Головна Інтерв'ю Володимир Королюк: «Треба вдома бувати частіше…»

Володимир Королюк: «Треба вдома бувати частіше…»

6079

Коли в редакцію «Шацького краю» завітав Володимир Королюк – замовити вітання до 90-літнього ювілею батька Олександра Гри­го­ровича, знаного в районі ветерана другої світової із Пульмо, рука мимоволі ввімкнула диктофон. Про славного земляка, і до того ж колегу-журналіста, знала давно, проте нагода позна­йо­ми­тися і поспілкуватися випала вперше. Я її не упустила. Згодом, правда, просила вибачення в поважного гостя, бо через кіль­каго­динну розмову він пропустив кілька маршруток на Пульмо. Зате те­пер з великим задоволенням розповім читачам про його жит­тє­вий шлях, журналістську діяльність у «Голосі України» та «Літе­ра­турній Україні», розслідування резонансних справ (вбивство Гонгадзе, отруєння Ющенка), досвід роботи в адміністрації Пре­зи­дента Кравчука, а також трепетне став­лення до батьків, до яких часто навідується зі столиці, пам’ятаючи рядки білоруського поета Ригора Бородуліна «Треба дома бивать частєш, треба дома бивать не госцем, чтоб душою не зачарствєть, чтоб не стратіть святоє что­сьці».

Олександр Григорович і Галина Павлівна вже старенькі. Коли приїжд­жає з Києва син, радіють не так тому, що допомагає і в ха­ті, і на городі, як самій його присутності. Багато води сплило з то­го часу, як Володимир пішов з рідної хати в доросле життя. Як от­римав фах журналіста і почав здобувати перший професійний дос­від у районних газетах Волині і Київщини. На початку 90-х Володимир Олександрович працював у виданнях, які стали форпос­том українського відродження: «Старожитності», «Самостійна Ук­раїна», «Літературна Україна».

Журналістика була співз­вучна і з його політичною дія­ль­ністю. Ймовірно, саме тому, коли почав працювати в адмі­ніст­рації Президента, для колег Володимир Королюк завжди був рухівцем (у 1989 році створив осе­редок Народного руху у се­лищі Бородянка Київської об­ласті).

– Коли прийшов працювати в адміністрацію Президента, мене запитали, чим я хочу зай­ма­тися. Відповів, що Росією. Бо уже в той час Україна багато в чому програвала країні, що нині стала агресором. Бо не аналі­зували політику, яка проводи­лась Кремлем. А те, що сьогодні наша держава не знаходиться під російським ковпаком, – зас­луга патріотів Майдану. Ми, ук­раїнці, і так дуже довго прот­ри­­ма­лися під потужним натиском Кремля, який сьогодні конт­ро­лює чималий відсоток під­при­є­мств машинобудівного, хар­чо­вого, агропромислового, енер­ге­тич­ного комплексів краї­ни і бе­зупинно здійснює мовну екс­пан­сію. Майдан перекреслив пла­ни Путіна, дав можливість бо­ротися з корупцією, яка на той час поглинула всі сфери дія­ль­ності в державі, і дав старт в нове життя. Часи Яну­ковича бі­льше не повернуться, влада ви­му­шена буде очи­ща­тися, бо того вимага­тимуть люди. Так, це займе не один рік. Літ так через п’ять до влади в Україні має прийти нове по­ко­лін­ня, яке не ви­хо­вувалося при Радянському Союзі, а ста­ре, з розвинутим хапаль­ним ре­ф­лексом, інфіко­ване безвідпо­відальністю, ха­бар­ництвом, без­божжям, стане історією, – Володимир Королюк вірить в Україну і закликає не роз­ча­ро­вуватися в ідеалах Майдану, не здаватися, а вою­вати – з кож­ним конкретним ви­падком не­спра­ведливості.

Не втрималася, щоб не за­питати у фахівця про причину лютої ненависті росіян до ук­раїн­ців. Зі слів Володимира Олек­сандровича, жителів Російської Федерації «обробляють» через телебачення, використовуючи методику нейролінгвістичного прог­рамування (далі – НЛП), яку почали застосовувати з 1995 року. Американці використо­ву­ють цю технологію з метою лі­кування: знімаючи стреси лю­дини, даючи можливість позбу­тися страхів, неврозів тощо. В СРСР знайшли інше застосу­вання НЛП, там спеціально го­тували фахівців галузі, які кори­гували мислення, емоції, пове­дінку людей. У нинішній час га­лузь промивання мізків далеко зайшла в своїх «здобутках», зом­буючи свідомість росіян, сіючи ненависть до українців, пропа­гуючи агресію, нав’язуючи байки про велич імперії.

