Коли в редакцію «Шацького краю» завітав Володимир Королюк – замовити вітання до 90-літнього ювілею батька Олександра Григоровича, знаного в районі ветерана другої світової із Пульмо, рука мимоволі ввімкнула диктофон. Про славного земляка, і до того ж колегу-журналіста, знала давно, проте нагода познайомитися і поспілкуватися випала вперше. Я її не упустила. Згодом, правда, просила вибачення в поважного гостя, бо через кількагодинну розмову він пропустив кілька маршруток на Пульмо. Зате тепер з великим задоволенням розповім читачам про його життєвий шлях, журналістську діяльність у «Голосі України» та «Літературній Україні», розслідування резонансних справ (вбивство Гонгадзе, отруєння Ющенка), досвід роботи в адміністрації Президента Кравчука, а також трепетне ставлення до батьків, до яких часто навідується зі столиці, пам’ятаючи рядки білоруського поета Ригора Бородуліна «Треба дома бивать частєш, треба дома бивать не госцем, чтоб душою не зачарствєть, чтоб не стратіть святоє чтосьці».
Олександр Григорович і Галина Павлівна вже старенькі. Коли приїжджає з Києва син, радіють не так тому, що допомагає і в хаті, і на городі, як самій його присутності. Багато води сплило з того часу, як Володимир пішов з рідної хати в доросле життя. Як отримав фах журналіста і почав здобувати перший професійний досвід у районних газетах Волині і Київщини. На початку 90-х Володимир Олександрович працював у виданнях, які стали форпостом українського відродження: «Старожитності», «Самостійна Україна», «Літературна Україна».
Журналістика була співзвучна і з його політичною діяльністю. Ймовірно, саме тому, коли почав працювати в адміністрації Президента, для колег Володимир Королюк завжди був рухівцем (у 1989 році створив осередок Народного руху у селищі Бородянка Київської області).
– Коли прийшов працювати в адміністрацію Президента, мене запитали, чим я хочу займатися. Відповів, що Росією. Бо уже в той час Україна багато в чому програвала країні, що нині стала агресором. Бо не аналізували політику, яка проводилась Кремлем. А те, що сьогодні наша держава не знаходиться під російським ковпаком, – заслуга патріотів Майдану. Ми, українці, і так дуже довго протрималися під потужним натиском Кремля, який сьогодні контролює чималий відсоток підприємств машинобудівного, харчового, агропромислового, енергетичного комплексів країни і безупинно здійснює мовну експансію. Майдан перекреслив плани Путіна, дав можливість боротися з корупцією, яка на той час поглинула всі сфери діяльності в державі, і дав старт в нове життя. Часи Януковича більше не повернуться, влада вимушена буде очищатися, бо того вимагатимуть люди. Так, це займе не один рік. Літ так через п’ять до влади в Україні має прийти нове покоління, яке не виховувалося при Радянському Союзі, а старе, з розвинутим хапальним рефлексом, інфіковане безвідповідальністю, хабарництвом, безбожжям, стане історією, – Володимир Королюк вірить в Україну і закликає не розчаровуватися в ідеалах Майдану, не здаватися, а воювати – з кожним конкретним випадком несправедливості.
Не втрималася, щоб не запитати у фахівця про причину лютої ненависті росіян до українців. Зі слів Володимира Олександровича, жителів Російської Федерації «обробляють» через телебачення, використовуючи методику нейролінгвістичного програмування (далі – НЛП), яку почали застосовувати з 1995 року. Американці використовують цю технологію з метою лікування: знімаючи стреси людини, даючи можливість позбутися страхів, неврозів тощо. В СРСР знайшли інше застосування НЛП, там спеціально готували фахівців галузі, які коригували мислення, емоції, поведінку людей. У нинішній час галузь промивання мізків далеко зайшла в своїх «здобутках», зомбуючи свідомість росіян, сіючи ненависть до українців, пропагуючи агресію, нав’язуючи байки про велич імперії.
– Що в голові у росіян – сказати важко. Поки що рейтинги Путіна зашкалюють. Доведено, правда, якщо з людьми перестати працювати методом НЛП, то розум до них повертається. Прозріння зазомбованих телевізором росіян може закінчитися шаленим соціальним вибухом, громадянською війною, адже мирний майдан там неможливий. Масштаби корупції в Росії – величезні, нам такого і не снилося. Утім, про це у сусідів не говорять, бо бояться. Всюдисуща ФСБ давно повернулася до методів колишнього КДБ, тобто перебуває поза законом і на свій розсуд розпоряджається долями людей. Якось я перебував у відрядженні в Санкт-Петербурзі і на порозі трактиру (саме збирався пообідати) зустрівся з двома амбалами зі значками депутатів районної ради. Зрадів, пішов з ними на контакт. Думав, порозмовляю з обранцями про роботу місцевого самоврядування, підготую матеріал у газету. «Нам нельзя давать интервью. Мы из ФСБ», – обірвали мене на півслові. Росія повністю оповита вбивчими метастазами федеральної служби безпеки, – розповідає про болячки сусіда-агресора Володимир Королюк.
18 років свого життя, із 1994 по 2012 рік, мій співрозмовник присвятив роботі у газеті Верховної Ради «Голос України». Працював оглядачем, завідувачем парламентського відділу, деякий час – заступником редактора. Різні періоди пережив разом з колегами-журналістами: і труднощів, і творчого піднесення. Ніколи не скаржився, бо дуже любив справу, якою займався. Є досить багато матеріалів, якими журналіст Володимир Королюк особливо пишається і котрі відкрили в ньому непересічного публіциста з глибоким аналітичним мисленням. Інтерв’ю з відомими політиками і депутатами Верховної Ради, дискусійні публікації про нове в законодавстві, політичні портрети, журналістські розслідування резонансних справ – це все сотні матеріалів, завдяки яким наш земляк став своєю людиною в середовищі журналістської еліти України, а для тисяч читачів – популярним автором, якого читали і до думки котрого дослухалися.
