Головна Життя Володимир Штандер: «Половину свого дорослого життя я присвятив роботі»

Володимир Штандер: «Половину свого дорослого життя я присвятив роботі»

6939

Традиційно у третю неділю червня в Україні відзначається день медичного працівника. Одним з тих, хто присвятив своє життя порятунку людей, нада­ючи їм невідкладну медичну до­помогу, є фельдшер бригади екстреної (швидкої) медичної до­помоги та медицини катас­троф Володимир Мойсе­йо­­вич Штандер.

Народився майбутній медик у с. Кропивники 12 вересня 1957 року. Після закінчення При­п’ятської школи вступив у Ко­ве­льське медичне училище, бо саме цією професією марив ще з дитинства. Закінчивши навчан­ня в училищі, 20-річного юнака при­з­вали на строкову військо­ву службу, яку він проходив у Ні­­­ме­­цькій де­мократичній рес­пу­б­ліці. Маючи професію ме­дика, перші практичні знання здобув саме у військо­вій час­тині у званні військового фель­дшера.

Після армії змужнілий, з пев­ним багажем медичних знань, Володимир Штандер повер­ну­в­ся в Шацьк, де шість років про­пра­цював на посаді фельдшера здоровпункту у Шацькому ліс­ному технікумі ім. В.В.Су­лька. А вже з 1987 року і донині (а це – майже 30 років) Володимир Мой­сейович є незмінним чле­ном бригади екстреної (швид­кої) медичної допомоги. У перші періоди роботи на швидкій від Лідії Яківни Люшук, котра на той час вже 18 років працювала у бригаді швидкої, переймав дос­від, разом з тим продовжував навчатися нового, удоскона­лю­вав набуті раніше знання на практиці, бо каже, що саме пра­ктика – то найкращий учитель: «Саме те, що пробуєш своїм нутром, найкраще запам’ято­вується. І ніяка теорія не ста­не у нагоді, коли знання не бу­дуть підкріплені тривалою практикою, особливо у нашій професії».

Цікавлюся у Володимира Мой­сейовича, коли важче було пра­цювати: тепер чи на по­чатку?

– Мабуть, тепер, бо хоч і за­безпечення хороше, є усі не­об­хідні препарати, медичні апа­рати та техніка, але люди ста­ли більше хворіти, – каже ме­дик. – Коли починав працю­вати на швидкій, на весь район була лише одна бригада, а те­пер півтори (швидка ще є в с. Піща. – Авт.), а влітку, як і в ми­нулі роки, діятимуть дві бри­гади екстреної допомоги. То хоч з цієї сторони легше, бо є кому підмінити. Тепер ми пра­цю­ємо безпосередньо від Лу­цька, де знаходиться наш Центр екстреної медичної до­по­моги та медицини ка­тас­троф. Виклики приймає та фі­льтрує диспетчерська служба у Луць­ку, визначає, куди посла­ти екс­т­ре­ну допомогу, а де передати виклик на сімейних лікарів, бо у багатьох випадках саме вони мають надавати допомогу.

За час роботи медиком у Во­­­лодимира Мойсейовича бу­ва­ло усяке, що всього й не зга­даєш. А пологів скільки дове­лося приймати і в машині, й на дому! Одного разу, пригадує, коли везли породіллю з села Кропивники, довелось навіть ставати на дорозі біля церкви, прийняти пологи та їхати у лі­карню.

Найбільш клопітним та важ­ким для бригад швидкої є літо, коли в район приїжджають відпочивальники, і кількість на­селення збільшується в рази. А тут – і спиртне, і бійки, і аварії, відповідно – багато серйозних травм. Бувало, що за зміну кожна з двох бригад робила по 20 виїздів на виклики: як прий­дуть на зміну о восьмій годині ве­чора, так о четвертій ранку ті­ль­ки й зайдуть у при­міщення швидкої. Багатьох вда­валося врятувати, а когось, на жаль, ні. Чи звик медик до смер­ті? Так, бо звикати доводиться до всього, навіть до таких, зда­ється, страшних речей. Вони – це частина їхньої роботи та нашого життя. Шкода лише, що частіше стали помирати молоді люди. А їм би ще жити й жити.

Ще декілька років тому фе­ль­дшери швидкої виконували чимало додаткової роботи. Те­пер же, коли триває рефор­му­вання медицини, у Луцьку ство­рений єдиний центр екстреної медичної допомоги та меди­цини катастроф, що координує роботу усіх бригад області. Коли надходить виклик – через хвилину бригада має здійснити виїзд (час та переміщення каре­ти швидкої бачать у Луцьку, бо автомобілі обладнані GPS-на­вігаторами).

До режиму працювати по змі­нах за десятки років Володимир Мойсейович уже звик. Каже, тут проходить добра половина його життя. Особливо тепер, коли ме­дичного персоналу не виста­чає, то й чергувати доводиться через день. Тішиться, коли при­ходять на роботу молоді ме­ди­ки, прагнуть чогось навчитися, а фельдшер-старожил, в свою чергу, ділиться з ними своїми неоціненними знаннями, радить та навчає усього, що знає сам. Радіє, що тепер медики швидкої забезпечені усіма необхідними препаратами, мають карді­огра­фи, тож, зробивши на місці кар­діограму, відправляють її на Луцьк, де черговий лікар одразу встановлює діагноз та дає ре­комендації для подальших дій: везти у лікарню на лікування до стаціонару чи одразу в Луцьк для оперативного втручання (в таких випадках назустріч швид­кій з Луцька виїжджає ще один автомобіль, який і забирає хворого).

Міцним тилом для Володи­ми­ра Штандера є його сім’я – дру­жина Любов Павлівна (котра, до речі, також медик – 30 років працювала в хірургічному від­діленні), двоє дітей – Ро­ман та Олеся. Вони завжди з ро­зу­мін­ням ставилися до професії ба­тька, бо розуміли, що від його відданості роботі щодня зале­жить здоров’я та життя ба­га­тьох людей. Двоє онуків – Ва­лентин та Владислав, є най­бі­ль­шою розрадою для дідуся піс­ля напруженої зміни.

А напередодні професійного свята Володимир Мойсейович зичить усім своїм колегам – ме­дичним працівникам району – здоров’я та натхнення для праці.

Віта ШЕПЕЛЯ.