– Що в голові у росіян – ска­зати важко. Поки що рейтинги Путіна зашкалюють. Доведено, правда, якщо з людьми перес­тати працювати методом НЛП,­ то розум до них повертається. Прозріння зазомбованих теле­ві­зором росіян може закін­чи­тися шаленим соціальним ви­бу­­хом, громадянською війною, адже мирний майдан там не­можливий. Масштаби корупції в Росії – величезні, нам такого і не снилося. Утім, про це у сусідів не говорять, бо боя­ть­ся. Всю­дисуща ФСБ давно по­вернулася до методів колиш­нього КДБ, тобто перебуває поза законом і на свій розсуд розпоряджається долями лю­дей. Якось я пере­бував у від­рядженні в Санкт-Петербурзі і на порозі трактиру (саме збирався пообідати) зуст­рівся з двома амбалами зі знач­ками депутатів районної ради. Зра­дів, пішов з ними на контакт. Думав, порозмовляю з обран­цями про роботу місцевого са­мов­рядування, підготую мате­ріал у газету. «Нам нельзя да­вать интервью. Мы из ФСБ», – обірвали мене на півслові. Росія повністю оповита вбивчими ме­тас­тазами федеральної служби безпеки, – розповідає про бо­лячки сусіда-агресора Воло­ди­мир Королюк.

18 років свого життя, із 1994 по 2012 рік, мій співрозмовник присвятив роботі у газеті Вер­хов­ної Ради «Голос України». Пра­цював оглядачем, завідувачем парламентського відділу, деякий час – заступником редак­тора. Різні періоди пережив ра­зом з колегами-журналіс­тами: і труднощів, і творчого під­не­сен­ня. Ніколи не скаржився, бо дуже любив справу, якою зай­мався. Є досить багато ма­теріалів, яки­ми журналіст Воло­димир Коро­люк особливо пи­шає­­ться і котрі відкрили в ньому непересічного публіциста з гли­боким аналі­тич­ним мисленням. Інтерв’ю з відо­мими політиками і депутатами Верховної Ради, дискусійні пуб­лі­кації про нове в законо­давстві, політичні порт­рети, журналіс­т­сь­кі розслі­ду­вання резонансних справ – це все сотні матеріалів, завдяки яким наш земляк став своєю лю­диною в середовищі журна­лістської еліти України, а для тисяч читачів – популярним автором, якого читали і до дум­ки кот­рого дослухалися.

– У час становлення не­залежності, до річниці до­ле­носного референдуму і пре­зидентських виборів, мені, тоді журналісту «Лі­те­ра­тур­ної України», випа­ла честь брати інтерв’ю в людини, яка ввійшла в істо­рію як пер­ший Президент самостійної України – Лео­ніда Кравчука. Це був досить великий ма­те­ріал, він отри­мав розго­лос, цитувався. За бажання, можна було б його видати окр­е­мою кни­гою. В статті «Ок­сами­то­вий сезон україн­ської еконо­міки» (це вже в «Го­лосі Укра­їни» – Авт.) я першим серед журналістів розк­ри­тикував Павла Ла­за­ренка – його тоді вдруге призначили Пре­м’єр-міністром. Так само першим написав полі­тичний пор­трет Юлії Тимошенко «Я сама». Правдива і критична пу­б­лікація не сподобалася лі­деру партії «Батьківщина».

Коли Азаров очолив Комітет ВР другого скликання з питань бюджету, мені довелось і в ньо­го брати інтерв’ю. У кінці роз­мови я зауважив, що йому варто було б, як одному з парламен­тських керівників, все-таки роз­мовляти з журналістами укра­їн­ською… Пам’ять не зберегла всього того, що цей мудак ви­лив на мою голову. Єдине, що запам’я­та­лось, – те, що він обізвав мене націоналістом. Це було у 1995 році.

