Наприкінці минулого року на шпальтах нашої газети ми публікували історико-краєзнавчий нарис жителів села Пулемець Ольги Михайлівни та Володимира Антоновича Матвіюків «Пулеміч. Полемець. Пулемець. Як це було». Про цей матеріал схвально відгукнулися чимало читачів нашої газети, адже в ньому ґрунтовно було досліджено історію села від найдавніших часів до сучасності. А тепер читачам пропонуємо вірш про село Пулемець, авторами якого є також подружжя Матвіюків.
Пройдуся Плесом, Дубським помилуюсь
до сходу сонця я по ранішній росі.
Тут залишки поселення лишились
часів славетної і давньої Русі.
А далі – Вербини з вербами над водою,
де хвилі між човнами плюскотять.
Зі сходом сонця Панське оживає,
Солдатські огороди зеленять.
А потім Ступища, Казьонне й Суховерха,
за ними – Вируб, Малошевська і Ріка.
Тут річечка маленька протікає
і липи Мілошевського шумлять.
Бельгійців сад і Лонки, й Лошакову
ходою тихою, спокійною пройду.
На Яблунці я ягід назбираю,
а на Підгір’ї десь гриба знайду.
Пройду Раськове, Зимник і Хмільник.
Вапнярню, де вапно копали,
а потім везли його в Брест
і там фортецю будували.
І ліс туди возили теж
із Орховського лісу і Великого.
А у Млинецькому – і гребля й млин,
зерно мололи з жнив і до Великодня.
А он Подулниця, Переліси й Переміси,
Демидова, Зараново й Кути,
і Кописть, Красна і Штани,
а ще Діброва й Павлові гайки.
В Сумовської посадці зупинюся,
Садила пані «джева», а вже ліс шумить
Вклонюся жертвам невинно убієнним,
яких багато у могилах тут лежить.
А хто вони були, ці люди?
Ніхто не скаже – свідків вже нема.
Лиш в шумі вітру у верхів’ях сосен –
і плач, і крики, і мольба.
Так, обійшовши всю округу,
і Волоки, Ольострове й Граничний рів,
на берег озера чудового я вийду,
що зваблює простором голубим.
Так, Пулемецьке озеро відомевсім вуграми,
що водяться в нім вже багато літ,
а у минулому – гіганськими сомами,
бувало, розміром у людський ріст.
Село моє, для мене ти єдине
з прекрасним озером, лісами і людьми,
із співом солов’їним, з журавлями,
з дитячим сміхом ти живи завжди!