Головна Життя У полотнах Лідії Дишкант живе її душа

У полотнах Лідії Дишкант живе її душа

5238

Нещодавно у клубі «Червона калина», що діє при Територіаль­ному центрі соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Ша­цького району за активної участі Оксани Пастушок, со­ціального пе­да­гога центру, та Катерини Шульги, соціального пси­холога, була організована виставка вишитих робіт 75-річної жительки Шацька Лідії Дмитрівни ДИШКАНТ. Майстерно ви­шиті роботи вик­ликали неабияке захоплення не тільки у праців­ників Те­рито­ріа­льного цен­­­­­­­­­­­­­­тру, а й до гли­бини душі вра­зили старших членів клубу. Адже роботи – цілковито ін­д­иві­дуальні, своє­рідні, ві­доб­ра­жають кра­­су нашої рід­ної землі, сповнені лю­бові до життя, ра­дості. Від­ві­­дувачі вис­тав­ки, вдив­ля­ючись у ви­шиті картини при­роди, бу­ке­ти квітів у вазах, ікони, рушники та серветки, не могли повірити, що більшість з них створені за допомогою голки і нитки.

Сама українська земля дала Лідії Дмитрівні сильний за­ряд для душі, котрий надихнув її на прекрасні роботи, в яких поєд­нуються фан­тазія художника, народні орнаменти, соковиті ко­льори рідного краю. Творчий шлях жінки спо­в­нений любові до на­родного ре­месла – укра­їн­­ської вишивки. А розпочи­нав­ся він у с. Діб­ро­ва Рога­тин­сь­кого райо­ну, що на Івано-Фра­н­­ківщині, селі, де наро­ди­лася і де мину­ло її дитинство. Підлітком упер­ше взяла до рук голку, якою нав­чив творити ди­ва на поло­тні… ба­тько Дмитро. З того часу во­на ні­коли не роз­лу­чається зі зна­­ряддям виши­вання, бо за йо­го допомогою пере­дає найбен­теж­ніші почуття, що­разу звертаю­чись до тих ви­токів, звідки вий­ш­ли, до дже­рел, які дали силу й наснагу для творчості, для самого життя. До речі, ви­шиває Лідія Дишкант лівою рукою. А першим великим вит­во­ром тоді ще сімнадцятирічної дівчини була велика яскрава ска­­тертина.

Не завжди легким був її життєвий шлях: понад сорок років вчи­­телювала у санаторній школі «Смеріч­ка» се­лища Ворохта, де лікувалися дітки з різними фі­зич­ними вадами. Від тяжких втрат: чоловіка, який хворів майже 6 років, зятя, згодом – сина Зе­­новія невимовним болем і досі щемить серце жінки. Здолати його допомогли Господь та улюб­лена справа. У важкі хвилини молилася і бралася за улюблене вишивання, яке допомагало воскре­с­нути зболеній горем душі, не втратити муж­ності і життєлюбства.

У 1993 році, після виходу на заслужений від­починок та смерті зятя, Лідія Дмитрівна вирішує приї­хати до доньки в Шацьк, аби допомагати їй у вихованні та догляду за двома дітьми.  Цілко­вите взаєморозуміння між рідними, повага та любов допомогли вистояти родині в тяжкі часи, ви­ховати внуків Юрія та Ігоря прек­рас­ними лю­дьми, хорошими спеціалістами, згодом – чудо­вими батьками.

Для багатьох людей Лідія Дишкант є зраз­ком цілеспрямованості, віри в себе. З нею цікаво спілкуватися не тільки людям старшого та се­ред­нього віку, але й молоді та дітям. Цій тендітній жінці притаманна велика мудрість, висока інте­лігентність, скромність. Для кожного знаходить тепле слово, може дати пораду, адже так багато знає і вміє. Вона чудова господиня, котрій під силу створити будь-який кондитерський шедевр. Хоч тепер і сили вже не ті, та й недуга не дає вести активний спосіб життя (жінка хворіє на аст­му, тому рідко виходить з дому), але завжди ста­рається радувати внуків та прав­нуків чимось смач­неньким, любить пригощати солодкою здобою своїх сусідів та под­­руг. Крім того, Лідія Дмит­рівна має активну гро­мадську пози­цію, завжди вболіває за долю України, цікавиться по­діями, що відбуваються у державі. Зва­жаючи на це, є прихо­жан­кою Ук­раїн­­ської православної церкви Київ­ського патріархату. Тож важ­ливе місце у її творчості займає ре­лігійна тема. Недарма чорно-біла вишивка ікони Божої Матері з Дитям народилась із щирої лю­­­бові та серця майстрині і налаштовує на мир, спокій, гармонію.

Її роботи вражають своєю професійністю і неповторністю. З-по­­між інших вони вирізняються колоритом кольорової гами, сві­жістю сюжетів. Тематика робіт Лідії Дмитрівни – різноманітна. Ми­­­­­лують око пейзажі, квіткові, наче пензлем намальовані, кар­тини, в яких оживає ча­рів­­ний дивосвіт авторки. При спогляданні ро­біт май­­с­трині мимо­волі вини­кає думка: «Яким потрібно во­ло­діти терпін­ням, неви­черп­ною енер­гією, аби так щедро да­ру­вати людям теп­ло свого серця». У ви­ши­ванках май­­ст­рині мож­на поба­чити інший вимір: край доб­ра і вічного щастя, край тепла і цвітіння. Тож не дивно, що на яскравих тво­ріннях авторки усі по­­мі­чають багато квіту, сон­ця, радості.

Узори для деяких своїх робіт, зокрема, картин-ви­шивок, а також повний на­бір ниток майстрині при­­возять внуки. Не див­но, що біль­шість своїх кар­тин жінка ви­шиває у кількох екзем­п­ля­рах, да­руючи їх своїм вну­кам та правнукам. Тож спо­ді­ваємося, що нас­туп­ну виставку полотен жін­ки, в яких живе її душа, зможе побачити ще бі­льша кіль­кість поцінову­вачів народ­ного мистецт­ва. 

Віта ШЕПЕЛЯ.