Щоправда, у 2000 році, коли його кандидатура розглядалась на пост прем’єра, він навіть най­няв учителя української. Але так і залишився Азіровим…

До 20 моїх матеріалів були присвячені справі Гонгадзе. Я не все писав про це резонансне вбивство, бо деякі факти не були доведені. Хоча знав дуже ба­гато. Розслідував також от­руєння Ющенка. Під час збору інформації мав можливість спіл­куватися з лікарем Віктора Анд­рійовича у Відні. Попри всякі вер­сії хвороби, отруєння все-таки було. Отруту поклали на плов. Через те, що страва була дуже жирна, затрималася реак­ція в організмі. Як сказав лікар Микола Корпан, Ющенко тоді був більше мертвим, як живим – 70% організму не діяло. Йому дивом врятували життя.

Але це лише частина твор­чого доробку нашого земляка. Є ще і книги: «Еволюція влади», на­писана у співавторстві з коле­гами з «Голосу України» (її вису­вали на здобуття Шевченків­сь­кої премії), – про історію станов­лення різних гілок влади: зако­но­давчої, виконавчої і судової; «Провісник нового і праведного закону». Остання книга розпові­дає про шлях і становлення зна­ного конституціоналіста, вче­ного-правника, з якого в Україні розпочалася юридична наука, пер­шого голову Консти­туцій­но­го суду Леоніда Юзькова, на жаль, покійного.

В інтерв’ю з відомими лю­дьми краю: Адамом Марти­ню­ком, Анатолієм Грицюком, по­кійним Борисом Клімчуком Во­лодимир Олександрович часто порушував насущні проблеми зем­ляків – жителів Пульмо. За­питував про будівництво до­ро­ги до села, про перспективи роз­­витку озерного краю.

– З Борисом Петровичем ми товаришували. Коли він був пос­лом в Азербайджані, то, як він сам казав, одне з моїх ін­те­рв’ю, надруковане у березні 2010 року, допомогло йому по­вер­нутися в Україну. Пригадую зустріч із ним у тому ж році. Я саме гостював у батьків, Бо­рис Клімчук теж відпочивав у Ме­льниках. Зустрі­лися у нього на дачі, я тоді за­писав чергове ін­тер­в’ю, а в кінці розмови Бо­рис Петрович каже: «Володю, як помру, напиши про мене кни­гу». Мені відняло мову. Коли опа­­ну­вав себе, мовив: «Бо­рисе Пет­ровичу, книгу я, зви­чайно, на­пишу, але давайте не будемо про сумне. А якщо хочете, щоб була пам’ять про вас, зро­біть до­рогу до Пульма. Це буде до­рога Клімчука». Зробив, але не завершив.

Востаннє я з ним розмовляв по телефону 24 серпня мину­лого року, вітав з Днем неза­леж­ності. Борис Клімчук саме пе­ребував на лікуванні в Берлі­ні. Сказав, що трохи підлатає себе і приїде на Волинь. А 2 ве­ресня його не стало.

Тепер от думаю, як дотри­ма­­тися обіцянки і почати писа­ти книгу про великого волиня­нина, чий вклад у розвиток облас­ті – неоціненний, – Володи­мир Коро­люк згадав про втра­ту, яка йому досі болить.

Уже декілька років, як Воло­ди­мир Олександрович на зас­лу­же­ному відпочинку, проте тво­р­­чий спокій йому тільки сни­ться: редагує журнал, дописує в різні ЗМІ, робить начерки для май­бут­ньої книги. Бо журна­ліс­тика – це більше ніж професія, це – стан душі, і якщо коли-не­будь виникає бажання залиши­ти її, то ненадовго. Розуміє це й сім’я Во­лодимира Королюка: дру­жина Лариса, діти Павло і Вік­торія. Свого часу пан Воло­ди­мир переконав доньку не йти вчи­тися на журналістку. Мов­ляв, невдячна професія, мало пла­тять, крутитися треба, як білка в колесі, ще й кожен, хто хоче, попихає (втім, сам ніколи не пошкодував про свій вибір). Читав Вікторії лекції такого змісту аж до 9 класу, поки їй наб­ридло слухати. Зрештою, донь­ка стала юристом, син – банків­ським працівником. Є і ще одна велика потіха дідуся Воло­димира – внук Макарчик. Малий побував нещодавно у Пульмо – вітав із ювілеєм прадіда Олек­сандра. Найменшому з роду Королюків є з кого брати прик­лад, бо всі чо­ловіки його родини – це сильні осо­бистості, які зав­жди за­ли­шалися людьми – на воєнних чи журналістських до­ро­гах, ні­коли не втрачали рів­новагу, йшли тільки вперед і ко­жен на своїх фронтах здобу­вали пере­могу.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.