Особливі слова хочу сказати на адресу вчительки, яка свого часу мене, гуманітарія за генами і покликанням, переконала навчатися в математичному класі Шацької школи, сказавши: «Миросю, ти зможеш!». Я не вірила, але змогла. І на випускних іспитах відмінною оцінкою з геометрії тішилася більше, як зі своєї улюбленої української мови. Педагог, яка була нашим класним керівником, не допустила, щоб ми, випускники, викреслили її зі свого життя навіть після школи: подумки здавала з нами сесії в інститутах, кричала «Гірко!» на наших весіллях, раділа народженню дітей, першим успіхам на роботі. «Мені родичі не такі близькі, як ви!» – зізналася якось.
Знаю, що одними лише словами не передам їй нашу вдячність. Але спробу зроблю. І особливі слова для цієї особливої людини скажу щиро та від душі. Тим більше, що привід для цього теж особливий – її ювілей. Він став для Надії Хомівни Кравчук сімейним святом, бо приїхав з далекого Ростова-на-Дону син Сергій, знаний у Росії та світі письменник і журналіст; з Києва – донька-красуня Лана, що успішно реалізувала себе як перекладач та економіст. Не обійшлося і без шкільних дітей, вони – теж її сім’я. Не було вже, на превеликий жаль, поруч тих, хто благословив новонароджену Надію на життя в далекому 1938 році. В селі Вишнів Любомльського району пролетіли роки, відміряні її батькам – простим сільським трудівникам, там же минуло й дитинство Надії Хомівни. Тривожним його зробила війна.
{ День 22 червня я крапельку пам’ятаю. Вже з дев’ятої ранку фашист кидав бомби на нашу єдину сільську вулицю, як смолоскипи, горіли благенькі хати. Німець розстріляв з літака мого дідуся, а потім його тіло ще й розірвало снарядом. Збирали шматки того, що від нього, бідолашного, лишилося, і так хоронили. Вбили і мого хрещеного батька, який був священиком і саме йшов до церкви, щоб просити в Бога захисту. Пригадую й бабусю, яка накрила мене своїм тілом, коли падали бомби. І квартиранта Пашу, який спросоння сприйняв вибухи за грозу… – ділиться сумними спогадами моя співрозмовниця.
В 1944 році Вишнів визволили від фашистів. За хатою маленької Надії ще стояв танк, нагадуючи про воєнні жахи, а місцеві вчителі вже ходили по селу, записуючи дітей в школу. Про роки навчання Надія Хомівна розповідає з усмішкою і ноткою гордості в голосі:
{ В школі я була активісткою. Співала, танцювала відразу в трьох колективах, виконувала обов’язки комсорга, редагувала шкільну газету. Ще й вчилася на відмінно! Брала участь у ІІ піонерському республіканському зльоті, де пам’ятний подарунок мені вручав сам легендарний герой Великої Вітчизняної війни Сидір Ковпак. А які сильні враження пережила під час зустрічі з письменниками Олесем Гончаром, Остапом Вишнею, Леонідом Первомайським!
Екскурсію до Канева, на могилу Тараса Шевченка, Надія Хомівна теж не змогла забути. Читання творів Великого Кобзаря було дорогою традицією для кожного члена її сім’ї. Коли неграмотна бабуся і мама з двома класами польської школи збиралися прясти чи готувати обід, то передусім кликали сестру Віру і просили її читати вголос Шевченка.
Вже тоді література стала для дівчинки світом захоплюючих відкриттів. Надія багато читала, писала довершені твори, уривки яких красувалися навіть на сторінках районної газети. Водночас мала чудово розвинуте математичне мислення. І коли постала перед вибором майбутньої спеціальності, розгубилася.
{ Я тоді по-справжньому мучилася, бо однаково любила і математику, і літературу. Але міркувала так: якщо не виберу математику, то назавжди її втрачу. А література, навпаки, буде постійно зі мною. Прийняла це рішення – як у воду глянула. Так усе й склалося: математика стала цариною, в якій почувалася королевою, а література – захопленням усього життя.
Навчання в Луцькому педінституті ім. Лесі Українки відкрило в здібному математикові ще й талановитого педагога. Коли під час навчальної практики після ІІІ курсу студентка Надія Кравчук давала в одній з луцьких шкіл відкритий урок з геометрії, то вчитель з досвідом їй сказала: «Такого досконалого уроку я б не дала». Тоді Надія Хомівна заслужила на схвальні відгуки старших колег тим, що використала унікальну наочність для доведення теореми – аби спростити її розуміння учнями. Відтоді стала мислити по-іншому:
{ Якщо так усе добре і мені подобається те, що я роблю, то чому б не піти працювати?
