У 90 років ще й досі не покидає улюблених занять

Славний життєвий ювілей відміряла доля жительці се­ла Кро­пивники Шепелі Ірині Артемівні. Першого тра­в­ня жінка від­значила 90-річчя від дня народження.

Гамірно було в цей день у хаті поважної ювілярки, бо привітати зі славною датою турботливу маму та улюб­лену бабусю та прабабусю зібралися сини, невіс­тки, внуки та правнуки.

Нелегка доля видалася на цілих 90 років. Наро­дилася бабця Ірина в селі Кропивники. Батько, в якого на руках після смерті молодої дружини та дітей зали­шилася лише одна донька Уляна, одружився вдруге. І вже згодом у новій сім’ї з’явилося ще п’ятеро дітей, в тому числі й Ірина. Згадує жінка тяжкі довоєнні роки, коли вчитися довелось у трьох класах польської шко­ли, та період війни, коли від рук гітлерівців загинули чимало одно­сельчан, було спалено сусіднє село Вілицю.

Після війни юній дівчині довелось працювати в полях у новоствореному місцевому колгоспі, потім за­ві­дуючою у дитячому садку (зараз там розта­шова­ний сільський ФАП). У 1947 році молоду та вправну дівку посватав місцевий парубок, учасник бойових дій Федір Шепеля. У мирі та злагоді прожило подружжя цілих 60 років. Правда, рівно десять років тому серце ветерана війни, поважного в селі чоловіка, перестало битися…

У 50-60-х роках у дитсадку села Кропивники ви­ховувалось немало-небагато – до 60 дітей. І в ясла бра­ли навіть кількамісячних діток, яких ще пеленали. Ірина Артемівна в садочку виконувала і функцію няньки, і за­відувача, і приймальника продуктів, і бух­галтера. Після десятирічної роботи в дошкільному закладі повернулася знову працювати в артіль у місцевий колгосп. За яку тільки роботу разом з іншими жінками не до­водилось братися: вирощувала огірки та терла льон, працювала на фермі телятницею. А як тільки мала вільний час – сідала за улю­блене шиття. З Шацької пошивної вправній майстрині привозили матерію, з якої та шила сукні, спід­ниці, штани, куфайки та ще ба­гато чого. Потім відправляли все це назад у Шацьк. Любили замов­ляти одяг у Ірини Арте­мів­ни міс­цеві модниці та жінки із нестан­дартною фігурою, бо зна­ли, що вона зуміє навіть на око прики­нути фасон одягу та вга­да­ти з роз­міром. Привозили за­мов­лен­ня жінці і з сусідніх Прип’яті та Пло­с­кого. «Бувало, прийдеш з ферми і сідаєш до півночі шити», – при­гадує ювілярка.

Та ще й тепер Ірина Артемівна не покидає улюбленого заняття, бо той попросить дещо підла­та­ти, інша сусідка ще щось при­несе. Правда, зір за роки став гірший, тому за улюблену машин­ку сідає вже зрідка, при потребі.

Аби не сумувати та згаяти час, вдень Ірина Артемівна бе­реться за плетіння круглих хід­ників із смужок зі старого одягу. За цим заняттям може сидіти з шостої години ранку.

Дивується тепер лише одно­му: у людському світі панує жага до збагачення, що переростає у маніакальну ідею. Простій жінці із села цього ніяк не зрозуміти, бо багатство для неї – в родині, в хороших стосунках з рідними та односельчанами.

Навіть тепер за щире слово, хорошу вдачу та мудру пораду дякують бабі Ірині не лише внуки, а й правнуки, бо життєва мудрість її – найбільший скарб.

Віта ШЕПЕЛЯ.