Завітавши до оселі подружжя Ханзеруків із села Підманове – Олексія Архиповича та Ярослави Федорівни – одразу зрозуміли, що потрапили до справжнісіньких сільських інтелігентів, котрі, можливо, і не зовсім вписуються у життя-буття невеличкого села. Особливу увагу звернули на сивочолого чоловіка, з вуст якого звучала чиста українська літературна мова. Він поєднав у собі прекрасні риси педагога, керівника та патріота-україніста, по-особливому сприймає своє провінційне життя і намагається скрасити його своєю творчою працею.
Народився Олексій Архипович 26 серпня 1936 року у с. Світязь, та згодом, коли батько купив землю у сусідньому селі Підманове, родина переїхала жити туди. Науку довелося здобувати у трьох школах – початкову освіту – у Підмановській, восьмирічну – у Світязькій школі, а вже атестат про середню освіту отримав у Шацькій школі. У 1955 році був призваний служити в армії, після якої півроку працював у Піщанській середній школі вчителем фізичного виховання, військової справи та малювання. На жаль, не вдалося здійснити мрію про навчання у поліграфічному інституті (склавши успішно іспити, не пройшов за конкурсом), тому вступив на навчання до Володимир-Волинського педагогічного училища на спеціальність «фізичне виховання».
– Мені як найкращому студентові після випуску було надано право першому вибирати місце роботи, тож я обрав Тернопільщину (Теребовлянський район) – край новий та незвіданий для мене. Хотілося туди поїхати, побачити, як живуть люди, яка природа. Там же таки і здобув вищу освіту, працюючи у школі та навчаючись заочно у Тернопільському педінституті. Чекала у тому краї на мене і моя доля – майбутня дружина Ярослава, яка в той час працювала у лікарні.
– Чи не тягнуло додому? – запитуємо.
– Дуже тягнуло, тож коли почув від рідних, що в селі Світязь буде відкриватися турбаза, забравши дружину і двох доньок, переїхав на малу батьківщину. Не знаю чому, але в ті роки дуже зацікавився туристичною галуззю, специфікою цієї роботи. Мені було цікаво усе, що було пов’язане з туризмом. Тож у 1969 році в турбазі очолив туристично-екскурсійну та спортивно-масову роботу.
Про той час Олексій Архипович згадує з особливим ентузіазмом та запалом, бо хоч і довелося в перші роки важко, проте задоволення від роботи отримував у рази більше. На той час через турбазу «Світязь» проходило три маршрути всесоюзного значення, тут відпочивали люди з усіх куточків колишнього Союзу.
– Бувало, одночасно обслуговували до тисячі туристів. Пропонували їм маршрути по Західній Україні та Білорусі, практикували маршрути на човнах та кінні, але останній чомусь не дуже культивувався, то його скоро і відмінили. Подобалася робота тим, що багато доводилося спілкуватися з людьми, хоч, чесно кажучи, траплялося багато неприємних випадків: саме в кінці 80-х почали з’являтися «круті» хлопці, котрі нікого і нічого не боялися, дозволяли собі усе, що бажали. Також багато людей їхало на відпочинок, як кажуть, «дикунами». І з усіма ними в таких випадках старався домовлятися, не застосовувати силу. Допомагав мені у цьому наш славнозвісний дільничний Михайло Дударчук, з яким і серед ночі ходили, заспокоювали гучні компанії. Найбільш небезпечно було вгамовувати бійки, що виникали на танцмайданчику, де збиралося щоночі 200-300 людей, більшість – напідпитку. Та я жодного разу так і не постраждав, не був побитий, як дехто з моїх колег-інструкторів, бо вмів домовлятися із людьми. Після таких гулянок на танцмайданчику завжди залишалися купи сміття, окурків, тож врешті таки домігся, аби там не курили і не вживали спиртне.
За плечима 78-річного Олексія Архиповича – не лише інструкторська робота, а й кілька літ керівництва турбазою (тимчасово виконував обов’язки керівника, коли чекали призначення нових директорів). За роки його керівництва на турбазі, яку згодом перейменували на пансіонат «Шацькі озера», було розширено інфраструктуру здравниці – збудовано клуб-їдальню, також чоловік був одним із співорганізаторів знаменитого фестивалю «На хвилях Світязя». За багато років довелося побачити і поспілкуватися з багатьма відомими людьми – партійною верхівкою колишнього Радянського Союзу, письменниками, артистами (серед яких – Валентина Толкунова, Віктор Павлік, Ані Лорак, Лілія Сандулесу та багато інших).
Досягнувши пенсійного віку, Олексій Архипович ще 6 років працював у пансіонаті, бо не міг, склавши руки, сидіти вдома. Але тепер у чоловіка більше часу для улюбленого заняття – малювання, яким захоплювався ще змалку. Пейзажі, майстерно написані сільським інтелігентом, прикрашають стіни будинку та привертають погляди усіх, хто завітає у гості до подружжя. Гордістю сім’ї Ханзеруків є дві доньки (одна працює доцентом в Київському національному педагогічному університеті ім. Драгоманова, друга – логопедом у м. Нетішин Сумської обл., та дві внучки, які успадкували дідусевий потяг до творчості (одна професійно займається музикою, інша – образотворчим мистецтвом).
Досі чоловік цікавиться культурно-політичними подіями в державі, є палким прихильником Євромайдану, вірить у його перемогу. Впевнений, що майбутнє України – лише у Європі, бо ж молодь у сільських місцевостях і надалі буде деградувати, коли не бачитиме перспективи розвитку для себе. Та навіть багаторічна праця подружжя (в обох – більше, ніж по сорок років стажу) сьогодні залишилася без належної уваги з боку держави, а як винагорода за це – лише трохи більше тисячі гривень пенсії.
Ще багатьма чеснотами наділила природа Олексія Архиповича, людину хоч і небагатослівну, за вдачею – спокійну і скромну, з особливою рисою характеру, яка відрізняє його від інших – благородністю. Вона у всьому: в судженнях, неквапливій розмові, розумних вчинках і розсудливості цієї людини, яка вірить, що все у нас буде добре!
Віта ШЕПЕЛЯ.