Цього разу майбутній математик все вирішила швидко. Візит до обласного відділу освіти закінчився тим, що педагог отримала направлення на роботу в с. Піща. І от вона вже в сільській школі. В класі – 39 учнів, з них всього 6 дівчат. Рік, що працювала з ними і одночасно навчалася на заочному відділенні, був неймовірно важким. Далі стало легше, бо Надія Хомівна вийшла заміж і в 1960 році перевелася на роботу в Шацьк. Мала уроки в вечірній школі, де здобували освіту воєнний комісар, директор заготконтори, емігрант з Аргентини. З ними, вже дорослими людьми, Надії Кравчук працювати було легко. Як і з учнями пам’ятного першого випуску, серед яких такі відомі в Шацьку люди, як Віктор Карпук, директор санаторію «Лісова пісня», Любов Сіжук, власниця магазину «Лілея», Василь Жипа, приватний підприємець. З 25 учнів цього класу 23 вчилися на 4 і 5.
{Всі шість шкільних випусків дорогі моєму серцю. Я була строгим учителем. Могла крикнути, розсердитися. Але щойно зачинялися двері класу, як винною в конфлікті ставала я, а не учень. Це ж я не навчила, я не розібралася, а він, бідний, постраждав.
Коли Надія Хомівна розповідає про своїх учнів, в неї очі загоряються вогнем захвату. Світлана Дибалюк, Марія Гуж, як і вона, стали математиками, престижні вищі навчальні заклади, де математика – основний предмет, закінчили Микола Забродоцький, Микола Лисак, Сергій Юрчук, Юрій Шиянов, Сергій Бранчук. Вона береже і при нагоді показує гостям їхні дисертації, публікації, фото. Це її цінність, її гордість, її нагорода за 38 років нелегкої вчительської праці.
Життя – не лише успішне сходження на вершину людських можливостей. Це часто невдачі, розчарування і біль. Чорним і безпросвітним став для Надії Хомівни час, коли чотирьох її випускників, а також, що найстрашніше, сина Сергія відправили служити в Афганістан. Каже, за той час мало не збожеволіла, всі сльози виплакала за своїми хлопцями. Нині дякує Богу, що ті, хоч пораненими і морально травмованими, та живими повернулися додому.
…Засумували ми після афганської теми. Не хотілося нею завершувати душевну кількагодинну розмову. І тут Надія Хомівна принесла стоси книг і рукописів. Це вже була не математика, а література. В книгах, автором яких є її син Сергій Тютюнник, часто згадується маленьке селище Шацьк у Західній Україні, його люди, але ще частіше – мудра мама: «Она молодец, моя мать. 35 лет она преподавала математику в школе, и благословила в вузы на факультеты точных наук уйму народа (это в маленьком поселке!), благодаря чему выдвигалась на педагогическую премию Сороса. В свои почти шестьдесят лет, с тромбофлебитом, она пашет на двух огородах, будучи на пенсии, готовит ребят к поступлению в институты, помнит всего «Евгения Онегина» наизусть, знает польский и немецкий языки, умеет свободно читать перевернутый «вверх ногами» текст (как метранпажи в типографиях) и до сих пор получает цветы от бывших учеников, многие из которых уже дедушки-бабушки (те, кто помоложе, совершенно бескорыстно помогают ей сажать картошку)» (з оповідання «Моя Мата Харі»).
Помітно, як сильно Надія Хомівна пишається синовими літературними шедеврами, з якою ніжністю цитує уривки з них, з якою любов’ю, немовби сина, пригортає книги до серця… А зошити, списані таким знайомим зі школи почерком, – це її власні творчі роботи: газетні замітки, спогади, оповідання. На невелику книгу вистачить! Син давно авторитетно заявив матері, щоб викидала сапку і озброювалася ручкою й папером, бо те, що вона пам’ятає з дитинства і до того ж вміє майстерно записати, може стати унікальним надбанням для нащадків. Ніби й погодилася з сином, але… має ще сполоти город і покропити жуків на картоплі!
В цих словах – вся сутність нашої простої і водночас геніальної Надії Хомівни! З ювілеєм її!
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
