Там, де нині розміщені села самійличівського куща, в давнину жив батько, який мав трьох синів: Самійла, Власа і Хому. Землю, власником якої став Хома, з часом стали називати Хомичами. Нині це маленький населений пункт із 74 місцевими жителями, позбавленими можливості працювати в межах села і заробляти гроші, користуватися освітніми, медичними і культурними послугами. Ще минулого року тут жило 80 людей. Старші жителі виїхали до дітей, інші – тихо відійшли у вічність, молоді просто залишили неперспективне село в пошуках кращого життя.
…Дорогою від Хомичів до Самійлич ідуть люди. У когось помер родич, іншому потрібно до медпункту чи магазину. Зграйкою повертаються додому із Самійличівської школи школярі, які щодня долають пішки кілометрову відстань. Звикли люди до такого життя, нелегкого, але кращого не знають. Як усі селяни-поліщуки, тримають корівок і здають молоко, годують поросят, садять картоплю і городину. Влітку мають зиск з лісу, де для всіх вистачає грибів і ягід. Молодші влітку умудряються пончики в місця масового відпочинку привозити і продавати.
У місцевої жительки Марини Олексіївни Мазурок уже не той вік, щоб таким «бізнесом» займатися. Їй 84 роки. Живе вдвох із сином, дві доньки з сім’ями – в Самійличах. До села Хомичі приросла серцем, бо тут минуло її дитинство, хоч і припорошене порохом війни.
– І в 8 років пам’ятаю війну, і в 14. Були сутички між німцями і партизанами, гинули люди, падали в хащі літаки. А ще наші ліси були прихистком для бульбашів, там і досі збереглися захоронення їхніх героїв. Неоднозначно люди ставилися до тих лісових воїнів. Хоч боролися за Україну, та простим селянам більше шкодили, як допомагали: харчі з хат виносили, молоко крали, кабани з хлівів вибирали, – згадує Марина Олексіївна.
Ще до початку Великої Вітчизняної вдалося закінчити 4 класи школи. Мирний час приніс спокій, проте життя легшим не зробив. На початку 50-х Марина Мазурок вийшла заміж. Чоловік Іван Сергійович був діловим, працьовитим, хати людям будував. І для своєї сім’ї звів добротний будинок. Не сиділа вдома, склавши руки, і дружина. В колгоспі до льону ходила, дояркою працювала, а ще й на заробітках була в Миколаївській і Дніпропетровській областях, у Росії і Казахстані.
Згадує 1952 рік, коли кинула на матір кількамісячну доньку і поїхала в далекі краї:
– Чоловіка саме забрали в армію на 3 роки. Ой, дівчата, нікому не побажаю так рано заміж виходити, як ото я. Важко самій, та ще й письма мусиш щотижня писати. Розумний той, хто в 25-30 років жениться.
На заробітках працювала переважно на току. Після кількох поїздок зрозуміла, що цінувалася там не так праця, як «правильний підхід» до начальства.
– Якби привозила з собою літрів 5 горілки, то заробляла б і по три тонни зерна. Бригадири любили випити. Мене он одного разу і літрочка самогону виручила. Я завдяки їй і зерна немало, і каністру олії заробила. «Хто помаже, той поїде», – вколов мене тоді гострим слівцем один заробітчанин. А що залишалося робити? Майже даремною була б тоді наша праця.
Перед приходом чоловіка з армії Марина Мазурок саме поверталася з Казахстану. Намерзлася, бо була вже Октябрська (8 листопада), випав перший сніг, заробітчанка ж – боса. Та тішилася, що везла додому 13 метрів зерна, що зустрінеться, нарешті, з донечкою. А тут у Харкові ще й циганка підійшла з новиною: «Чекайте скоро гостя з казенного дому!». Вдома Марину Олексіївну зустріли рідні, мама напекла коржиків, а 3-річна донька, яка ще й не бачила батька, каже: «Бабо, татові коржиків оставте!». Мала як у воду дивилася – під обід прибув з армії і батько!
Прожило подружжя в злагоді багато років. Дітей гарних виростило, внуків і правнуків дочекалося. Та не дожив Іван Сергійович до сьогоднішнього дня, помер. Удвох з сином господарює нині Марина Олексіївна. Роботи не поменшало, бо не звикла бабця байдикувати. І в хаті її вистачає, і в господарстві, і на городі.
– Сили в мене вже не ті. От молоде відпочине годинку і знову до роботи береться. А я вже так не можу, – розповідає про будні баба Марина.
Розпрощалися ми в Самійличах, бо не могла бабця не скористатися можливістю під’їхати до села і вирішити деякі свої справи.
– Дякую вам, бо довелося б іти пішки. Дай вам Бог здоров’я! – зраділа, пригостивши нас смачним місцевим делікатесом – пісними пиріжками з начинкою із сухофруктів.
І ви, шановна, не хворійте, в доброму здоров’ї зустрічайте ще не один Великдень, пригощаючи запашним пасхальним хлібом своїх дітей, внуків і правнуків, наповнюючи любов’ю і добротою наш непростий світ!
Мирослава ЦЮП’ЯХ.