Народився Адам Лукашович у 1933 році в невеличкому селі Хомичі, в школу ходив спочатку у сусідні Самійличі, згодом – в Гупали. Служити довелося у Ленінграді, де 18-річний юнак був призначений відповідальним за телефонні переговори. Хоча мріяв служити танкістом.
– Як виявилося, – говорить чоловік, – я був найграмотнішим з усіх призовників – вірмен, грузинів, молдаван, азербайджанців, які «моя твоя нє понімаєт», то й поставили мене над ними керувати.
Так жодного разу за 4 роки служби в армії і не побувавши у відпустці, демобілізувався Адам Гигера «на Октябрьську» – 7 листопада 1955 року. Через рік одружився зі своєю сусідкою – Вірою Макарівною. Про той час подружжя, яке ми застали вдома за звичним для сільських жителів заняттям – різанням дров, згадують, що аби мати за що зробити весілля, обоє поїхали у Миколаївську область на заробітки. Але там роботи для молоді села не знайшлося, тож чоловіки, відправивши жінок додому, подалися на Дніпропетровщину, де таки вдалося заробити кілька тонн зерна та повернутися до рідного дому.
Після одруження кілька років жили з батьками Адама Лукашовича, аж поки не збудували власну оселю (на той час в молодої сім’ї підростало четверо доньок, тож у маленькій батьківській хатині місця всім уже не вистачало).
А працювати листоношею Адамові Лукашовичу запропонували наприкінці 1950-х років, у час, коли від тяжкої колгоспної роботи стало серйозно підводити здоров’я. Правда, праця листоноші була також не з легких, бо саме в той час поштове відділення знаходилося у Згоранах – за 7 кілометрів від Хомичів. От у ті роки й доводилося велосипедом долати двічі чималу відстань, та ще й із двома мішками періодики, аби вчасно люди отримали передплачені газети і журнали. Треба віддати належне, в сімдесяті та вісімдесяті роки односельці проявляли неабиякий потяг до знань та інформації.
– Люди на той час дуже багато передплачували всього. В одній Самійличівській школі, де вчилося більше сотні дітей, майже 70 школярів отримували газету «Зірка». Жінки любили читати журнал «Радянська жінка» (до 100 примірників), майже в кожній хаті передплачували обласну «Радянська Волинь» (40 екземплярів) та районну газету «Радянське життя» (більше 30 газет), багато читали «Правду», «Известия» та ще з добрий десяток інших видань. Я ще й досі пам’ятаю, скільки яка газета коштувала на рік. А ще й листи треба було розносити, пенсію, а як великі свята – ще й купу листівок у додачу. Був у мене такий випадок, коли на листівці було написано тільки «Діду й бабо, вітаю Вас з Новим роком!», а ще – вказано тільки село, а ні прізвища, ні вулиці не написано. От і попробуй знайди отих бабу з дідом! Але якось знайшов. Лист у ті часи був основним засобом спілкування на відстані, бо телефон був малодоступний, та по ньому багато і не поговориш. А лист – пару копійок – і через кілька днів уся рідня читає про життя-буття родичів чи знайомих.
І оцю всю періодику майже щодня котив на веломашині сільськими вулицями по-під хатами Адам Лукашович. Повільно спорожнювалися його сумки. Пересування було не просто механічне, а ще несло й соціальне навантаження. Листоноша – це людина, з якою можна поговорити, почути новини, передати на словах вісточку в другий куток села. Листи чекали всі, а надто – старші, яких у селах було чи не найбільше. Чекали вісточки від дітей та внуків, від родичів та друзів.
Розвозив чоловік періодику і листи, телеграми і пенсію та просто сільські новини за сімдесят радянських карбованців, а односельці чекали його появи з нетерпінням. З 1993 року Адам Лукашович – на заслуженому відпочинку. Удвох із дружиною так і залишилися хазяйнувати в своїй хатині, бо доньки розлетілися з батьківського гнізда хто куди. На літо чи на канікули навідуються внуки, правнуки, частіше – доньки. Бо ж хоч тепер і є мобільні телефони, за допомогою яких в будь-яку хвилину можна почути голос рідних і запитати про здоров’я, але все ж на власні очі пересвідчитися, чи все добре у діда й баби, треба. А вони, хоч і в поважному віці, стараються самі поратися по господарству, давати лад усьому. Особливо любить чоловік збирати гриби в лісі, який оточив маленьке село з усіх сторін. А ще, хоч і на пенсії, не покидає заняття, з яким пов’язаний був мало не чотири десятки років – читати улюблені газети.
Віта ШЕПЕЛЯ.