– У час становлення незалежності, до річниці доленосного референдуму і президентських виборів, мені, тоді журналісту «Літературної України», випала честь брати інтерв’ю в людини, яка ввійшла в історію як перший Президент самостійної України – Леоніда Кравчука. Це був досить великий матеріал, він отримав розголос, цитувався. За бажання, можна було б його видати окремою книгою. В статті «Оксамитовий сезон української економіки» (це вже в «Голосі України» – Авт.) я першим серед журналістів розкритикував Павла Лазаренка – його тоді вдруге призначили Прем’єр-міністром. Так само першим написав політичний портрет Юлії Тимошенко «Я сама». Правдива і критична публікація не сподобалася лідеру партії «Батьківщина».
Коли Азаров очолив Комітет ВР другого скликання з питань бюджету, мені довелось і в нього брати інтерв’ю. У кінці розмови я зауважив, що йому варто було б, як одному з парламентських керівників, все-таки розмовляти з журналістами українською… Пам’ять не зберегла всього того, що цей мудак вилив на мою голову. Єдине, що запам’яталось, – те, що він обізвав мене націоналістом. Це було у 1995 році.
Щоправда, у 2000 році, коли його кандидатура розглядалась на пост прем’єра, він навіть найняв учителя української. Але так і залишився Азіровим…
До 20 моїх матеріалів були присвячені справі Гонгадзе. Я не все писав про це резонансне вбивство, бо деякі факти не були доведені. Хоча знав дуже багато. Розслідував також отруєння Ющенка. Під час збору інформації мав можливість спілкуватися з лікарем Віктора Андрійовича у Відні. Попри всякі версії хвороби, отруєння все-таки було. Отруту поклали на плов. Через те, що страва була дуже жирна, затрималася реакція в організмі. Як сказав лікар Микола Корпан, Ющенко тоді був більше мертвим, як живим – 70% організму не діяло. Йому дивом врятували життя.
Але це лише частина творчого доробку нашого земляка. Є ще і книги: «Еволюція влади», написана у співавторстві з колегами з «Голосу України» (її висували на здобуття Шевченківської премії), – про історію становлення різних гілок влади: законодавчої, виконавчої і судової; «Провісник нового і праведного закону». Остання книга розповідає про шлях і становлення знаного конституціоналіста, вченого-правника, з якого в Україні розпочалася юридична наука, першого голову Конституційного суду Леоніда Юзькова, на жаль, покійного.
В інтерв’ю з відомими людьми краю: Адамом Мартинюком, Анатолієм Грицюком, покійним Борисом Клімчуком Володимир Олександрович часто порушував насущні проблеми земляків – жителів Пульмо. Запитував про будівництво дороги до села, про перспективи розвитку озерного краю.
– З Борисом Петровичем ми товаришували. Коли він був послом в Азербайджані, то, як він сам казав, одне з моїх інтерв’ю, надруковане у березні 2010 року, допомогло йому повернутися в Україну. Пригадую зустріч із ним у тому ж році. Я саме гостював у батьків, Борис Клімчук теж відпочивав у Мельниках. Зустрілися у нього на дачі, я тоді записав чергове інтерв’ю, а в кінці розмови Борис Петрович каже: «Володю, як помру, напиши про мене книгу». Мені відняло мову. Коли опанував себе, мовив: «Борисе Петровичу, книгу я, звичайно, напишу, але давайте не будемо про сумне. А якщо хочете, щоб була пам’ять про вас, зробіть дорогу до Пульма. Це буде дорога Клімчука». Зробив, але не завершив.
Востаннє я з ним розмовляв по телефону 24 серпня минулого року, вітав з Днем незалежності. Борис Клімчук саме перебував на лікуванні в Берліні. Сказав, що трохи підлатає себе і приїде на Волинь. А 2 вересня його не стало.
Тепер от думаю, як дотриматися обіцянки і почати писати книгу про великого волинянина, чий вклад у розвиток області – неоціненний, – Володимир Королюк згадав про втрату, яка йому досі болить.
Уже декілька років, як Володимир Олександрович на заслуженому відпочинку, проте творчий спокій йому тільки сниться: редагує журнал, дописує в різні ЗМІ, робить начерки для майбутньої книги. Бо журналістика – це більше ніж професія, це – стан душі, і якщо коли-небудь виникає бажання залишити її, то ненадовго. Розуміє це й сім’я Володимира Королюка: дружина Лариса, діти Павло і Вікторія. Свого часу пан Володимир переконав доньку не йти вчитися на журналістку. Мовляв, невдячна професія, мало платять, крутитися треба, як білка в колесі, ще й кожен, хто хоче, попихає (втім, сам ніколи не пошкодував про свій вибір). Читав Вікторії лекції такого змісту аж до 9 класу, поки їй набридло слухати. Зрештою, донька стала юристом, син – банківським працівником. Є і ще одна велика потіха дідуся Володимира – внук Макарчик. Малий побував нещодавно у Пульмо – вітав із ювілеєм прадіда Олександра. Найменшому з роду Королюків є з кого брати приклад, бо всі чоловіки його родини – це сильні особистості, які завжди залишалися людьми – на воєнних чи журналістських дорогах, ніколи не втрачали рівновагу, йшли тільки вперед і кожен на своїх фронтах здобували перемогу.
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
