з Європи покривають усі вит­рати польських госпо­да­рів. Пан, у якого ми працювали, за 2 роки побудував синові бу­динок.

Поляки досить ощадливі в їжі, економлять воду, яка в них дорога (коли ми в спеку поли­ва­ли зі шланга собі ноги, хазяї дуже сердилися), не скликають додому гостей. Не такі заздрісні і нахабні, як українці. «Українець за злотого пса в Україну по­же­не», – любила повторювати хазяйка, яка за десятки літ добре вив­чила наших співвітчизників. Гос­тювала вона і в Україні, дивую­чись відзначенню помпезних днів народжень на фоні загальної бідності. Не дуже до смаку їй наші надто калорійні страви і їх велика кількість. Казала, що хоч більшість українок – жирні ка­бани, проте працюють справно.

Молодший син хазяїв пома­леньку долучається до роботи в полі, в господарстві (оброб­ляють гектари полів, тримають до 10 свиней, яких годують за­лиш­ками хліба на пекарні; здаю­ть вже вгодованих, натомість м’ясо для власного споживання ку­пують). Утім, сільська круго­верть без жодної просвітньої години його не дуже влаштовує. На травень наступного року зап­ла­нував поїздку у Голландію, де заробітки кращі, як вдома. За­ро­бітчанам, які вирощують тю­льпани, там платять до 10 євро за годину.

…За кілька днів до закінчення роботи нам дозволили поїхати на трускавкове свято до м. Пу­ла­ви. Такі імпрези є традицій­ними, ними щорічно завер­шує­ться полуничний сезон. Багато трус­кавок, багато мови про них, на­родні промисли, атракціони для дітей, виступи творчих ко­лек­тивів – польські свята схожі до українських. Не хочу обра­зити поляків, але від виступів без­голосих вокалістів  і мон­о­тон­них довготривалих танців ми стали позіхати і засинати. А ще далася взнаки втома. Її, пра­в­да, як рукою зняло, коли побачили людей у вишиванках і з синьо-жовтим прапором. «Слава У­к­раї­ні!» – не втрималися, щоб не при­вітати земляків. «Героям сла­ва!» – усміхнулася нам жінка в українському національному кос­тюмі, що прямувала з пра­по­ром до сцени. Тим часом по­чули за спинами рідну мову, а вже за хвилину знайомилися з во­дієм, який привіз творчий ко­лек­тив з Волині на польське свя­то. Поговорили про події в Ук­­раїні, почули останні новини – саме цими днями сепаратисти збили над Луганськом українсь­кий літак ІЛ-76, і українці опла­ку­вали жертв трагедії. Ми оста­точно прогнали від себе дрімоту тоді, коли вийшов на сцену ле­гендарний «Колос» – заслуже­ний народний ансамбль пісні і танцю з селища Торчин на чолі зі своїм знаменитим художнім керівником Олександром Ого­род­ником. Ех! Аж дух перехо­пило від почутого й побаченого, а ще такого рідного. Під час ви­конання «Колосом» пісні «Гей, соколи!» разом з учасниками ан­­самблю співав стоячи весь ста­діон.

…За кілька днів я вже зби­ралася додому. Хазяїн дякував за роботу і запрошував неод­мінно приїжджати на другий рік. Напевно, так і зроблю.

Марина ОЗЕРНА.